Володимир забаштанський

(Народився 5. X. 1940)

НЕЗЛАМНИЙ ХАРАКТЕР

Внаслідок нещасного збігу обставин у вісімнадцять літ втратив­ши руки й очі, хлопець міг думати й напевно думав, що справжнє чого життя скінчилося, що, відданий на милосердя здорових людей, він існуватиме лише для того, щоб мучитися й мучити інших. Ця трагедія розігралася в селі Браїлові на Вінниччині 1958 року, а тим вісімнадцятилітнім нещасливцем був нині відомий в усій нашій

країні поет Володимир Забаштанський.

Яку духовну силу треба було знайти в собі, щоб не зламатися в страшній, на перший погляд, безвихідній ситуації! Не віддатися на чужу ласку, не змиритися зі своїм становищем, здобути середню й вищу освіту, явити літературний талант, постійно шліфувати його, стати повноцінною, ні, не просто повноцінною, а творчо визнач­ною особистістю — ось на що націлювався і що з успіхом осягнув незламний і мужній характер цієї людини.

Важко сказати, скільки вибореної, а скільки вродженої мужності в тому характері. Ще до трагедії Володимир Забаштанський прохо­дить гартування духу в робітничому середовищі. Після закінчення семирічки він навчається в будівельній школі в Донбасі, працює ка­менярем, добувачем граніту, а пізніше — помічником кочегара на цукровому заводі. Але ж і раннє дитинство його що минуло в по­воєнних сільських буднях, було своєрідним гартом Про це напише він потім не один вірш, де кожне слово не тільки його правда, але ч сувора правда народного життя. Та в найтяжчі дні, коли скоїлась біда, прикладом для нього стає Микола Островський. Образ Павла Корчагіна ніби знаходить у самій суті людського єства, в болісних роздумах Володимира Забаштанського нове втілення, нове ге­роїчне життя. Коли читаєш вірші «Початок гарту», «Моя вузько­колійка», «Гранітна людина», «Крицею рядка», відчуваєш, як поет

561

прагне пізнати «зсередини» подвиг Корчагіна, бо це ж його влас­ний подвиг. «Поклав предостанню шпалу, то й сам останньою ля­гай»,— пише він, і не знати, чи мова йде про будівництво кор-чагінської вузькоколійки, чи про труднощі, які долати повинен на своєму життєвому шляху поет.

Від Корчагіна бере Володимир Забаштанський ідейну суть лю­дяності, якій служить і яку розвиває вся його поезія. Люди ждуть тепла, і, як собі хочеш, умри, але побудуй дорогу і дай людям тепло! — так думає Павка, і так думає ліричний герой віршів нашого поета. Тільки в другому випадку йдеться вже про тепло правдивого слова, про тепло перемоги над духовною немічністю і над позліткою по­рожніх, демагогічних фраз, яка буває твердіша за броню. Не жа лощів, не порятунку для себе шукає герой Володимира Забаштан-ського в корчагінській традиції, а підтримки для свого широкого правдолюбства, для своєї за самою природою громадянської со­вісті...

Засвоєна з полум'янкого громадянського чгустка нашої літера тури мужність поета гармонійно поєднується з його глибинною на­турою, з кармалюківським коренем його духу...

У Володимира Забаштанського є вірші сильні й слабші, але не має безенергійних, охлялих, випилюваних стомленою думкою та лінивими почуттями. Енергія атакуючої, напруженої душі відчутна в кожному його рядку, вона притаманна навіть його сонетам, філософським речам, які самою думкою тяжіють до елегійного су­покою. Поривний настрій поезії йде від бурхливої «кармалюкува-тої» вдачі її автора, від його нетерпимості до штампу словесного, а ще більше — до трафарету сірості та боязливості в душі людини. •Фарисейська брехня», яку ненавидить поет, народжується (і він це простежує в багатьох своїх творах) із лякливості, із страху, а тому й вибирає він з тисячі улюблених українських народних пісень ту, де сказано: «Кругом мене чари сиплють, а я ся не бою». Безогляд­ний і нещадний наступ благородної сміливості на підле боягузтво — це Володимир Забаштанський.

Будучи істинним ліриком, не відділяючи своєї долі від уболівань свого героя, навпаки, прагнучи цілковитого злиття авторського й особистого в слові, Забаштанський уміє поглянути збоку на життя. Ніколи, щоправда, він не залишається безстороннім, байдужим спостерігачем. Але важливо пізнати, що цей талант не самим лиш вогнем дихає, що він буває і лагідним, і веселим, і збиточним («Ба Лада про Біду»).

Інколи в миттєвому погляді збоку фіксує поет цілу епоху з її складними суперечностями. У вірші «Колядники» змальований дідусь, який у тяжкі повоєнні літа не мав що дати за коляду. Отож і не тішився, коли дітвора, жартуючи, заспівала йому під вікном.

562

Котім дідусь розжився, є вже в нього хліб і до хліба, та не приходять діти з колядою. І це його найбільша скорбота. Не закликає поет до колядування, а показує нам, що біда не там, де нема чим розпла­титися за пісню, а там, де пісня забута. Там, де пісня пропала;

чгіркне хліб і зачерствіє душа. Сьогодні про це різко пишуть наші вчені й письменники, а Володимир Забаштанський відчув залеж­ність хліба від духовності,ще тоді, коли весело говорилося, що пісня може народитися лише там, де багато хліба.

Справжня поезія, хоч про шо б писалося в ній, повинна зали­шати в пам'яті читача образи, афористичні рядки, що їх неможливо нічим ні затерти, ні витравити. В поезії Володимира Забаштансько­го таких дивовижних знахідок немало...

Головне в метафорі Володимира Забаштанського —її внутрішня суперечність, несподіваність, із якою, скажімо, серед запорожців з'являється піп не тільки із хрестом, але й із шаблею, що не раз бувало-Ідуть зі станції дядьки додому. Між ними тато. наче Гуллівер!

Це з «Балади зимових ночей». Поет навіть не натякає на те, що хлопчик, який бачить свого батька в гурті робітників, любить читати Та як багато сказано одним словом «Гуллівер» про незвичайну, та­лановиту. освічену, закохану в батька душу дитини!

У вірші «Вклоняюся» читаємо.

Ніч. мов циганка, селом блукає. Снігу набравши повні халяви.

Не раз уже ніч порівнювалася з циганкою. Можна б показати, яі-деякі поети зваблені циганською смуглявістю бачили ніч. звісно такою милою смуглявкою. Володимир Забаштанський бачить сніг за халявами чобіт ночі-циганки, і це бачення надзвичайне. Взагалі його поезія пересипана дорогоцінними деталями, такими інколи прониз­ливими й щемливими, що забути їх неможливо. Ось у вірші «Ди­тинство» він пише про те. що пастушок грів босі ноги на тому місці >іке, пасучись, надихала корова. За цією «дрібничкою» видно стільки, > кільки не відкриє й багатослівна повість про дитячі будні, написана людиною, що ніколи не ходила босоніж по морозяній траві, шука­ючи стопою теплішого місця біля писка своєї корівки.

У вірші «Далеч» стрічаємо глибокий афоризм.

Брезент рапатого вітрила Здається шовком здалини.

Читаючи Володимира Забаштанського, ми ніби дотикаємося до ('озгорнугого над кораблем грубого, «рапатого» вітрильного полот-

563

на, але воно нас приваблює більше, аніж єдвабні сувої по універ­магах та будинках поетичної моди. Світ цього автора жорстокий незамаєний прив'ялими листочками фальшивих свят. Цей чоловік має право сказати про себе:

Коли мені зорі світить перестали, Від туги камінної сивіли скали, Палили себе кам'яними слізьми,— Хто виведе темного сина з пітьми? Та я не схилився і перед судьбою, Пішов, але й інших повів за собою, Куди не ішов — одступала імла. Бо завжди зі мною Вітчизна була.

Це правда. Та не лише той брав собі за взірець Володимира За-. баштанського, хто ставав, як він, проти своєї трагічної долі, але й той, хто, натхнений любов'ю до правди й до Батьківщини, бачить у ньому видющого та могутньорукого громадянина й без найменшої поблажливості ставиться до його чесної поезії.

1987

Дмитро ПАВЛИЧКО

НАДІЙСЯ

Не вір, моя непе, сусідам неситим, Не вір, моя нене, лукавим братам. Вони тебе знов обплюють перед

СВІТОМ.

Вони як ве тут тебе зрадять,

то там.

З довіри твоєї сім шкур вже

ілупили. На тілі від того срамот лишаї. Вони тебе ревно тоді лиш любили. Коли ти покірно ходила в шлеї.

Покора твоя — тільки зваба

іавидам, Зрікайся поволі старого страму. Із братом братайся, вітайся

з сусідом, Надійся ж нарешті на себе саму.

564

ЗАГРЕБА

Вона з Батиєвої касти Ординське царство заснує. Де тільки можна, буде красти І видавати за своє.

І крала, в кого тільки можна, Благословляючи хрестом. В хчодійстві бестія вельможна, На інших тицяла перстом.

Загреба з духом сатани Не може загребти до скиту Лише твоєї сивини, Твойого, Києве, блакиту

ЗМАНИ

За любов до свойого народу Іздаля дотепер, іздаля • На терновища кривд недороду Не пригадує наша земля.

Ми, нікому нічого не винні, Починали звикать до вини, Ну а потолоч дика — на ниві, Ну а в хаті хіба не вони?!

Та вже нас не купить на полові, Ти за кривди лиш не відступи. Вглиб терпіння змани їх поволі, Наче персів у тихі степи.

ПРОЗРІННЯ

Страдну волю свою осягни, Що натужно вітрами подула, Наче глина старої стіни, Із душі облітає полуда.

Защеміло, заятрило раптом, Засліпила брехня голуба. Ну кого називала ти братом. Ну кому ти сестрою була?

Знов круг тебе загреб крутія, Тож гуртуйся, вертайся до Бога. Лиш у єдності сила твоя, У терпінні твоя перемога.

ЛАВРИ

На паперті волі, он бач, Жебруще вистоює днину — «Подайте медальку хоча б За те, що люблю Україну».

Щодень, мов на працю тяжку, По-рабськи згинаючи спину,— «Хоч премійку киньте яку За те, що люблю Україну*.

То лаври хапав горлодер

За глум, за ненавидь, за кпини.

Чому б жебракові тепер

Не дать за любов до Вкраїни?

НЕЗАМІННІ

Звісно, щоб я не блукав в темний! Ще на початку крутої стежини, Небо всевладно послало мені Очі і руки моєї дружини.

Небо дивилося із вишини, Знати хотіло надлюдські журини, Знати, на що ж то спроможні вони, Очі і руки моєї дружини.

Хто б із таким тягарем не поник, З дому мене ведучи на вершину, Стали в путі незамінні навік Очі і руки моєї дружини.

ІРИНА ЖИЛЕ Н КО

(Народилася 28. IV. 1941)

«І ДОБРІ ДЕРЕВА СТОЯЛИ НА ДОБРІЙ ЗЕМЛІ...» (Уривок з передмови до «Вибраного», 1990)

На початку шістдесятих років у республіканській періодиці вперше з'явилося ім'я Ірини Жиленко, а 1965 року вийшла збірка 24-річної поетеси — під назвою «Соло на сольфі». Дебют недав­ньої студентки філологічного факультету КДУ не пройшов непо­міченим, хоч і був менш яскравим, ніж дебюти інших молодих українських поетів-філологів, що виступили кількома роками ра­ніше і згодом прибрали найменування «шістдесятників».

З того часу Ірина Жиленко видала цілу низку збірок, які й пред­ставлені в цій книжці найкращими творами. Лиш та перша книжка «Соло на сольфі» — як проба пера — залишилася поза її межами.

Вірші 1. Жиленко періоду її входження в літературу нелегко про­бивалися крізь перепони «доплюралістичної» критики, яка катего­рично не сприймала жодних відхилень від теорії повсякчасного за­гострення ідеологічної боротьби й від кожного поета жадала відпо­відного творчого відгуку. А у І. Жиленко від початку була своя тема, свої ліричні мотиви — «дрібні» і «камерні», як несправедливо квалі­фікувала їх та ж сама критика. Як пам'ятаємо, серед більшої частини представників «рухомої естетики» побутувало переконання, що та­ланті особистість як такі — цінність невелика і що справжня цінність мистецького твору полягає передусім в його ідеологічній наповне­ності. Література, таким чином, спрямовувалась у єдине, казенно-ідеологічне, річище, протягом багатьохдесятилітьїй стелили нудний шлях монорозвитку, нещирості, ідеологічного фальшу. Ще кілька років тому поет неодмінно мав засвідчувати свою «лояльність» псев-догромадянськими творіннями, і скількох художників ламало і спот­ворювало це насильство над їхнім талантом і совістю! Але були й такі, хто так чи інакше уникнув участі у фальшивій грі, й Ірина Жи­ленко належить саме до них. Цим, власне, й пояснюється те, що її

567

перші книжки виходили з надмірно тривалими, як для такої активної творчої особистості, перервами. Поетесі перепадало за принципово неагресивну, гуманістичну позицію, за жагу гармонії й душевної рівноваги, яку здобувала у творенні свого доброго, світлого, усміх­неного поетичного космосу (центр якого — дитя, а «знамено — пе­люшка»), за утвердження як головної цінності життя гармонійних стосунків з людьми і природою. Від тяжіння до краси трохи штучної, романтики трохи салонної — подалі від «прози» («...кину плащ свій білий на рояль», «Ваші очі, мій Король печальний...» і т. п.), роман­тики, настояної на легкому, «красивому» смуткові й непевних пере­дчуттях, що виразно виявлялося в її ранній творчості, поетеса прий­шла до романтизації буденності, щодення, до розуміння й акценту­вання краси довколишнього звичайного життя і до бажання саме цю крихку, минущу красу закріпити у поетичному слові. Вона залюб­ки привітала «радощі прості», і вся її подальша творчість — це роз­криття їх людяного змісту.

«Паровозний» жанр їй явно не давався, і, попри всі закиди, за­клики та застереження ззовні, громадянські мотиви й публіцис­тичність мовлення з'явилися в її творчості лиш тоді, коли підвів її до цього внутрішній саморозвиток. Зокрема — коли прокинулось у свідомості й зажадало зрілого душевного відгуку відлуння пере­житих у дитинстві воєнних і повоєнних літ, коли на тлі всезагаль-ного у 70-ті роки занепокоєння можливістю нової світової війни сформувалась потреба пізнати природу агресивності, насильства як таких, а разом з тим — заперечити їх своїми, доступними поетові, засобами. Так з'явилась у І. Жиленко низка творів антивоєнної те­матики, всупереч висловленому в одному з її ранніх віршів тверд женню: «Не вмію про значуще і значне...» Це передусім поема «Збе­режи сонце для світанку» та деякі вірші.

Однією з особливостей поезії Ірини Жиленко є багатоваріант-ність наявних у ній мотивів, що засвідчує багатство й рухливість фантазії, винахідливість у шуканні все нових і нових яскравих ху­дожніх форм і способів утілення важливих для авторки думок і по­чувань (звідси й постійне до них повертання), в істинності яких і важливості вона твердо переконана. Певні теми, мотиви, образи ніби переслідують І. Жиленко, підкреслюючи основну суть її життє­вої філософії.

Відтак у творчості поетеси можна виділити дві основні емоцій­но-змістові й, відповідно, стильові лінії'.

Перша — реалістична, лірико-інтимна, або ліро-епічна. Так, кон­кретними історико-біографічними реаліями сповнені три цікаві ліро-епічні поеми, присвячені митцям: «Цар-Колос» — про Катери­ну Білокур, згадана вище поема «Збережи сонце для світанку» — про Анрі Матісса та «Облога» — про Мікеланджело.

568

Друга — казково-фантасмагорична, гротескова, для якої харак­терна вигадлива гра уяви, буйність фантазії, апологія чудесного й чарівного — на противагу сіро-буденному.

Обидві ці лінії тільки на перший погляд здаються непоєднан-' ними. Насправді ж вони пов'язані в І. Жиленко однією спільною ідеєю — добра і щастя як основи й мети людського існування. Твори, якими представлені ці лінії, різняться стилістикою і мірою наближення до реальності, але єдині світовідчуттям ліричної ге­роїні, її розумінням цінностей життя. Реалістичне й романтико-фантастичне начала виявлялись у творчості І. Жиленко одночас­но, починаючи від перших же збірок,— часто поєднуючись і зли­ваючись в одне художнє ціле. І саме такі твори, підсвічені м'яким і доброзичливим гумором, влучною, але незлобливою іронією, й дають найповніше уявлення про всі характерні риси її мистецької індивідуальності, визначають її місце в українській літературі ос­танніх десятиліть як однієї з найколоритніших постатей [...]

Олена НИКАНОРОВА

УКРАЇНІ

Мій час царювать! Дочекалась я черги жить! Розмірені кроки у мене і голос строгий. Навколо чола обгорнулась зелена віть, і сиплеться пурпур багряним піском під ноги.

Калино моя — Україно! В твоїм кущі— я кетяг багряний! Це літо горить для мене. І хмари цвітуть, і гудуть молоді дощі, І я достигаю в долоні твоїй зеленій,

калино моя, Україно... Коли цвіли, ти нам шепотіла (і птаство гуло у бровах!):

«Хай Бог вас боронить — забути, що ви зросли з пекучої крові козацької, з гордої крові!

Хай Бог вас боронить — забути, коли півні запіяли тричі — і піхви упали долі. І горді шаблюки зорали червону ніч, засіявши волю і кров'ю поливши волю!»

569