Василь земляк

(23. IV. 1923-17. Ш. 1977)

СШВЕЦЬ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Висока, злегка присутулена постать, некваплива, розважна хода, лагідний усміх, сповнений мудрої задуми й завше ніби не до кінця розгаданий,— в образі такому знов і знов приходить Василь Земляк у наше сьогодення.

Існує тип письменника, котрий віддається праці з таким почут­тям, ніби щоразу він пише свій останній твір, пише-заповіт. Василь Земляк належав саме до такого типу письменників. Всю творчу снагу прагнув передати тим сторінкам, що в цей час були в нього на столі, намагався виповісти в них думи свої й почуття до останку.

На шлях літературної творчості Василь Земляк ступив, бувши ще молодою людиною, але за плечима уже мав сувору школу життєвих випробів, було антифашистське підпілля, участь у партизанській бо­ротьбі проти загарбників,— драматична напруга тих днів і ночей не раз потім знайде відгомін у талановитих творах молодого повістяра. Вже перший твір Василя Земляка «Рідна сторона» (1956), як і на­ступні повісті «Кам'яний Брід», «Гнівний Стратіон», «Підполковник Шиманський» та написані для кіно чудові «Новели Красного дому», засвідчив, що в літературі з'явився письменник непересічного об­даровання, митець, чия увага повсякчас спрямована на зображення найголовнішого — народного життя. Сягнути глибин цього життя, відтворити його в повнокровних і самобутніх характерах своїх су­часників — цю високу мету, почувається, Василь Земляк завжди ставив перед собою. Книжні джерела, якими письменник охоче ко-ристався, багато важили для його творчості, але, мабуть, куди ближ­чими були йому всі оті ярмарки, бучні весілля, народні гуляння з співами, з великодніми гойдалками, що він їх запам'ятав іще з літ Дитинства. Роботящі, веселі й незлиденні духом люди оточували його. Там, де майбутній письменник виростав, життя було на вид­ноті, людське спілкування вважалося доброю необхідністю, тож Природно, що в душу сільському хлопцеві западали речі вельми

467

важливі, з ранніх літ мав змогу він спостерігати і гострі соціальні драми тих часів, і вияви взаемопідтримки, справжньої людяності яка не раз освітлювала життя його односельців. Пізніше письмен­ник з особливим натхненням відтворюватиме оздоровлюючу сил^ й чистоту народної моралі, гуманні правила якої веліли не полиша­ти людину в біді і, навпаки, вимагали піддати суворому осудові ки­мось вчинене зло. В трудовому середовищі, в людях праці, в їхній порядності й гідності, в неприйнятті ними будь-якої 'фальші Василь Земляк знаходив для себе надійні критерГі"; він і свої ідейно-есте­тичні уподобання також перевіряє народними взірцями, мистецькі уявлення свої узгоджує з правдивим і справедливим батьківським та материнським поглядом на світ.

Сучасний художник творить в умовах технізованого життя. За цих обставин завдання літератури ускладнюється, "її високі обов'яз­ки перед людиною постають нині гостріше й відповідальніше, ніж будь-коли раніше. У світі, де технічна цивілізація сягнула фанта­стичного рівня, де над самою планетою нависає загроза глобальних конфліктів, совість художника знов і знов звертається до глибинних потенціалів людської душі, до сил її найгуманніших і найсвітліших. які й серед сучасних тривожностей здатні об'єднувати людей у їхніх благородних діях у колективній відповідальності всіх живущих за майбутнє людства...

Гуманізм радянської літератури, її життєствердний дух, звернен­ня наших митців до найлюдянішого в людині — саме це побільшує число друзів радянської книги в багатьох країнах. Серед авторів, чиї книги створюють славу нашому письменству, уже не перший рік бачимо ім'я Василя Земляка. Працюючи в українській художній прозі, де вже раніше сказали своє повноцінне слово Юрій Янов-ський і Андрій Головки, Олександр Довженко і Петро ПаНч, Іван Сенченко і Юрій Смолич, Петро Козланюк та Ірина Вільде, молод­ший їхній колега усвідомлював себе їхнім спадкоємцем і продов жувачем. Разом із багатьма своїми літературними побратимами Ва силь Земляк доклав чимало зусиль, щоб забезпечити нашій ху дожній прозі той рівень, який вона має сьогодні. Письменник був активним учасником літературного процесу, в численних творчих дискусіях щораз лунало і його зацікавлене, громадянськи пристрас не слово.

Митець, вихований на взірцях вітчизняної класики, завжди уважний до сучасних шукань у літературі й кіномистецтві, письмен­ник незгірше за інших бачив, чого в тому чи іншому творі йому ще досягти не вдалось, і саме ця самовимогливість і допомагала пись­менникові зростати, успішно і впевнено формуватись, щоб з часом у «Лебединій зграї», вершинному своєму творі, постати перед чи­тачем уже зрілим майстром, одним з найкращих стилістів сучасної

468

української художньої прози. Твір зрілої думки і чулого серця, ро­ман цей став видатним явищем у нашій літературі. Саме за романи «Лебедина зграя» та «Зелені Млини» письменник у 1978 році по­смертно був удостоєний Державної премії Української РСР імені

Т. Г. Шевченка...

Землякові твори не залежуються на полицях. Чим вони приваб­люють нас? Які знання відкриває сучасному, понад міру наінформо-ваному читачеві той Земляків маленький і трохи смішний Вавилон (назва села десь із верхнього Побужжя), що його письменник зоб­ражує з такою симпатією й деталізованістю, намагаючись зберегти кожну крихітку своїх дитячих та юнацьких вражень. В людях зви­чайних, рядових письменник знаходить те, що варте захоплення. Автор «Лебединої зграї» міг дотепно посміятися з людських слаб-кощів, одначе приниження людини він собі ніколи не дозволяв. Крізь зовні смішне й невдатне в його Явтушкові раз у раз прозир-куе щось глибше, істинно людське, таке ж природне, як людська відданість, зворушлива його турботливість про дітей, про сім'ю.

Таємниця творчості, певне, полягає насамперед в любові худож­ника, коли від доторку його небайдужого, люблячого серця якась мовби й геть неістотна житейська історійка здатна раптом набути значності, ожити, схвилювати нас... Мабуть, саме й цікаво читачеві стежити, як із епізодів ніби зовсім дрібних, зі сценок побутових, часто комічних поступово виростає самобутнє, епічне полотно на­родного життя. Читач і сам веселішає, коли зі спокоєм літописця, з гумором людини великодушної, щиро залюбленої у своїх героїв, письменник витворює колоритні образи то Мальви Кожушної, то комунара Клима Синиці, то братів Соколкжів та їхнього антипода Явтушка Голого або ж сільського філософа Фабіана з його одно-іменцем-цапом... І це ж лише декотрі з цілої галереї яскраво індиві­дуалізованих персонажів, що ними так густо заселено «Лебедину зграю», цей значною мірою автобіографічний твір письменника.

Нахил Василя Земляка до поетично-філософського мислення з літами посилювався, і в «Лебединій зграї» це особливо відчутно. Прагнення досконалості було притаманне Землякові, він знав, що таке творче невдоволення собою. Як справжній майстер, він шукав образ місткий, у вислові думки прагнув ясності й афористичності, любив світ широких і вільних поетичних асоціацій. Його іронію раз У раз заливає хвиля ліризму. Зужитих чорно-білих фарб йому було замало, він прагнув користатися всією гамою кольорів, щоб пере-Дати порухи людської натури. За цим досвідом письменник знову Ж таки звертався до класичної літератури, яка відзначалась умінням глибоко досліджувати діалектику людської душі, щоб людські харак­тери поставали об'емно, багатогранне, у всій їхній соціальній і пси­хологічній достовірності.

469

...Йому протипоказаний був легкопис, суєтність була не в його вдачі. Працював неквапливо, все виважував, вдумувався, шукаючи слова точного, свіжого, тож і не дивно, що на багатьох сторінках його прози читачеві зустрічаються справжні мовні перлини.

Письменник добре усвідомлював, що, крім середовища, в якому людина живе і формується, дуже й дуже багато важить в її житті також духовна спадщина народу, його пам'ять, традиція,— адже культури без коріння нема,— всебічно розвиненою стає та осо­бистість, в якій передові суспільні ідеї гармонійно єднаються з по­няттями народної моралі, совісті, багатовікового духовно-естетич­ного досвіду народу. Тим-то по-синівському уважний був письмен­ник до етнографічне барвистих звичаїв рідного Побужжя, до побу­тового народного етикету, де автор міг помітити і щось смішне, архаїчне, і особливо ж чутливо сприймав багатющу музику рідної мови, а мова ж завжди була душею народу, душею культури і тому ніколи не перестане справжнього художника хвилювати.

Любов до народних святинь віддаровується. Вірність рідній землі принесла творам письменника-патріота широке визнання. Уваж­ливість до людини, мовна культура, невимушений гумор, щира лірична інтонація оповіді надають багатьом сторінкам Землякових творів справжньої чарівності:

«Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як од власної долі, і хоч куди б заносили нас урагани часу, але як тільки вони вщухають і починають ледь виднітися обрії, то ми знову праг­немо до тих місць, де вперше побачили тебе з колискової висі, наче перекинуту горілиць, потім з отих віконець маленьких, у чотири шибки — прагнемо на ті шпоришеві подвір'я, де ми вперше ступи­ли на тебе босоніж, звідали твоє тепло й зачули в жилах своїх твою незміряну силу...»

Таким було його слово, так лилось, коли він давав волю своєму почуттю, оспівуючи те, що для нього було найдорожчим. Василь Земляк вірив у силу доброї людської творчості, в довговічне життя благородних людських діянь. «Криниці згоряють останніми»,— пи­сав автор «Лебединої зграї».

Те, що Василь Земляк створив як повістяр і романіст, увійшло в нашу українську літературу значним і дорогоцінним набутком, і таким, треба думати, слово письменника залишиться в ній на довгі часи.

1983

Олесь ГОНЧАР

ЯК ЗАКУВАЛА ЗОЗУЛЯ

У хаті баби Устини не зачинялися двері. Вбігла сусідка, у фар­тусі. просто від печі. Тільки-но вона вийшла — принесло брига­дира Тодося. Навіть дід Антип, який поскаржусться на ноги, і той причвалав подивитися на диво. А вже за дідом Антипом усе село Вигода загомоніло: в баби Устини закувала зозуля!

Сходилися з усієї Вигоди, дивились на зозулю, що стояла на древньому годиннику на одній ніжці, а другу мовби сховала від морозу, і запитували в баби, як та зозуля закувала.

— А то вже питайтесь онука мого, Михася. Він ту зозулю при­мусив кувати,— відповідала баба Устина.— Стільки літ мовчала, а це, як бачите...— Вона позирнула на годинник і тицьнула в ньо­го пальцем: — О, о, слухайте, зараз буде кувати!..

І справді, мідна зозуля набралася духу і так с-іавно утяла, як от навесні в лузі, коли чуємо її вперше: хочеш не хочеш, а мусиш лічити. Баба бачила, що всі тихесенько лічать.

— Ото ниньки діти! — мітингувала посеред хати баба Устина.— Інший дорослий того незугарний, що вони можуть. Я ж цей го­динник носила до міста. «Е, бабо,— сказав майстер,— пора в музей такі речі*. А Михась, видите, все поставив на своє місце...— І зно­ву показала на годинник: — О, о, зараз ще куватиме!.. Ага, чули, які тепер діти?.. А що буде далі? То ж. закон вийшов учитися на всі руки, аби люди всьому лад могли дати...

— Ти, Устино, ближче до дна,— нетерпеливився дід Антип.— Скажи толком, як закувала зозуля? — Дід був трохи набожний і чи не підозрював у тому якогось дива.

Баба Устина покопалась пальцем у сивій скроні та, як і інших відвідувачів, справила діла до свого онука.

— Чи ж я тобі знаю. Ворожили, а що саме — спитайся, Аитипе, мого Михася, він пояснить. Дід невдоволеио крякнув:

— Доведеться...

Він знав Михася по спільній риболовлі. Зовсім малеча, тільки-тільки зіп'явся на ноги і пішов угору, такий собі смирний біля­венький хлопчик. Інший, бешкетник, лише помутить вудками во­ду і ні з чим повертається додому, ще й огризнеться на добре слово. А цей — і не чути. Сидить, пильнує за поплавками, як цілком до­рослий. За всіма поплавками устежить. Часом зазівається дід, то вже Михась нагадає:

— Дідусю, дідусю, клюс на вашій...— І то тихенько, щоб рибу не сполошити.

Недавно дід Антип бачив Михася на вулиці, зняв на його уклін Шапку, запросив на риболовлю, але той сказав, що тепер йому

471

Від правди сонця зір їх не осліп, І два в один він в'яже погляд косо —

Трикутником, бо коло на бігу, Щоб відблиск рідний пити в далечі, Де мчать по схилах, втоплені в жагу, Озер і рік засріблені кличі.

В криницю глянувши відкритих брам, Зустріти ніжність і краси вітання, Де глушить біль земний, немов бальзам Акордами екстаз їх душ єднання.

І вже тюльпанів сині пелюстки • Згортають неба-в собі височінь. Вливають далеч простору квітки Жасмину в білости свою глибінь.

І вилітає з кокона мотиль, На сонце кидає потужні крила Звитяжними розливами зусиль, Щоб радість в вікна сяйвом відслонила

І розірвала тьми останні узи, Бо народилась на проміннях струн, Як хвиля вільна, біла пісня музи, Напоєна морським багатством рун.

1978