1 Коли вістка долетять До батьківської хати, Не треба марно сльози лить 1 довго сумувати.

Ніхто не верветься назад, Відтіль доріг немає... Упало яблуко, а сад Того и •е намічає.

\

* * *

Труди і дні. Віки й епохи. Думки, спресовані в слова. А понад всім — покриті мохом Могильні плити і трава.

То що ж усе — одна марнота, Томління духу, суєта? А як борня, а як робота, У чому ж істина свята?

Та й що за сенс її шукати? Яка ж користь? Яка мета? А може, краще погуляти, Допоки молоді літа?

А там як буде, так 1 буде, На примху долі покладись» Але ж були великі люди, У них учись.

Вони зуміли показати:

Життя безсмертним є, коли Прожиті дні — немов солдати, Що за майбутнє полягли.

НАДІЙНІСТЬ

Творча атмосфера тієї пори, коли Микола Луків прилучився до поезії, була неоднозначною. Уже даленіли громи баталій, зчинених довкола новобранців п'ятдесятих-шістдесятих років. Оранка давно закінчилась. Наставала пора жнив.

Вродило у кожного по-різному, хоч на першопочатках брали загінку ніби й однаково. І це ще раз потвердило давню істину, що час як верховний судія — усе, зрештою, ставить на своє місце. Що ні добре поставлений голос, ні відпрацьована система ефектних жестів, ні мікрофонні підсилювачі і найповажніші протегуючі де замінять таланту вродженого, звичайно ж,— за обов'язкової умови його самовдосконалення.

Рівень поезії ніколи не визначався валом. Коли б навіть з того півтора-двох десятків новобранців, що починали в п'ятдесятих —

615

шістдесятих, на літературний Олімп дісталися двоє-троє,— ми вва­жали б, що наші сподівання справдились. Але ж їх, на щастя, вро­дило щедро, хороших та різних. Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Віталій Ко-ротич, Євген Летюк, Роберт Третьяков, Микола Сом, Володимир Коломіець, Петро Засенко... а трохи пізніше — Володимир Забаш-танський, Віктор Корж, Ірина Жиленко, Борис Нечерда, Володимир Підпалий, Людмила Скирда, Юрій Сердюк, Леонід Талалай... Це вже не просто абстрактний ряд імен. За ними стоять вартості, з яки­ми не лячно стати й перед широкою аудиторією.

Отже, Микола Луків належить до того покоління, яке виходило на читача, що вже засвоїв досвід поетів п'ятдесятих — шістдесятих років. А вони, будьмо одверті, таки не шкодували ні своїх шануваль­ників, ні опонентів, піддавши їх нелегкому випробуванню усіма ви­дами ускладнень і в образній системі, і в архітектоніці вірша. При­родно, що читач вісімдесятих, котрий за два останні десятиліття по­розкошував на щедрому творчому різнотрав'ї, усього перепробував і у вітчизняній, і в 'зарубіжній поезії, інколи аж до пересичення, не вельми квапився приймати нове ім'я в коло своїх улюбленців.

t той факт, що Микола Луків завоював собі місце під читацьким сонцем, тільки підкреслює неординарність його обдаровання. А тим часом вірші його не страждають тією формотворчою екстрава­гантністю, яка вже сама по собі звертає увагу. Та, скажімо, й на смислових поворотах він не часто педалюе.

Що ж тоді змусило і читацький загал, і професіональну критику доброзичливо і уважливо виділити його з-поміж інших? Коли б я зважився одним словом визначити рушій притягальної сили поезії Миколи Луківа, то, напевно, зупинився б на слові «надійність». Про це вже якось говорив раніше. Нині, переглядаючи рецензії на кни­ги поета, на свою радість відкрив, що й інші поціновувачі найперше підкреслюють саме цю рису.

Негаласлива, але впевнена надійність традиційного сюжетного вірша, за яким чітко проглядається немарнотна особистість, що вміє постояти і за себе, і за свої принципи, t при всьому цьому він не позбавлений тієї здорової творчої амбіції, яка завжди була де­тонатором змагального начала. Тієї, зрештою, впевненості в собі, що корениться в давній істині — кожен солдат у своєму похідному ранці мусить носити маршальський жезл:

Є дороги, відкриті давно, t шляхи, які нам торувати. ^/ Є слова, що мені їх дано,— Лиш мені їх належить — сказати.

616

Так, Микола Луків впевнений у собі, в обраній творчій лінії. Він не озирається на своїх перевесників, що подеколи й обганяють його в звабливій популярності; він не підраховує кількість оплесків на свою чи адресу інших. Луків — у тому віці, коли вже чоловік усвідомлює, що кожне озирання на дистанції загрожує втратою ча­су і темпу. Він спокійно веде свій марафон, але з постійним при­скоренням.

І в міру цієї своєрідної «концепції прискорення» неметушливо зростає його популярність. Читача до поезії Миколи Луківа прихи­ляє по-чоловічому стримана довірливість, за якою відчувається справжня соціальна невпокійливість. Все, чим терзається наш вік, гостро відлунює в поетичному серці: від кардинальних проблем чбереження миру, що в наше ядерне століття рівнозначно збере­женню життя взагалі, від одчуття спадкової сув'язі поколінь, від ге­роїки Великої Вітчизняної до питань морально-етичних і суто

інтимних.

t, звичайно ж,— вірші про жінку: кохану, дружину, матір. Вони і градиційні. як для кожного поета, і — одначе ж — свої, луківські. іемні до конкретності, просяяні зажурою осінньої блакиті, і на цьо­му їді виростають до загальнолюдського:

Матері залишаються з нами t тоді, коли їх нема, Коли чорна земля і дрімуча пітьма Пролягає між ними і нами. Все життя їх святе для нас. Біль утрати сумління палить... Матері переходять в пам'ять, Не лишають до смерті нас.

Навіть у «ходових» темах Луків діє по-своєму врівноважено, без надлишкової гри на виграшних поворотах. Він довіряє читачеві на­стільки, що інколи уриває вірш саме на цьому, сказати б, виграш­ному місці. Тим самим ніби прилучаючи читача до співтворчості.

А проте поет не цурається і несподіваної, викінченої кінцівки. яка набуває сили афоризму:

Музика, вечір, вікно, Моря гримучі розкати. Як це далеко й давно! Я вже почав забувати.

Чайки, вітрила, блакить, Зустрічі перші і втрати...

617

Рано ми вмієм любить, Пізно — любов шанувати. (Тут і далі підкреслення моє.— Б. О.)

За позірною мироносністю його палітри часом кипить така вик­ривальна пристрасть, що вже межує з убивчим сарказмом:

Крізь віти яблуні розквітлої Синіє — небо і ріка, t хмарка світиться легка, Як віти яблуні розквітлої. Оце і все. Увесь пейзаж. А втім, ви можете додати Бджолу, що вбили хімікати, Ї — осучасните пейзаж.

Це один, не жаль, з небагатьох у нашій словесності прикладів, коли поезія не лише тішиться щедротами природи, а й, прирівняв­ши перо до багнета, стає на її захист.

Микола Луків народився в одному з глибинних сіл Вінниччини. Здавалось, міг би він похизуватись просторіччям, народною говір­кою, до чого вдаються декотрі з ровесників, полюбляючи діалек­тизми чи суто місцеві «екзотизми». На щастя і до честі поета, він тонко відчуває межу, переступивши яку, можна звабитись, знову ж таки, якщо й не на гру, то на підігрування так званому «про­сторіччю». Мовний ряд його поезій твердо тримається берегів нор­мативної літературної мови. В цьому прагненні він родичається з. досвідом великого майстра Максима Рильського, який і сам пильно беріг, та й інших закликав стояти в обороні чистоти, шляхетності й милозвучності рідної мови...

Борис ОЛЇЙНИК

ІВАН МАЛКОВИЧ

(Народився 10. V. 1961)

* **

Я загубив свій ключ: я голочку соснову назвав своїм ключем — 1 загубив чомусь, і чбмусь не знайду, й, відшукуючи, знову знаходжу не його — і до дверей тулюсь.

Я всі ці довгі дні ключа свого шукаю,— я загубив свій ключ? я мав його чи ні? який він? 1 чому так пахне він мені, як голочку сосни у пальцях розтираю?..

ЮНА МОЯ МАЙБУТНЯ ДРУЖИНА

Юна моя майбутня дружина

має профіль з єгипетським чаром,

плавністю переповнена, а тендітна — в квітці спочине,

сонно-зелену млість навіває очами.

Я її дуже люблю: почуваю себе наче сильнішим, сміливішим і, звичайно, погідним:

і це не лише тому, що вона мені плете чорний светр, до кольчуги подібний.

Вона безмежно жіноча — аж до муркотання, мову має — у вітер завиту, слова — білокрилі,— тому я цілком допускаю, що колись вона стане горлом пташки якоїсь і відлетить у вирій.

619

Сорочечка білесенька, а личко — як без:

не бий, мамо, телесика —

цей слід відпереш.

Не бий, мамо, бо уранці

за тринадцять літ

ще раз буде на кошульці

від кісточки слід.

Ой та кісточка просвердлить

сорочку тонку,

ввійде вона у серденько,

як в черешеньку...

Хтось там сивий до стовбура притулить чоло, до черешні, що зрубана й спалена давно.

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА XX СТ. У ДЗЕРКАЛІ І ЗАДЗЕРКАЛЛІ

Пародії, шаржі, усмішки

ПАРОДІЯ — ЦЕ ТА ГОСТРА ЗБРОЯ ЯКОЮ ЕСТЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ ЕЛІТИ БОРОНИТЬСЯ ПРОТИ НАДМІРНОГО АБ­СУРДУ ТА СВАВІЛЛЯ ЧЕРГОВОЇ МОДИ