Олекса коломієць

(17. Ш. 1919-23. X. 1994)

Вирушаючи в нелегку дорогу до літератури, кожен письменник вирішує принаймні дві проблеми: як писати і навіщо писати? В кінцевому підсумку їх вирішення дасть змогу утвердитися в го­ловній меті свого покликання: прийти і залишитись.

Щоб залишитись в історії драматургії, мабуть, досить написати кілька драмоподібних витворів, і тебе неминуче поминатимуть у своїх працях усі дослідники цього підрозділу літератури. А щоб за­лишитись назавжди в мистецтві драми, а отже — і в серцях людей, треба створити як мінімум один твір. Щоправда, цим «одним» має бути «Наталка Полтавка» або «Ревізор», «Украден^ щастя» або «Свіччине весілля», «Патетична соната» або «Дикий Ангел»...

Останній з названих тут творів належить Олексі Коломійцю. Цьому творові в ряду здобутків нашої класики ніяк не тісно. Він — з їхнього кореня, t не тільки він.

В останні роки дуже популярним у літературних колах став афо­ризм Григора Тютюнника про те, що немає загадки таланту, а е лиш вічна загадка любові. Справді, мудрий афоризм, але він, як на мене, загадки таланту все ж не відкидає, оскільки без таланту й лю­бов не любов. Отже, про загадку таланту. Коли на початку 60-х років у Москві, а потім і в Україні стала широковідомою перша п'єса О. Коломійця «Фараони» (приклад, до речі, не винятковий;

траплялося в нас і раніше, що якесь літертурне явище помічали спочатку десь, а потім і вдома), серед фахівців промайнуло щось на зразок здивування; звідки це і хто прислав? Дивуватись ніби й справді було чому: адже найближчий грунт (так умовно назвемо драматургію попередніх, п'ятдесятих років) особливою родючістю не відзначався. З написаної тоді сотні п'єс, які неодімнно «поми­наються» істориками драми, вартими уваги залишилися хіба що «Потомки запорожців» О. Довженка, «Дочка прокурора» Ю. Янов-ського, «Не називаючи прізвищ» В. Минка і... Всі інші мали в куль­турі значення не більше, ніж публіцистична стаття, яку пам'ятають лиш доти, доки вийде черговий номер газети, t на цьому тлі раптом

404

омедійні «Фараони». Не дуже ніби вигадливі за життєвим мате-піапом та художнім втіленням його, але все ж — примітні і загадкові. Ко здобули прихильне розуміння у якнайширшого глядача. А загад­ковість їх, здається, полягала в тій же загадці таланту: його ніколи не «присилають», приходить він не «звідкись», а народжується «від себе», з надр народу, щоб виповісти його болі, думи і чуття. Одне слово, все те, на що завжди буває спраглою душа людини і чого так бракувало українській драматургії рубежу 50-х — 60-х років.

У наступне тридцятиліття творчості Олекса Коломієць не дуже часто звертатиметься до власне комедійного жанру, але в усіх своїх навіть «найсерйозніших» драмах він розвиватиме те, що було ду­шею саме «Фараонів». Сумлінна дослідниця драматургії Дія Ваку-ленко дуже точно означила параметри цієї «душі» письменницького мислення. «Герої Коломійця,— пише вона,— це завжди люди зви­чайні, рядові, зовні ніби й не герої, але духовно принадні, душевно щедрі й багаті. Головним предметом його «вболівань» стають «вічні проблеми»: добро і зло, любов і відданість, відступництво і вір­ність... І саме через те він віддає перевагу лірико-романтичному ла­дові письма та умовним формам, які дають змогу найбільш концен­тровано стверджувати й проголошувати свої мистецькі гуманіс­тичні засади».

«Вічні теми» і «лірико-романтичний лад»... Скільки вже доводи­лось чути нарікань, що «вічні теми» українські письменники норов­лять обов'язково покласти на «лірико-романтичний лад». Ну, нехай, скажімо, поети чи навіть прозаїки, а чому ж ще й драматурги туди? На реалізм би їх та на суворий навернути, отам хай би пошукали потрібних корисних копалин... Авторам цих нарікань, мабуть, не за­вжди втямки, що до стилю мислення митця ніякою силою не на­вернеш. Він обирає його з художньої традиції народу, а в україн­ській художній традиції найпродуктивнішою завжди була (так уже склалось!) саме лірико-романтична форма мислення.

Звичайно, лірико-романтичний лад — це не завжди панацея для українських авторів. Траплялися серед них і такі, хто збивався на псевдоромантизм (безконфліктне лакування культівської дійсності, героїзація «голих королів» застою тощо), кидаючи цим самим тінь і на літературний напрямок, і на всю українську літературу. З-під пера Олекси Коломійця теж виходили п'єси, де художній роман­тизм підмінювався подекуди не надто витонченою грою в художній прийом (у таких випадках критики підказували авторові, що дра­матург з нього чудовий, а актор — не дуже), але коли йдеться про Драми етапні, то це були справжні здобутки і вітчизняної драма-ТУРгп, і вітчизняного театру («Планета Сперанта», «Горлиця», «Го-^луб1 °лені», «Дикий Ангел», «За дев'ятим порогом» та інші).

Олексу Коломійця не можна зарахувати до письменників якоїсь

405

однієї теми у вузькому значенні слова (він пише і про село, і про місто, і про ближчу і дальшу історію України, і про участь народу у Великій Вітчизняній війні), але в широкому розумінні його зусилля завжди спрямовані на розкриття таки однієї теми. Він художник чи­стоти людської мрії, котра відлунює в усіх його етико-психологіч-них колізіях, що розвиваються завжди в екстремально крайніх психологічно наснажених ситуаціях. З винятковою переконливістю і поетичною зачарованістю цю тему драматург зреалізував, зокре­ма, в «повісті про кохання» — драмі «Голубі олені», яка після «фа­раонів» удруге піднесла ім'я письменника на п'єдестал особливої популярності. Поетизуючи розквітле в жорстоких умовах війни ко­хання, автор розкрив його як головну цінність життя, завдяки якій людина стає справді духовною особистістю і здатна перетворити свої найгокровенніші мрії в щасливу реальність.

Жадає істини й головний герой «Дикого Ангела». Він весь у ро­мантичній напрузі, його дії — це концентрований вираз мрії про вічність життя, а будь-яка тимчасовість («временщики») видається йому чи не найбільшим злом, що здатне завести людину як мінімум у первісну печеру. Піднятись на висоту осмислення цих питань без романтичного настрою (та ще й у пору розквіту болотного застій-ництва) письменник просто не зміг би, вірність раз і назавжди об­раному стилеві цього разу не просто допомогла йому, а стала в най­кращому значенні слова реалізованою доцільністю. Успіх п'єси у глядачів — один із доказів того: дуже рідко траплялося в нашій те­атральній історії, щоб якийсь твір «з першого прочитання» утриму­вався на кону понад десятиліття. З «Диким Ангелом» таке сталося...

Михайло НАЄНКО

ДИКИЙ АНГЕЛ

Д і я п е р ш а Картина перша

Невеличке подвір'я. Ґанок одноповерхового будиночка з прибудовою — домашньою майстернею. Посеред двору збитий з дощок стіл. Стовп. На ньо­му умивальник і прилаштований телефон під дашком. Саморобне крісло-гойдалка. Осторонь — ослінчик.

Т а н я зачісується біля умивальника. Федір лагодить стілень. Л і д а в кріслі-гойдалці. У л я н а накриває стіл.

Л і д а. У нас мовби маленька неприступна фортеця. Спокій і якесь особливе вщчугтя безпеки. В минулий приїзд на вулиці ме-

406

застала гроза. Блискавиці й громи, здавалося, на тотуари па­дали. Я так злякалася! А забігла сюди, у двір,— 1 страх пропав. Наче громи і блискавиці боялися сюди вдарити.

Т а н я. Якщо тато були вдома, звичайно, побоялися.

у л я н а. Не пащекуй. Танго!

Л і д а. І кольоровий телевізор, і оце саморобне крісло у вас

напрочуд пасують одне до одного.

У л я н а. Коли вже тобі так усе подобається — то в нас би й

відпочила, а не їхала на курорт. Діда. Море...

Т а и я. З великої висоти море здається калюжею. У л я н а. Ти його бачила з висоти?

Т а н я. Побачу. У л я н а. Забила собі в голову стюардесою стати.

Л і Д а. А батько?

У л я н а. Вона така, що й батька умовить.

Федір. Скільки ж ти, Лідо, не добула на курорті?

Л і Д а. Сім днів.

У л я и а. А гроші повернули?

Л і д а. НІ.

У л я и а. То вже б добула.

Л і д а. Захотілося вас провідати і за домом скучила. За Петром. І синка треба забрати від мами. Ми з Петром без нього не може­мо.

У л я н а. Петро і минулий рік. і цей без відпустки, хоч би до

нас навідався.

Федір. Запанів Петро.

У л я н а. Хіба можна так на брата?

Федір. Можна.

Л і д а. Не запанів, а все в роботі, він такий скажений до ро­боти. як і всі ви.

Т а и я. Мене виключи з цієї компанії.

У л я н а. Годі чепуритися. Збігай на город цибулі вирви.

Таня виходить.

Л і д а. У вас уже і город свій?

У л я н а. За гаражем грядочка. За той шматочок землі кло­потів та прикрощів...

Л і д а. То навіщо було брати?

У л я н а. А як же без грядки, без свіжої городини? За пучок кропу на базарі гривеник беруть. Ні совісті, ні правди нема в лю-Деи. Десять копійок за жмутик трави. Борщ дуже дорогий вихо­дить... А суп ми не любимо.

Л і д а. Петро часто каже: якби такого борщу, як мама готує.

407

Таня. Нічого особливого — дитя женилося!

У л я и а. Павлику!..

Федір. Він правду каже.

У л я и а. Як же так, без батькового дозволу?

Таня (наспівує).

І сказала стиха мати:

— Хоч женитись, спитай тата...

Павлик. Знав... не дозволите.

Федір. Своїм сказати треба було.

Л і д а. Звичайно, безглуздо одружитися, не маючи нічого за душею. Але ж кажуть — «з милим рай і в курені*.

Платон (не витримав). Ледар і дурень надумали таке без­глуздя. «В курені». В курені живуть злидні, а злидні перегризають торло коханню, хоч би яке воно було! Є в тебе дах над головою?! Зможеш прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А ні — зайцем бігай по світу, хоч цілий вік бігай! Думав, як жити?

Павлик. Думав.

П л а т о н. З чужої Миски годувати дружину? У л я н а. Прогодуємо — не збідніємо...