Михайло ситник

(? 1920-21. VIIL 1959)

ТВОРЧІ ПЕРІОДИ ПОЕТА

На переломі літа, 21 серпня 1959 року, далеко від рідної Київ­щини, в місті Чікаго, несподівано обірвалось життя українського поета Михайла Васильовича Ситника.

Його життєвий шлях почався 1920 року у місті Василькові на Київщині.

До нас не дійшли ранні поезії Михайла Ситника. Однак в еміграційних виданнях ми знаходимо деякі дані про поета і початки його творчости.

«Друкуватись почав ще в Україні (1937 р.) у журналах «Молодий Більшовик» (Київ) та «Літературний журнал» (Харків) та майже по всіх київських тодішніх часописах. У 1939-1940 роках бере активну участь у літературному житті столиці, виступаючи на літературних вечорах в інституті, в Спілці радянських письменників тощо».

З іншого джерела довідуємось, що Михайло Ситник «ще перед війною... підготовляє до друку першу свою збірку поезій, яка пізні­ше загинула у воєнній хуртовині».

Ще більше довідуємось про перші творчі паростки поета — сту­дента Київського педагогічного інституту імені Горького — в статті Ап. Трембовецького «Шляхами шукань». Він пише, що коли в київ­ських газетах і журналах «почали з'являтись поодинокі поезії сту­дента М. Ситника», то «це була скромна молодеча лірика, без огид­ного сюсюкання «вождеві народів», без «пафосу», без підлабузниц­тва. Советській критиці не до смаку були скромні кроки молодого поета. Не пройшло й двох років, як вирішено було примусити поета або замовкнути, або писати те, що потрібно для «епохи».

Далі автор статті про шляхи шукань Михайла Ситника подає ци­тату з рецензії Скульського, надрукованої в журналі «Радянська Ук­раїна».

«Михайло Ситник і подібні йому друзі — П. Карпенко-Криниця, Веретенченко — знаходяться поза радянським часом і простором...

432

їх поезія хоч і талановита, проте песимістична, покрита тінню яко­гось упадку... і їм загрожує опортуністична тенденція».

...І поет замовк, щоб згодом вигукнути «О, будьте тричі прокляті,

кати!»

Закінчився цей початковий, перший період творчости поета Ми­хайла Ситника з початком війни гітлерівської Німеччини з СССР.

З приходом німецької окупаційної влади на Україну молодий поет сміливіше розгортає свої крила. Він активно включається в журналістську й редакторську працю. Михайло Ситник «організовує і редагує ряд газет на Київщині, а в самому Києві 1941 року ор­ганізовує в редакції всеукраїнського часопису «Українське слово* літературний додаток, редагування якого пізніше перебрала славної пам'яти героїчна революціонерка і поетеса Олена Теліга, з якою М. Ситник активно співпрацював».

У 1942 році в рідному місті поета Василькові появляється перша збірка поезій під назвою «Від серця».

...Того ж 1942 року з'явилась ще одна збірка поезій Михайла Ситника під назвою «Нові обрії». Видано її знову в рідному місті

Василькові.

Поет Петро Карпенко-Криниця в замітці «Сила поета» ствер­джує, що «нова збірка поезій Михайла Ситника «Нові обрії» своєю оригінальністю є поки що єдиною на землях східної України».

...В 1946 році з'явилась чергова збірка поезій відомого вже тоді поета Михайла Ситника — «Відлітають птиці». На цю збірку, добре видану Літературно-Мистецьким Об'єднанням в таборі Гайденав, біля Гамбурга, звернули увагу і читачі, й критики.

Нові поезії Ситника сповнені ніжною лірикою, якою він передає красу своєї Батьківщини. Він милується нею, тужить любов'ю оси­ротілої молодої людини-патріота.

...Поетові було тоді 27 років.

У деяких критиків, поетів і літературознавців знаходимо твер­дження, що простота і щирість поезій Ситника нагадують «селян­ського поета».

...Щирість «селянського поета» підкреслювали Ю. Косач, П. Мир­городський. Скажемо більше: коли читаєш вірш Михайла Ситника «Матері», він дуже нагадує нам Сергія Єсеніна.

Знаю, золотистою сережкою Знову висить місяць над Дніпром, І моєю крученою стежкою Ти ідеш, закутана платком.

НІ, мабуть, скоріш простоволосою, Хоч і вітер палить до кісток,

433

t ногами, репаними, босими, Місиш мокрий, льодовий пісок,

1 тобі байдуже, що між пальцями Виступила, запеклася кров. Вітровій із чортовими танцями Тричі путь твою вже перейшов.

Зупинися! Все одно даремно ти

Ті калюжі переходиш вбрід.

Кимсь жорстоким, лютим перевернуто

Догори ногами цілий світ.

t тому тій стежечці покрученій Не знайти початку, ні кінця, І тому до змору ми замучимо Довгою розлукою серця.

Я вернусь, хоч іншою вже стежкою, Я вернусь! Клянусь тобі в цю мить Золотою місяця сережкою І усим, чим ти ще можеш жить.

Немає сумніву, що Михайло Ситник був знайомий з поезією Сергія Єсеніна та інших «селянських поетів», але вони не мали впливу на творчість Михайла Ситника. Він не захоплювався «гар­монізацією фольклору» — однією з головніших рис есенінської творчости. Не відкидаючи пісенности, подібної до есенінської, слід ствердити, що Сергій Єсенін та Михайло Ситник — діти різних на­родів, різних стихій, різних оточень, різного часу. Проте вони близькі один одному своєю непідробною щирістю.

..Для повноти акорду наводимо слова визначного українського письменника Володимира Винниченка:

«Ваші книжки «Відлітають птиці» і «Залізничний сторож» дають мені хвилини справжньої естетичної втіхи, а крім того, віру в силу і непоборність української душі, яка навіть у таких тяжких умовад уміє виявляти себе такою мужністю, гідністю і красою» (В. Винни-ченко, лист до поета II. 8. 1948 p.).

Висловлене у листі Володимира Винниченка підсумовує третій період творчости поета.

Останній, четвертий період творчости Михайла Ситника, знову-таки на наш погляд, охоплює роки життя і творчої праці в Сполу­чених Штатах.

Цей період, на превеликий жаль, позначився розгубленістю. розчаруванням, а подекуди — фізичним і майже духовим занепадом

434

та повною нездібністю знайти собі належне місце в суспільстві Но­вого Світу.

...Михайло Ситник відійшов від нас, не ставши найвизначнішим поетом свого покоління, але ми любили його більше, ніж кого іншого і прощали йому чимало «гріхів», зокрема те, що він не вдо­сконалював своєї поетичної вправности, і не працював над своїми творами, й користувався «занадто щедро своїм природним талан­том».

Поет піднявся вище, ніж хто інший з поетів його генерації і згорів від швидкости лету в таку височінь. Такої височини можуть досягати тільки ті поети, які зрослись з .землею свого народу і з самим народом, які не соромляться-радіти й плакати, наче діти, які мають душі ніжних, неповторних майстрів. Загострена емоційність, інколи майже наївна безпосередність виливались із його серця за­лежно від настрою, обставин, ситуації, оточення. І при цьому де б він не був, що б не робив він за роки своєї поетичної творчости,— він почав і закінчив їх, не розгубивши ані крихти синівської, щирої і відданої любови до батьківщини-України.

О Господи, прости во ім'я Сина За те, що завжди у чужім краю Молитву найдостойнішу свою Я починаю словом — Україна...

Цією «Молитвою» Михайло Ситник починає-останню свою збірку поезій «Цвіт папороті», і в цьому вірші, на наш погляд, ключ до зрозуміння творчости поета.

Микола ВІРНИЙ

МОЛИТВА

О Господи, прости во ім'я Сина За те, що завжди у чужім краю Молитву найдостойнішу свою Я починаю словом —Україна. Якщо вже це такий великий гріх -Мене одного покарай іа всіх!

2956

435

Та тільки почуете слово зрадливе--Беріть і карайте... На смерть. На ганьбу.

МАТИ

(Третій вірш із триптиха)

Наливається вірою серце моє, І вдивляється думка в невидимий корінь:

Ген селянка мадонною в небі встає — Господинею вічних земних перетворень.

Все, що мусить померти,— помре на віки. І народиться День із новим неспокоєм. Україно!..

З твоєї легкої руки Не боронь мені стати твоїм перегноєм.

Хай вростають у череп шорсткі корінці, Вибираючи' з мене земне і небесне. Прийде вищий туман,

і в його молоці Невгасима зоря над землею воскресне.

Сонце зніме утому з потомлених рук, Всесвіт кине на плечі блакитну кирею... Кизякова,

солом'яна,

чорна від мук,— Станеш ти, Україно, тією зорею.

* Ця частина триптиха була викреслена цензурою у збірці «Всесвіт у тобі» (1968) і замінена такими рядками:

1 злітають пісні в майбуття неокрає,— У твоїй материнській, невтомній руці Невгасима зоря над землею засяє.

440

.ЛЕОНІД ПОЛТАВА (Єнсен)

( 24, Via. 1921-19. W. 1990)

Леонід Полтава народився на Полтавщині, в родині хірурга і вчительки. 1940 року закінчив учительський інститут ім. М. Гоголя у Ніжині. Під час війни німці вивезли його як «остарбайтера» до Берліна.

Після війни поет працював у редакції «Українських вістей» у Но­вому Ульмі, потім у редакції газети «Українець-Час» у Парижі. В 1952—1953 роках був керівником українського відділу Іспанського національного радіо. 1958 року переїхав до Америки, працював як журналіст у редакції щоденника «Свобода». Крім поезії, Леонід Полтава писав оповідання та п'єси.

У різних журналах друкувалися його п'єси «Пам'ятник героєві», «Чужі вітри», «Заметіль», «Актори» та лібретто опери «Оксана». Ос­танніми роками поет виявляв жваву активність у царині дитячої літератури, в якій мав дуже помітні досягнення.

ЛЮДИНА

Іде по брукові, закутана в пальто. Обвислі плечі 1 непевні кроки. І не пізнає вже у ній ніхто Ні батька, ні звитяжця, ні пророка.

Вдивляюся — і хочеться мені Всміхнутись тепло і звернуть з дороги, Бо чи ж не так в небесній глибині Ми бачим хмари — і не бачим Бога?

441

МИКОЛА ПОНЕДІЛОК

(24. IX. 1922-6. ПІ. 1976)

«ВАСИЛЬ СТЕФАНИК І ЙОГО СИНИ — РІДНІ І ПРИБРАНІ»

«Ще випала нам радість сьогодні вітати між нами одного із при­браних духових синів Василя Стефаника по письменницькій лінії, добрих і щирих послідовників Стефаникового слова — Миколу По­неділка. Він, як і Семен, і Кирило, і Юрій, також Васильович, хоч і народжений не в Русові, а на далекій Херсонщині, в колишніх ко­зацьких володіннях, що з них вийшли, мабуть, і Стефаникові пра­прадіди, про що і згадує і підкреслює у своїх есеях Юрій Стефаник. Про творчість Миколи Понеділка можна б говорити широко і ба­гато, як і багата вона своїми жанрами і сюжетами. Немає, здається, нікого між нами, хто б не захоплювався виступами, хто б не зачи­тувався в таких його збірках, як сповнені щирим українським гу­мором «Соборний борщ» і «Смішні сльозини», чи у пройнятих гли­боким ліризмом, тугою і сантиментом до рідної землі розповідях «Говорить лише поле» і «Зорепад». Здається мені, що коли б жив Василь Стефаник, то він сприйняв би зорепадну творчість Миколи Понеділка з таким же зворушенням, з такою ж радістю і благо­говінням, як сприйняв новели так жорстоко знищеного Григорія Косинки («ущасливив мене своїми творами,— писав Стефаник про Косинку,— і визнав би, як і його, своїм прибраним сином»).

Богдан КРАВЦІВ Із доповіді 13 листопада 1971

АВТОБІОГРАФІЯ

Родився 24 вересня 1922 року в селі-містечку Новомиргороді, що сперш, як я ще був карапузом, належало до Херсонської гу­бернії, потім до Одеської области, а як я вже був юнаком — його зачислили до Кіровоградської области. Це було (а може, й досі ним, дай Боже, є) типове степове село, оточене широкими-широкими полями, через які шляхи тяглися такі довгі, що їх кінець можна було помітити лише в небі. Батько мій, Василь Іванович Понеділок, все своє життя був селянином, і дожив до глибокої старости, і вмер, здасться, не від якихось недуг, а тому, що влада відібрала йому його життя — його хату, землю і вислала аж до Сибіру.

Мати — Дарія Ксенофонтівна Панасенко — вже наче й не лю­била землю, вона якби в неї вросла, була частиною її. Коли батько, окрім землі, ще любив книжки, часописи, товариство — для матері нічого, окрім городу й поля, не існувало. Я навіть чітко її пригадати в хаті неспроможний. Ось і зараз наче бачу схилену, худеньку, що за чимсь видивляється в кінці нашої садиби. ( доля до матері була гідніша, бо не судилося неньці мандрувати до Сибіру, а вона, в мо­лодому віці скошена сухотами, спочила в рідному грунті.

Кінчив я семирічку в своєму селі. Школа була від моєї хати до­сить далеко, аж на протилежному кінці села, і я, оскільки пригадую, завжди з великою радістю міряв декілька кілометрів туди й додому. Ці роки вважаю за найяснішу сторінку в моєму житті — хата моя майже на вигоні, школа майже серед поля, а поміж ними стежки в споришах і бур'янах — і мені більше нічого не було й потрібно. Хоч у цей час ця мся найяскравіша, сторінка водночас покрилася темнющим, пелехатим сумом. Саме в цій семирічці я, моя родина і все моє село пережили страшнющий голод. Сам я тоді ходив щось із рік худіший від своєї власної тіні, а про моїх батьків і чотирьох сестер нічого й казати. Вони були, дослівно, як із хреста зняті. Але Доля нас помилувала, а половину ж нашого села не спроможна бу­ла захистити-помилувати — і та моя рідна половина на цвинтарі у спільних могилах опинилася.

Десятирічку кінчав я у містечку, яке, правду кажучи, тяжко було відділити від нашого села. Ця, вже середня, школа більше обдару­вала мене печалями, як радостями. Я вже був юнаком — і моя се­лянська одежина тут у клясах дейЬго вражала. Дехто зизував на моє »одіння», а я в свою чергу косився на декого з «чепурунів», що мали все на собі «з блиском» та ще й до того цвенькали незвиклою для Мене «панською» мовою.. А найтяжче було, що мені самому та не­звикла мова, яку я вже мусів старанно вивчати, давалась досить

461

тяжко, і я нею розмовляв з досить шаленою моєю селянською ви­мовою. t цим самим накликав такі єхидні кпини й підсміхи частини моїх «міських» товаришів, здебільшого ці товариші — сини й дочки партійних місцевих «бонзів».

І саме в цій десятирічці найболючіше терня вп'ялося мені в сер­це, і його й донині витягти з нутра я ніяк не годен. У 9-й клясі на вчительку української мови, яку ми всі любили, під час лекції аре:

чували, арештували за те, що вона планувала цілою нашою класі відвідати Шевченкове село Моринці, яке від нас віддалене залед тридцятьма кілометрами, д

У 1939 році кінчаю середню школу і вступаю в Одеський ун1вер-¹ ситет, філологічний факультет, який пізньої весни 1941 року мусів залишити, бо покликали несподівано мене до війська. Армію я не­навидів, і вона також ненавиділа мене. Я до неї просто не хотів зви­кати — і тому в ній я був, без перебільшення, своєрідним Швейком — хіба до більше нікуди худющим і кощавим. Єдине, що любив в армії, — кидати гранати й бігати, і це виключно тому, що в дитинстві я вдо­сталь находився до .школи і накидався на вулиці грудками. І тренінг

з далеких років пригодився мені, коли на мене натягнули мундир сірявий.

Війна звільнила мене з армії. Не був я ні в полоні, ані в підпіллі — просто сталось це якось «безпланове». З початком війни совєтські війська стали розбігатись — і я без великого бою, полону, тяжких мук у таборах для «полонеників» опинився на волі.

У 1943 році війна занесла мене в Німеччину, а до Америки приїхав в 1949-му. Спочатку мив посуд у ресторані, трішки пізніше морозиво продавав і від цієї праці мозолі на руках носив щось із півроку. Працював також у м'ясара, фармера. Біля трьох років навіть розкошував у «Голосі Америки», коли він ще перебував у Нью-Йорку. А з 1955 року до сьогоднішнього дня працюю в одній з найбільших американських книгарень у Нью-Йорку, в її слов'ян­ському та німецькому відділах. У Німеччині майже весь час жив у Мюнхені, в Америці — лиш у новітньому Вавилоні, який з часом навіть зумів полюбити. А все-таки тут, на чужині, лише одна чет­вертина мого єства перебуває, решта ж мене лежить у моєму селі,

десь там, біля моєї хати, з якої, може, вже й слідів за бур'янами не впізнати.

II

Доповнюю дещо з моєї біографії.

Родився на самій північній стороні Херсонщини, саме там, де річка Велика Вись відділяла цей південний степовий край від серця земель наших — Київщини.

462

Дебют мій на літературному полі відбувся в 1947 році. В Німеч­чині, в Новому Ульмі, в літературному додатку до часопису «Україн­ські Вісті» появилася моя новеля «Чорна хустина», що після ввійшла до збірки «Говорить лише поле».

ДИВО В РЕШЕТІ

Я сподівався гостей. Ось-ось до мене прийдуть люди, які зо

мною в однім будинку мешкають.

Найперше — з'явиться доладна, круглесенька й свіженька, як щойно спечений пампушок, пані Марія Грицак. Хоч ми її нарекли «Півнем* — а за те дражнимо «Півнем», бо вона завжди зри­вається э постелі вдосвіта — і рипається, вибігаючи і забігаючи у хату, і все никає надворі або товчеться в коридорі, шльопаючи пантофлями, як домовик шалений. А буває, ще й стане своїм пи­склявим голосом спозаранкову тишу розрізувати — то вона годує бродячих котів 1 ото їм для більшого апетиту щось приговорює.

А з «Півнем* прийде ще й її чоловік. Дебелий, грудастий мо­лодець. Пожежником працює. І так внспортувався по пожежних драбинах дряпатись, що тепер по них лазить незгірше мавпи. І його прозвали «Тарзаном огненним* — і йому, мабуть, це про-

звисько до серця припадає.

Та ще навідається пані Ярина. Це жіночка-соломиночка: то­ненька, зграбненька, веселенька. Як іде — навколо неї наче й каміння яснішає — таку чарівливу має вона усмішку. Вона не має жадної смішної прикладки — зате її міцніша половина, її Карпо, прозивається «Вантажником». Хоч він за фахом фельдшер, але «Вантажник* йому лицює якнайкраще. Бо він з Яриною як іде із закупів — на одній руці несе п'ятилітнього синка, на другій — трирічну донечку, а ще й до того умуцрюється двигати на собі дві торби харчів, які важать не менше фунтів з тридцять. І ото як сусіди побачать його, обвішаного малеччю й торбами, то й гука­ють вслід: «Тікайте, люди, з хідника, «Вантажник» вертається з ба­зару!»

Отож 1 «Вантажник* буде в мене.

І, врешті, загляне до мене старий парубок Степан. Його най­більше всі піддрочують. Рідко хто каже йому «Степан», а все «Нудьга вічна*. Бо він все нарікає. Вічно чимсь незадоволення, все йому щось не до шмиги. І день тяжкий, і океан мілкий, і зорі нікудишні, 1 люди лишні. А часто, як прийде з гулянки, нагиндн-читься 1 всім жаліється: «Оце обходив всі вулиці — 1 скрізь ані

463

Я дивився. Дід вже більше не міг. З рота блистіли зверху й зни­зу штучні білі-білі зуби.

— Діду, я вам вийму штучні щелепи — і мені буде видніше. «Вантажник* став витягати — і ось дзд крякнув і кулаком-сту­саном так «Вантажника» почастував, що той з грюкотом на

підлогу гуцнувся.

— Дад з'їхав з глузду! — і «Тарзан» підбіг 1 хотів діда усмирити — та в ту ж мить — дід його у груди — бах! — і «Тарзан» он уже носом оре також підлогу.

Тут вже «Нудота» і я зблизились до діда — і двд і нас одним махом на коліна позвалював.

— Чи ви здуріли! — врешті крикнув д(д.— Чого ви напосілися на мої зуби?! Які це штучні зуби? Це мої власні зуби, а ви їх хо­чете живцем із м'ясом вирвати!

Чудо в решеті! Ми всі — хто стояв, хто лежав, — та так і сто­ропіли...