Павло загребельний

(Народився 25. VIII. 1924)

ПОКЛИКАННЯ ПИСЬМЕННИКА — ПИСАТИ (Уривок)

(...] Домінанта творчого світосприймання П. Загребельного, як і, зрештою, всього його життєвого світогляду,— незаспокоєність, ак­тивна енергійна вдача, темпераментність або ще: антибайдужість. Постійними об'єктами його злої критичної енергії виступають:

інертність, сонна змирливість, бездумна слухняність, а ще: безли­кість, посередність. «Бійся посередності, о княже!» — казав Ярос­лавові Сивоок, і осуд людської посередності, невизначеності, ду­ховної стереотипності, «ніякості» та утвердження Особистості зустрічаємо фактично в кожному творі прозаїка.

Активність життєсприймання Загребельного виразно позначає і його художню методологію та стиль. Ми впізнаємо П. Загребель­ного, автора «Дня для прийдешнього», «Дива», «Південого комфор­ту», «Я, Богдан», «Голої душі» та інших романів за гострою про­блемністю більшості його книжок, полемічністю, що завжди вис­тупає як антитеза інерції думки, описовості, в'язкості фрази, за го­стро критичною спрямованістю проти негативних явищ життя, особливим нахилом до пошуків, експериментів, частим відштовху­ванням від звичного й усталеного, іноді сперечанням з ним чи й пародіюванням, охочим використанням різноманітних засобів умо­вності — гротеску, гіперболи, за сміливими композиційними ново­введеннями й зіткненням різних стилістичних планів (іронії, пате­тики, лірики, документальної діловитості) тощо.

^1ле ~~ бурхливий і спонтанний, нерідко стихійний творчий метод;

відповідно за прозовою манерою П. Загребельного закріпилося визначення вільної, розкутої, а то й «ексцентричної»: серед її ін­гредієнтів — і насиченість розповіді найрізноманітнішою інфор­мацією, парадоксами, коментарями з тою чи іншою емоційною барвою, винахідливість літературного вимислу, фантазії і взагалі

16 Українське слово, кн. 4 481

схильність до згущення фарб, нерідко мозаїчний, екстенсивний спосіб художніх мотивувань та інше.

Хоч би що робив П. Загребельний,— чи редагував «Літ. Україну», чи виступав з доповіддю на письменницькому з'їзді, чи очолював комітет по Шевченківських преміях, чи вів постійну літературну те­лепередачу,— це було помітним. І не тільки тому, що у визначних письменників на всьому, що вони роблять, завжди е свій карб — карб таланту. А й тому, цю Загребельний ніколи не задовольнявся — не дозволяв собі задовольнитися — чимось прохідним, абияким, су­то формальним жестом. У творчу чи позатворчу справу він укладав свою пристрасть, неодмінно виступав за щось або проти, без обтічностей і заокруглень, захоплювався, обурювався, полемізував. t раптом ми перестали помічати цю пристрасть і цей запал. І вже подекуди, принаймні в літературних колах, можна було чути — «відійшов від активної діяльності», «замовк», «замкнувся», «зійшов зі сцени» і т. ін. Люди з певною здатністю до вимислів, зокрема не­зугарних і недоброзичливих, а головне, з намірами видавати бажане за дійсне, ладні вже розводитися про особливу позицію П. За-гребельного в ставленні до незалежності України, нової влади, ЇЇ лідерів, реформ і т. ін.

Але сенсації не сталося. П. Загребельний надто добре знає ко­лишню систему, щоб піддаватися якимось ностальгічним настроям. а як історичний романіст достеменно бачив всю вистражданість і невідворотність незалежності, до якої прийшов український народ. Інша справа, що, як це властиво для нього, він не все сприймав на «ура» в політичних перипетіях, багато кого і багато що хотів бачити іншим. Та важливо — не «замовк» Загребельний-письменник. Зов­нішньої, видимої громадської діяльності справді поменшало, у мі­тингові оратори не пішов, але, як і раніше, все сприймалося не бай­дуже, переживалося письменницьким серцем, і, як і раніше, писа­лися й виходили книжки. Та що вдієш, коли в час економічних труд­нощів і політичних заклопотань вихід книжки навіть відомого пись­менника не стає подією з широким читацьким розголосом, друж­ним супроводом критичного хору. Тільки цим можу пояснити, чому менш помітними, ніж завжди, пройшли для публіки і збірка досить своє- рідних, і химерних, і іронічних «Неймовірних оповідань» (1987), і нарешті виданий окремим виданням в оригінальному ху­дожньому оформленні Р.Багаутдінова «Південний комфорт» (1988), і фантастичний, з політико-філософськими виходами роман «Гола душа» (1992), і невелика, одна з низки написаних недавно пригод­ницька повість «Ангельська плоть» (1993), і найновіший, уже зга­дуваний «Тисячолітній Миколай» (1994) — небуденне явище в на­шій літературі, твір, що широко охоплює історію й сучасність, напи­саний у притаманному П. Загребельному стилі — вільно, цікаво, гостро

482

Вітаючи П. Загребельного з ювілеєм і висловлюючи йому свій подив з приводу того, що він при зовнішній «неактивності» свого життя останніх шести-семи років устиг так багато зробити, подиво-вуючись, красиво кажучи, невтомності його пера, я почув від нього цікаву відповідь, яку разом з іншими принагідними міркуваннями, викладеними ним у тій відвертій розмові, я й хотів би тут коротко і, звичайно, не стенографічне, переповісти.

— Письменник мусить писати. Думка більш ніж тривіальна,— відповів Павло Архипович,— але раніше ми її часто ігнорували. Вва­жалося, що саме писання мало що важить, якщо поет чи прозаїк не підпирав його своєю «громадською», «партійною» активністю.Я гли­боко шкодую, що із тридцяти років творчої діяльності, мабуть, не менше п'ятнадцяти витратив на різні збори й засідання Сором ска-»ати: які-небудь примітивні політзаняття, а всі письменники мали брати участь, готувати доповіді і т. ін. Тепер же моя участь у політиці, у державотворенні — це передусім писати романи. Хай політичні ба­талії відбуваються без мене, але мої'твори звучать по радіо, їх друкує періодика, так що Загребельний не «замовк», не «загубився», а, на­впаки, тільки зараз я займаюся повноцінно, професійно своєю ос­новною письменницькою справою. Місяцями, день у день, я, іцпковито усамітнений, сидів над своїм «тисячолітнім Миколаєм», і ось зараз маю книжку, маю справжню втіху.

Співчуваю своїм колегам Володимиру Яворівському чи Дмитру Павличку — вони вже втратили стільки часу, не написали того, що могли написати, адже зараз є умови для будь-яких тем і пошуків, розкриття на повну силу свого таланту — тільки пиши. Чи повер­нуться вони до творчості, звикши до перебування у вищих ешело­нах влади? Так, вони зробили багато для української держави, але в політиці, певен, їм знайшлася б заміна, а хто замінить поета Пав-пичка, блискучого прозаїка, есеїста Володимира Яворівського? Письменник мусить писати.(...]

Віталій ДОНЧИК.

Уривок з роману «Диво»

В ніч перед великими урочистостями князь Ярослав однаково вибрав час, щоб прийняти в гридниці Ситника, спитав, ще той тільки з'явився на порозі:

— Де дочка? Ситник м'явся.

— Де? Питаю.

— Утекла.

16*

483