Микола воробйов

(Народився 12. X. 1941)

ПРОНИКЛИВА БЕНТЕЖНІСТЬ

При зустрічі з молодою людиною, що народилася в роки війни у нас на Україні, тимчасово окупованій фашистами, мене охоплює бентежне, болюче почуття. Теперішні юнаки й дівчата, на їхнє ща­стя, майже не пам'ятають того лихоліття, але я пам'ятаю, t ті спо­мини найпекучіші в моїй душі.

Нам. партизанам, дуже часто доводилось зустрічатись з отими дітьми-ластів'ятами, що випадали з гнізд на гострі шляхи війни, що горіли в гніздах у часи жахних лісових пожеж, що замерзали під крилами мертвих матерів. Можна було б зовсім по-іншому почати слово про поезії молодого поета, але...

Микола Воробйов народився 1941 року в селі Мельниківка на Черкащині. Вчився, працював на будовах.

У доробку автора є вірш «Сяйво про Данила». Це живий відбиток трагічної нужденності в зруйнованій війною родині. Це болючий крик дитячої доброти, вдячності й щедрості над труною старшого брата, дядька чи, може, якогось «чужого» солдата, що залишився при розореному людському гнізді. Малеча «ділиться» з мертвим чесно й мудро всім, що в неї е. А чого у неї немає, те Данилові «там дадуть». Це не релігійна віра в щедроти того світу, ні! То світла віра в людське добро. На перший погляд, заголовок вірша «Сяйво про Данила» химерний. Та коли вдумаєшся, зіллєшся з почуттями отої сирітської малечі, то здається, що краще й не скажеш. Я гадаю, що бачення — одна з ознак таланту. Але у віршах Миколи Вороб-йова вражає своєрідне бачення відомих явищ.

Ось весна. Про весну е віршів, мабуть, стільки ж, як краплин у Дніпрі. Та в поезії «Весняна вода» весна дихнула на нас ще не зна­ним донині диханням, з привабною свіжістю, з недоторканою ніжністю. В цій весні дівчина не сказала: «кохаю, вона сказала; «не <наю...»

593

У вірші «Ти не прийшла» не вражає мене навіть чудова знахідка:

«що перехожі замість газет несли білих гусгй» (локальні поетичні знахідки взагалі не дивують мене). Вражають глибина і чистота по­чуттів.

Кілька слів про цикл дитячих віршів «Зелені трав'яні -зайчики». Нині обдарована молодь не часто звертається до дитячої літератури, саме тієїлітератури, яка мусить перебувати в постійному оновленні, бо її читачі міняються щороку. І часом буває дуже сумно, коли книжка одного автора нагадує книжки багатьох авторів того чи ін­шого часу. Пошуки у створенні чогось нового і прекрасного для дитячого світу — справа завжди дуже актуальна, конче потрібна.

Цикл дитячих віршів талановитого поета Миколи Воробйова — це його перша спроба новими засобами, новими барвами, в ново­му ритмічному ключі, в своєрідній образній стихії ввійти в світ ди­тячої поезії. Всі вірші «Зелених трав'яних зайчиків» написані віль ним розміром, без рим. Здебільшого тут опоетизовані відомі явища природи, але в своєрідному баченні їх. Усі твори забарвлені сим­волікою, яка, на мій погляд, притаманна самим явищам природи. Чимало справді свіжих поетичних знахідок. Все це ставить вірші Миколи Воробйова у ряд оригінальних, свіжих.

У таких випадках, коли старші поети бажають щасливої дороги молодим, не вдаються до аналізу їхньої творчості. Я також обмежу­ся щирим побажанням — великого творчого щастя Миколі Вороб-йову. Хотів би дати цій талановитій людині у дорогу й горошину родючу, і сопілку, щоб світло було, і куфайчину мою партизанську

Платон ВОРОНЬКО

ПРИГАДАЙ НА ДОРОГУ МЕНІ

Намалюй мені кухлі на лаві...

Х-іипа сон у чарках,

гранчастий, важкий.

Воскреси мені ріг стола,

де між схилених зем-іяків

жовта пляшка дзвенить, як бджола,

де задумалось літо

в кленовому жбані,

а дядьки на обличчях

розводять багаття...

Наче князь Із дороги неждано-дальньої,

входить дід у заклечану хату. Пригадай,

скільки літ і казок намальовано пальцем на склі, коли чуть, як червоні півні тишу скльовують на стіні та годинник кує своє вічне тік-так, ніби сіє часи у безодні ріллі...

Як вуглини,

жахтіє у глечику мак,

зігріває світлицю білу,

над варенням воркує матуся,

подорожником пахне вікно,

скинув чоботи грім,

у легесеньке взувся

і вихльоскує батіжком...

Ти мені пригадай,

прогорни буйні хащі моїх лісів,

птиць нашли на шляхи,

щоб я птицями міг боліти

і щоб довго потому

усе це носив

за старими хвіртками світу.

МОГИЛА НЕВІДОМОГО СОЛДАТА

Золотисті рої полетіли до хмар, а за ними зелені рої полетіли й вернулись додому... Тільки срібні рої не вернулись додому, опустились на гору

594

Дім постарів, зігнувся — хто розлучається з ким?

Гострі біліють вершини. Тіні коней розширені. Гори чим вищі, тим ближчі. Прірвою плаче море. Жінка в вікні купається. Місце фотографа вільне,— всюди воно і ніде...