1 Голову схиляє у покорі.

Із співом, що несуть його серця,

людина йде — задивлена в Творця.

Ігор качуровський

(Народився L IX. 1918)

Качуровський Ігор Васильович — народився 1 вересня 1918 ро­ку в м. Ніжині. Батько за фахом юрист, потім учений-економіст, за Центральної Ради був помічником державного секретаря. Дитинст­во минуло в с. Крути в материній садибі — мати закінчила Вищі жіночі курси при Київському університеті з фаху історії. В 1930 p. родина потрапила в категорію «експортних», вночі втекли у Ніжин, а звідти переїхали у Курськ (1932), де І. Качуровський закінчив се­мирічку й десятирічку (1937). Вступив у Курський педінститут, де навчався до війни. Влітку 1942 p. родина повернулась у Крути, а під осінь 1943 p. вирушила на Захід, спершу на Самбірщину, зиму 1944—1945 пробули у Словаччині, в лютому 1945 p. опинились у таборі в Лінці на Дунаї. 1945 p. втекли з табору, блукали по Австрії до капітуляції Німеччини, жили в різних таборах у Карінтії (Авст­рія) — до 1948 p. і виїхали через Італію до Аргентини. В Аргентині поет спершу працював на будові, а тоді на залізниці робітником у ремонтній бригаді, потім був двірником, вантажником, асфальту­вальником — це протяглося по 1969 p., тобто понад 20 років. На поч. 60-х років викладав на курсах славістики при Католицькому університеті два роки. В 1968 p. викладав сконденсований курс російської літератури в університеті Спасителя (один сезон). З 1968 р. працював на радіо «Свобода» в Мюнхені — до 1990 р. В Українському вільному університеті спершу студіював, в 1973 р. за­хистив докторську дисертацію «Давні слов'янські вірування та їх зв'язок з індоіранськими віруваннями». З 1974 р. викладав в УВУ, спершу як викладач, тоді доцент, екстраординарний і ординарний професор, читав курси теорії літератури і історії новітньої літера­тури. На пенсію вийшов 1984 р.

Видав поетичні збірки «Над світлим джерелом» (1948), «В да­лекій гавані» (1956), поема «Село» (1960), «Пісня про білий парус» (1971), «Свічадо вічності» (1990). Надрукував також дві книги по­етичних перекладів: Франческо Петрарка. «Вибране» (1982) і «Зо­лота галузка. Антологія іберійської та ібероамериканської поезії»

397

(1991), також віршовану казку для дітей «Пан Коиький». Виступає і як прозаїк: чудовий роман у двох книгах «Шлях невідомого» (1956) і «Дім над кручею» (продовження «Шляху невідомого») (1961), повість-п'єса «Залізний куркуль», комедія «Еміграційна ли хоманка» (1949). Прозу письменника на англійську мову переклав Юрій Ткач в Австралії (1979). Видав науково-популярну розвідку «Новеля як жанр» (1958), ряд книжок із теорії поезії: «Строфіка» (1967), «Фоніка» (1984), «Нарис компаративної метрики» (1985), впорядкував «Хрестоматію української релігійної літератури. Кни­га І. Поезія» (1990), а також ряд книжок, що видання ще чекають:

«Українська готична новела», «Український сонетарій», «Українські поети в російських перекладах» тощо.

Валерій ШЕВЧУК

* * •

Як час іде... Старі будівлі міста, З могутністю каріятид суворих Чи легкістю ажурних колонад, Неначе загубились за новими:

За сірістю бетонних монобльоків,

За тінню хмаросягів, де панує

Модерна безнадія простих ліній,

Какографічпа і бездарна. Буря

Звалила той найвищий евкаліпт,

Який здавався непорушно-вічним.

Ясно-зелений берег залила

Брунатно-чорна пасмуга мазуту.

І старовинний парк, де був притулок

Романтики минулого століття,

Де в шумі листя чувся строф Ростана

Ритмічний легіт, де Рубен Даріо,

Можливо, бачив, як прекрасна Леда,

Нага, чекає білого коханця

(А з гущини, крізь пахощі зелені

Пожадливо яскріють очі Пана) —

Тепер той древній, той священний парк

Порубано ущент. Між білих пнів

Із галасом асадо смажать чорні.

Як час іде... Я знав колись дівча, Яке з книжками бігало до школи І ще не знало, що воно вже — панна,

398

І мишачими хвостиками коси Наївно коливались за плечима. Пізніше коси зникли. На губах З'явилась фарба густо-фіялкова, І хтось її додому проводжав (Один чи різні — вже не пам'ятаю), За звичкою місцевою, на шию Поклавши їй важку спітнілу руку. А це недавно, кілька днів тому, Я майже не пізнав її: за нею, Підстрибуючи, бігло навздогін Дівчатко з кісками. Ще кілька років • Із нього буде панночка — як та, Якою вперше я побачив матір. А в матері давно поблякли очі, Дешева шмінка стерла колір губ, І втратило волосся юний полиск, І в ньому — пелюстками хризантеми Пробилася осіння сивина.

Як час іде... Але чого ж мені Усе здається, ніби я — той самий?..

w * *

ііриспану пам'ять щось розбудило, не знати, Давньодалекі, але живі й незникомі, Сповнені смутку бачу вечірні кімнати В нашому домі.

Віхоть за віхтем я підкладаю солому, Поки червоно в грубі займаються дрова. І нагусає якось уже по-нічному Тьма фіялкова.

Скільки тих марень злине струмочками диму, Поки самотня тліє-горить соломинка, Легша від диму постать пливе невловима:

Дівчина? Жінка?

Пальмовим листям холод осріблює шиби;

Очеретами вовк переходить за садом;

Тугу містичну місяць пролив на садиби Синім каскадом.