Марко бараболя

(19. IV. 1910-? 1945)

ДРУГЕ ПОВЕРНЕННЯ МАРКА БАРАБОЛІ (скорочено)

Дивною, надзвичайно сумною та незавидною е доля літератур­ного доробку сьогодні вже ширшій громадськості майже невідо­мого українського письменника Марка Бараболі. І треба зразу до­дати, що сумно склалося також особисте життя цієї талановитої лю­дини. Про нього, хоч він і належав свого часу до популярних на Закарпатті осіб, важко було б тепер літературознавцю збирати ма­теріали...

...Відомий нам зараз літературний доробок Марка Бараболі, який являє собою лише незначну частину того, що він написав, е кіль­кісно незвичайно малий. А все ж він такий оригінальний і настільки вагомий у розвитку довоєнної української літератури на Закарпатті, що без нього наше уявлення про неї було б дуже бідне. Адже Марко Бараболя спрямуванням своїх творів посідає в українській закар­патській літературі особливе місце. Він, власне, єдиний репрезентує в ній сатиричний напрямок...

Про життєвий шлях Марка Бараболі (власним ім'ям Іван Роз-нійчук) ми знаємо дуже мало. Відомо, що він народився 19 квітня 1910 року на Рахівщині, в селі Требушани (нині Ділове) в сім''!' лі­соруба. Після закінчення «горожанської» школи в Ясіні він навчався. в Торговельній українській академії в Мукачеві, а потім вчителював У Рахові. Вже як студент відчував потяг до літературної творчості. Свої сатиричні та гумористичні твори друкував — під псевдонімом Марко Бараболя — під кінець 20-х років, за свідченням Бірчака, в газеті «Свобода» (на жаль, ця газета не зберігається в чехо-словаць-ких бібліотеках і нам невідомо, які саме це були твори), в дитячому журналі «Пчілка» (1928—1930 pp.), де їх знаходимо найбільше, і згодом — у газеті «Українське слово» (1935—1936 pp.) та в «Літе-Ратурній неділі» (1943 p.).

351

1941 року без відома автора Степан Росоха випустив у своєму празькому видавництві «Пробоєм» окрему збірочку друкованих у «Пчілці» та «Українському слові» сатиричних і гумористичних творів Марка Бараболі під назвою «З-під їдкого пера». Під цією на­звою Марко Бараболя друкувався у «Пчілці». Деякі із зібраних Ро-сохою творів, як, наприклад, славнозвісний «Проект автономії», не були опубліковані на Закарпатті. Вони поширювалися в численних рукописних списках.

У другій половині 30-х років Марко Бараболя працював над ро­маном з життя закарпатоукраїнської інтелігенції «Гаврило Мотови­ло, його життя й клопотації», який закінчив 1942 року (а не 1939-го, як про це досі згадується в критичній літературі). Вже назва тво­ру вказує на те, що автор, ймовірно, хотів змалювати невдаху, лю­дину, яка могла бути й добрягою, але своїми вчинками завжди зводила нанівець власні добрі наміри та сподівання. На Гуцульщині таких безтолкових людей прийнято було називати мотовилами. Від роману ми маємо тепер до диспозиції лише фотографію обкладин­ки, зроблену автором. Цей роман разом з іншими своїми творами Марко Бараболя, за свідченням його сестри М. Гощук, закопав у землю, боячись частих трусів, які тоді робили в його рідному селі, і рукописи пропали.

За свідченням Михайла Штефуци з Братіслави, Марко Бараболя у липні 1940 року був на курсах підвищення кваліфікації вчителів у Дебрецині, де їм намагалися вщепити думку, що закарпатські ук­раїнці — це окрема слов'янська група, яка не має нічого спільного з українським народом, а своєю долею зв'язана з угорцями. На цих курсах, у колі своїх знайомих, Марко Бараболя часто читав свої нові сатиричні й гумористичні твори,

1944 року Марка Бараболю забрали в угорську армію. Дальша доля його невідома. За словами М. Гощук, «остання вістка про ньо­го — це лист з 8. VIII. 1945 року від Ст. Стойки, який в той час працював в Ужгороді в Міністерстві відділу соціальної опіки. В листі запитував про нього і писав, що в останні дні перед визво­ленням Червоною армією вони були разом».

Ці дані можна дещо доповнити спогадами особистого друга Марка Бараболі Василя Клочурака-Джміля, який зараз живе в Празі. Він згадує, що Марко Бараболя, закінчивши Торговельну академію, деякий час працював у відомому тоді ужгородському книжковому магазині .«Унія», деякий час вчителював у глухому присілку під Говерлою та в Ясіні. Марко Бараболя був людиною чесною, прямою, скромною й товариською, надзвичайно дотеп­ною. В побуті — досить оригінальною та своєрідною. На свій час і своє оточення Бараболя був дуже начитаним. Мав редакторські здібності, вмів легко, дотепно й до діла писати, а все ж ніхто не

352

додумався залучити його до редакторської праці. Навпаки, за його відвертість та безкомпромісність Бараболю переслідував інспек-торат. 1937 року жандарми зробили в нього обшук, а 1939 р., коли було проголошено «незалежну» Закарпатську Україну, його внаслі­док доносу одного з тогочасних ясінських «ідеологів» арештували як неблагонадійного січовика і в'язнили близько чотирнадцяти днів. Батька Бараболі разом з групою односельчан та галичан в березні того ж року внаслідок доносу требушанського попа хортїївці від­вели з рідного села до Кевелів між Квасами та Ясінею і там заму­чили (його знайшли у рові порізаного, з розпоротим животом, в який було запхано черевика).

Як склалася доля Марка Бараболі після 1945 року — невідомо (на думку деяких його ужгородських знайомих, він загинув), t цей факт став однією з причин, які негативно вплинули на літературне життя решток його доробку. Мовляв, як же його видавати, коли ми не знаємо, чи він ще, випадково, не живе? (Зовсім у дусі самого Марка Бараболі; ну, хіба не іронія долі?). Нам можуть закинути, що писати про такі речі смішно. Дуже охоче погоджуємося з цим. А проте й мовчання тут було б злочином, бо й воно спричиняється до того, що наша генерація не має цілісного уявлення про розвиток довоєнної української літератури на Закарпатті. Зрозуміло, що не має вона змоги познайомитися й з Марком Бараболею. Адже єдине досі празьке видання являє собою на Україні величезну бібліогра­фічну рідкість. Малодоступне воно й у нас, в Чехо-Словаччині. Так само навіть фахівцеві важко або й неможливо роздобувати старі річники журналів та газет з опублікованими творами Марка Бара­болі. От і сталося, що цього автора навіть у вузькому колі літера­турознавців знають лише за ім'ям, а не на основі ознайомлення з його літературним доробком.

Як ми вже згадали, довоєнна публікаційна діяльність Марка Ба­раболі обмежується роками 1928—1936. Найбільша кількість його творів була опублікована в десяти номерах ужгородського дитячого та молодіжного щомісячника «Пчілка» за 1928—1929 pp. (VII річ­ник). У наступному річнику знаходимо вже лише два, а у ще даль­шому — один його твір, в якому він категорично заявляє, що вже більше не буде «ні на кого нападати, і нікому докучати... ані поле­мізувати» («Відповідь панові Довбні Марка Бараболі з другого сві­ту»). Всього на сторінках «Пчілки» з'явилося 14 творів Марка Бара­болі, А все ж вони викликали більше зацікавлення, ніж ряд окремо виданих книжок інших тогочасних авторів.

«Пчілку» видавала «Просвіта». Цей дитячий та молодіжний жур­нал у той час був дуже популярним. На його сторінках друкувалися зразки української класики, кращі твори тогочасних українських закарпатських авторів, розвідки про минуле й сучасне Закарпаття,

¹² Українське слово, кн. 4 353

різні інформації тощо, а крім того — численні художні спроби, зо­крема віршовані, наймолодшої закарпатської генерації. Не один відомий згодом письменник (між іншим, і східнословацький ук­раїнський поет Федір Лазорик) пробував свої сили саме на його сторінках. Редакція «Пчілки» не наважувалася перейти на загаль­ноприйнятий український правопис і випускала журнал так званим етимологічним правописом (в той час він був обов'язковим в ук­раїнських закарпатських школах), що було одним з проявів мовної боротьби, яка точилась на Закарпатті й протягом років ускладню­вала та гальмувала там культурний процес.

Деякі сучасні історики закарпатської літератури, згадуючи Марка Бараболю, закидають йому, що він «друкувався здебільшого в просвітянському журналі «Пчілка» (В, Микитась, О. Рудловчак) і що ;

сам той факт, що він друкувався в просвітянській пресі, «визначав З ідейний рівень його сатир, в яких нема, власне, належної критики українського буржуазного націоналізму» (П. Довгалюк) тощо.

На нашу думку, це в принципі невірна постановка питання.

По-перше, той, хто серйозно цікавиться специфікою літератур­ного життя на Закарпатті, знає, що всі відомі тепер українські за­карпатські письменники виступали на сторінках просвітянських або подібних видань, чим ніяк не зменшується їх значення в розвитку місцевої літератури. На жаль, не можна вважати вирішальними для цього розвитку твори тих авторів, які, наприклад, друкувалися на сторінках комуністичної закарпатської преси, зокрема «Карпатської правди», що не мала змоги приділяти спеціальну увагу літератур­ному життю Закарпаття. Хоч як нам прикро, але мусимо констату­вати, що в довоєнний період на Закарпатті не було, власне, ні одного комуністичного українського письменника і що тоді, коли М. Бараболя почав друкувати свої твори, там не існувало ні одного прогресивного літературного журналу. Щоправда, на сторінках ко­муністичної закарпатської преси друкувалися іноді — здебільшого анонімні й сьогодні вже забуті — твори місцевих авторів, які своїм ідейним рівнем відповідали загальному напрямку цієї преси, а про­те їх неприхована агітаційність, риторичність і мистецька безпо­радність пересвідчують нас у тому, що наївно було б вважати їх «зо­лотим фондом української літератури в минулому на закарпатських землях», поезією, яка «становить справжнє обличчя розвитку ук­раїнської літератури на той час в Закарпатті», як прагнуть запевнити читача В. Микитась і О. Рудловчак в антології «Поети Закарпаття» (Пряшів, 1965 p.). t хочемо ми чи не хочемо, справедливість ви­магає, щоб літературознавці звертались також до вивчення тієї пре­си, яка широко читалася і впливала на розвиток молодої закарпат­ської генерації. А такою, передусім, була «Пчілка».

А тепер щодо другого згаданого закиду сучасних критиків Map-354

кові Бараболі. Те, що в його творах не було «належної критики ук­раїнського буржуазного націоналізму», не дає права нам квалі­фікувати його самого як буржуазного націоналіста. Однією із спе­цифічних рис суспільного розвитку на Закарпатті того часу - як це тепер кожному добре відомо — була потреба говорити передусім про підвищення національної і соціальної свідомості народу. Це зу­мовлено було, між іншим, і тим, що Закарпаття, знаходячись у тісному сусідстві з кількома країнами, терпіло від різних насильних впливів. Кожен намагався перетягти людей на свій бік, кожен на­магався переконати, що він «ліпший», що він «пан», але мало хто був зацікавлений у тому, щоб підняти культурний рівень цихлюдей.^ Вони кидались від однієї крайності до іншої, віддаючи часто свої сили безплідній «мовній боротьбі» й забуваючи при тому про справді актуальні проблеми й, зокрема, про важливість піднесення культури рідної мови. Які «проблеми» цікавили в той час деяких місцевих «діячів», блискуче показав М. Бараболя, наприклад, у та­кому виступі учителя («Продукція язиков»):

Бо кедз пан иэъ кавийгазу Пойдзе в керт шийталувати, Нем легет никаким каком По-простацьки глаголати,—

коли ми уявимо собі цього пана й усвідомимо, що кавийгаз — це кав'ярня, керт — сад і шийталувати — прогулянка, сатира М. Бара­болі постане перед нами в усій своїй непримиренній гостроті.

Марко Бараболя висміював ті недоліки, які найбільше гнітили його як культурного працівника і вчителя. Вміщені у «Пчілці» сатири свідчать про те, що він був у гострій опозиції до журналу в мовному (точніше — правописному) питанні, намагався сприяти поширен­ню на Закарпатті загальноукраїнського правопису й гостро засуд­жував та висміював графоманство. Цим автор, як кажуть, затяв до живого, примушуючи своїх сучасників бути вимогливішими до се­бе. І добре, що він так зробив саме на сторінках такого популярного органу, яким була «Пчілка». Про те, що вже перші виступи Марка Бараболі були актуальними й доречними, свідчить примітка редакції «Пчілки», після котрої було опубліковано його другий лист, в якому він висміяв редакцію, що вона, як баба воза, тримається своєї ети­мології і не хоче «вже раз перейти на порядний правопис». У за­мітці, між іншим, читаємо: «Хоч ми і не зовсім погоджуємося з дум­ками автора, але задля задержання оригінальності поміщуємо його без зміни, хоч автор в сім листі і нас вилаяв».

Голос Марка Бараболі був справді чимось новим, незвичним, несподіваним. Це відчула вже тоді чеська критика, яка перша ви­значила його місце в розвитку тогочасної української літератури на

12*

355

Закарпатті. Відомий чеський знавець Закарпаття Антонін Гартл звернув увагу на Марка Бараболю вже 1930 року, коли переклав і опублікував у празькому журналі його сатиру «Тяжко стати пись­менником» та гумористичний вірш «Уступає з праці поля Марко Ба­раболя». Ці переклади Гартл супроводив заміткою «Підкарпато-руський сатирик», в якій він, між іншим, писав;

*У відродженськи патріотичній підкарпаторуській поезії, пере­важно ідилічній, патетичній та елегійній, зустрічаємо, таким чином, зовсім нове явище: сатирика, в якому через край б'ють гротескні Ідеї й дотеп, неввічливого насмішника, який бичує подиву гідну ак­тивність молодих віршомазів на Підкарпатській Русі, нещадно кри­тикує їхню самовпевненість і їхню поетичну тематику. Свої сатири у віршах і в прозі... Бараболя доповнює дотепними листами редак­ції; його мова надзвичайно гнучко й слухняно служить гавлічковсь-кому духу цієї сатири».

Ця оцінка ранньої творчості Марка Бараболі не втратила свого значення до нашого часу (якою б не була його особиста доля!). На нашу думку, вона мала б лягти в основу переоцінки доробку Марка Бараболі сучасним літературознавством.

Довоєнна критика цілком слушно відзначала й те, що Бараболя одним з перших серед місцевих літературних критиків нагадував українським закарпатським письменникам про вищі мети, які му­сить ставити перед собою література. Він пародіював поетів, які будь-що-будь плели вірші, не знаючи, не маючи про що, власне, писати й один по одному створюючи банальні описи «весни» та «природи». Цим Марко Бараболя примушував редакцію «Пчілки» вимогливіше ставитись до своїх авторів. У першому номері жур­налу за 1929 рік було навіть вміщено редакційну статтю «Молодим поетам», в якій повідомлялося, що в майбутньому редакція вимага­тиме від своїх молодих дописувачів більших творчих зусиль.

Вже 1930 року Марко Бараболя, опублікувавши в жовтневому номері «Пчілки» свою «Відповідь панові Довбні», який в поперед­ньому номері того ж журналу запитував у віршованому зверненні автора, чому він більше не пише (Довбня це Василь Гренджа-Дон-ський), на довший час замовк. Щойно в червні 1935 року озвався він знову віршем «Поворот блудного сина» в газеті «Українське слово».

1 протягом другого невеличкого періоду своєї літературної діяльності Марко Бараболя продовжував у своїй оригінальній ма­нері «трощити» різні нездорові прояви в закарпатському суспіль­ному житті. У вже згаданій вище «Граматичній фантазії в І дії» «Продукція язиков» він піддав нещадній критиці т. зв. «мовну бо­ротьбу» на Закарпатті і з неперевершеною досі майстерністю від­творив картину мовного хаосу. У сатиричному нарисі «Гальо!

356

Гальо! Радіо Кошіце!» висміяв зміст радіопередач та мовну плуга нину тодішньої русинської радіостанції, яка діяла в Кошицях і яку можна було «чути, ба, навіть бачити... і без радіоприймачів, коли на­близитися до неї на віддалення яких 2—3 метрів». Не пощадив Ба­раболя і неточних передплатників української преси на Закарпатті («.Дивний сон»), і буржуазних чехо-словацьких урядників, які про­вадили антиукраїнську політику, виганяючи з українських шкіл та з державних посад освічених людей («Культурники») і замінюючи їх «неукраїнцями», щоб вони вчили «українців, яких по закону нема».

Прекрасним зразком сатиричної творчості Марка Бараболі е його «Проект автономії», що засвідчує, як глибоко переживав він нерівноправність рідного краю і як немилосердно висміював обме­женість різних закарпатських «ідеологів» та «вождів», які замість то­го, щоб боротися за покращання долі народу, вели бій за власні інтереси та вигідні посади. Бараболя дотепно назвав тогочасне За­карпаття «Тутешняцькою губернією», губернатор якої мав би, за но­вим проектом автономії, мати такі права: одержувати зарплату, ко­ристуватися своєю губернаторською палатою, гуляти по місту, зай­матися спортом і полюванням та не втручатися до інших справ.

Як бачимо, Марко Бараболя торкався у своїх творах надзвичайно важливих питань, які хвилювали тогочасне закарпатське суспіль­ство. t хоч він виступав на сторінках преси спорадично, його літе­ратурний доробок дає нам змогу зазирнути в довоєнне культурне й громадське життя на Закарпатті, відчути, через які перипетії му­сили пройти наші попередні генерації, будуючи своє національне й суспільне життя.

Твори Марка Бараболі цікаві не лише їхнім змістом, а й формою та мовою, якою він блискуче володів і якій приділяв особливу увагу. Своїм художнім рівнем твори Марка Бараболі значно вищі за твори більшості сучасних йому закарпатських письменників. Переважна більшість їх належить до кращих зразків української літератури на Закарпатті дорадянського періоду і має право вважатись одним із надбань загальноукраїнської сатири.

м. Братислава, червень 1969р.

Михайло МОЛЬНАР

«Топчу фашизм!.. Топчу кривду!» — хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст.

Марка знову підхопили чиїсь руки, кудись понесли і поклали на щось холодне. Він відчув, як на нього наклали приторно-Ідучу маску, і зрозумів, що лежить на операційному столі. Та його охо­пила така слабість, що уперше за всю війну подумав про смерть. І після цього перед ним хитнулись, розходячись у різні сторона. дві дороги. Одна, просвітлена, бігла в рідне село, до неї притира­лися головаті соняшники і його хата-білянка, а Друга, сіра, імлис­та, опускалась у темінь.

«Оця перша — на життя, а друга — на смерть»,— зрозумів Мар­ко, стараючись якось не помічати тієї другої дороги. Але видіння перемежовувались — їх не можна було обхитрити. Раптом все здригнутось од вибуху. Обвалюючись, загупала земля, почулися зойки, а потім хтось крикнув:

— Хірурга, хірурга виносьте!

Густі гарячі хвилі, обдавши Марка, почали шалено намотува­тись на нього й розтягувати все тіло. З цим нестерпним ввдчуг-тям він кудись провалився, але згодом почав спливати чи вихо­дити з небуття. Він почув, як хтось, скрадаючись, підійшов і став біля його ніг. Марко розплющив очі, холонучи: на тлі темені, мов на велетенському рентгенознімку, побачив смерть. Вона була точнісінько така, якою знав її з прадавніх казок, з малюнків чи сновидінь.

Смерть відділилась від свого рентгенівського знімка, погляну­ла на Марка і втомлено, без погрози сказала:

— Тепер уже, Марку Проклятий, настав твій смертний час.

— Брешеш, костомахо! — Не злякався — обурився Марко. Над­людським зусиллям він підвівся з столу, болючими ногами сту­пив на землю і стиснув кулаки, готуючись битись до останнього подиху.

Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала:

— Чого ж я брешу?

— Бо я не проклятий... То давно, ще до революції, так драж­нили мій бідний знедолений рід і мене. Тоді ми були прокляті... І час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налю­бувався землею, не нажився.

— Це все правда,— погодилася смерть.— Але ти не маєш чим жити.

— 1 знову ти брешеш— у мене все є, щоб жити.

— Усе? А де ти візьмеш крові для свого серця?

— Її дадуть мені брати.

— У тебе вже їх нема. Хіба забувся, що всіх трьох забрала на цвинтар?

374

— Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене с тисячі братів — по вірі, по совісті, по любові. Я з ними, вони — зі мною, | в нас одна кров, одне життя... Іди геть од нас! — Марко, прони­зуючи очима очниці смерті, підняв на неї кулаки.

І смерть знітилась, відступила назад, увійшла в свій знімок і

зникла.

Перед Марковими очима знову з'явилися дві дороги. На тій,

що вела через усю землю до його дому, блиснуло сонце, і на його сяйво повертали 1 повертали золоті голови, обсипані росою і бджолами, соняшники. А на другій дорозі гойднувся мертвий ту­ман.

Марко, мліючи, заточуючись, падаючи і знову підводячись, як

міг, пішов до соняшників. Вони побачили його, загойдалися, вітаючись з ним. Він таки дійшов до золотого поля і вже мав упа­сти, але соняшники шершавими хліборобськими руками підтри­мали його, як він колись у негоду підтримував їхній рід. І тепер поміж ними він теж був схожий на знівеченого, з виваженим корінням соняшника, якому за всіма правилами і законами треба було б умерти, але який своїми законами тримався життя.

ДУМКУ БУДИТЬ ІЯСНЯ

Хвала тому, хто людям у приполі Несе слова, подібні хлібу й солі, І співи, гідні слави сіяча!

М. Рильський

«Бій гримів спереду, з боків і позаду. В ньому, як могли, металися люди, техніка й покривало ночі; воно розпанаханим скривавленим шматтям відривалося од крайнеба, звивалось увись і знову, чадне, розпухле, смердюче, падало на здиблену землю.

Прорвалися наші, прорвалися й німці!..»

Так розпочинається роман «Правда і кривда», так зустрів автор перші дщ Великої Вітчизняної війни.

У непроглядну темінь на заюшену дощами і кров'ю білоруську землю впав високочолий, русявочубий гармаш Михайло Стельмах. Впав на скалічений шлях, розбитий машинами, замішаний тисяча­ми людських ніг.

Під спалахи пострілів уздріли друзі пораненого бійця, кинулися До нього — і земля повернула їм тяжко понівеченого і контуженого воїна.

Смерть відступила перед поетом-воїном. Воля до життя пере-

375

могла. Ще тіло лишалось прикованим до шпитального ліжка, а ву­ста промовляли слова:

Моя красо, в каймі озер Полісся, Кленовий сік сльозою на корі, На тебе, краю мій, не надивився Ні вдень, ні в ніч, ні в досвіт на зорі.

Не находивсь за плугом в твому полі, .» Не накосивсь духмяних дивних трав, д Не загубив юнацьких літ в роздоллі, д Де першу пісню-думу починав... ?

Прагнення творити, непереборне бажання розповісти про рід­ний народ повернули сили поетові. Поранення стало вододілом: по один бік лишилися чари дитинства, бентежна юність, незабутні життєві враження, по другий бік зростала жага творчості, що жи­вилася тими джерелами, вселяла неспокій. Військові госпіталі. Уфа... А на папір лягають нові (і нові поезії, з них виростають збірки «Провесень» (1942), «За ясні зорі» (1942), перша книжка новел «Березовий сік» (1944). Охоче редагує збірки поезій М. Стельмаха Максим Рильський, а першу прозову збірку — Юрій Яновський.

Впевненішою стає рука Михайла Стельмаха, броститься слово. глибшає і ширшає думка, зріють нові задуми... А шлях до їх звер­шення лежав знову через фронт, нове поранення і велику творчу роботу.

Лебеді дитинства

Для поетичних натур часто-густо дитинство стає джерелом на­снаги і активного діяння на все життя. Видіння дитинства іноді здат­не заступити все убоге духовне оточення у зрілі роки. Так було з Тарасом Шевченком. На засланні він написав прекрасні твори, навіяні дитинством: «Мені тринадцятий минало», «І золотої, й до­рогої», «І виріс я на чужині».

До останніх днів великий Каменяр Іван Франко згадував огонь v кузні батька і схвильовано писав: «На дні моїх споминів і досі го­рить той маленький, але міцний огонь... І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя».

У дитячі роки Лесю Українку полонив чарівний світ природи Во­лині і Поділля, а вже незадовго до смерті надихнув на створення глибоко поетичної «Лісової пісні».

Не з доброї волі одірваний від гаряче любленої рідної землі, Олександр Довженко на останньому повороті свого життєвого

376

шляху ставав до розмови з рікою свого дитинства — зачарованою

Десною.

Коли друзі, вся громадськість відзначали 50-річний ювілей Ми­хайла Панасовича Стельмаха, коли письменник вже поклав на стіл читачеві трилогію «Хліб і сіль» (1959), «Кров людська — не водиця» (1957), «Велика рідня» (1949—1951) та роман «Правда і кривда» (1961),— над ним майнула чарівність дитинства — казки. Немов гу­си-лебеді принесли її на своїх крилах, і вона вклала в уста пись­менника «оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо».

Те зронене слово — голос рідної землі, вперше почутий у рідній оселі від найрідніших людей 24 травня 1912 року. Цей голос спадав до слуху майбутньому письменникові мелодією колискової, яку співала мати синові у бідній хатині в селі Дяківці на Поділлі.

Мати навчила сина «любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить вес­на, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль»... Тихі во­ди і ясні зорі — то сама Україна, і вже від колиски, як і рідна мати, вона стояла над хлопцем, хлюпала в його душу вранішню журбу роси, денну втому праці, прихиляла йому до вій сполохане над­вечір'я... Вона дарувала йому весни, коли ті «тихі води» розгойдано грались у піжмурки з сонцем, хмарами, тінями, а вітерець завжди кидав їм назустріч зелені вербові галузки і сонячне снування в гіллі. Весною на вулиці кожна калюжка ловила сонце, а над тинами на­бухала й прозорилась глеєм вишнева брость.

Наставало літо. Дуже любив, коли паленіють налиті щічки ягід. шаріють груші, а черешні ронять каплі роси, «як жіночі пісні сльози».

Засвічувались ті «ясні зорі» — і над ним схилялась мати, мов гли­бокоока селянська доля. Ця доля входила в його життя, а разом з нею і свідомість того, що «найдорожчим для бідного чоловіка е зем­ля, вірна жінка і пісня». Отоді й узяв у дитяче серце велику і трудну любов і до землі, і до бідного чоловіка, і до пісні. А разом — до Батьківщини. Любов до рідного змогла потім народити світлу лю­бов до вселюдського, до інших народів.

Пам'ятні й осені, коли стає голоснішою мова напівроздягнених Дерев і вчорнілих, задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до місяця. Восени прокидається туман, падає й падає листя.

З хвилюванням толочив золотисту втому полів, з неспокоєм вдивлявся у сизі від негоди вітряки, що ніби збираються злетіти в ебо та не можуть розлучитися з землею і тому «віками вписують ^в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі».

весь цей поетичний світ природи, праці, пісні, що протистояв "ужді, виснажливій роботі і брутальності роботодавців, письменник

377

виніс із дитинства завдяки матері. «Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати». Чи не тому у творах письменника так опоетизовано материнство. Його героїні — це сільські Ярославни, що несуть на своїх видах незвичайну вроду, а в очах глибоку степову далину і такий смуток,

якого повік не забудеш.

Босоноге дитинство майбутнього письменника було позбавлене радощів, що їх приносять зими. Вони проходили за вікнами. Навіть коли настала перша шкільна зима, не побіг, як інші діти, засніже­ними вулицями до школи малий Михайло. Взяв ранком батько на руки сина і відніс до школи. Закінчувались уроки, а хлопець лишався чекати на батька. Не раз холод зводив ноги, тоді школяр був неспро­можний переступити поріг, спотикався і падав. До цього часу стоїть у Дяківцях, мов сумний спогад письменника, стара школа, а непо­далік височить нова, світла й простора. На її спорудження Михайло Панасович Стельмах віддав свою Ленінську премію.

Далекі зимові вечори дитячих літ зринають у пам'яті незабутніми зустрічами з книгами. Зі сторінок «Тараса Бульби» до хлопця про­мовляли лицарі волі, розкривалась історія народу, дитяча душа сміялась і летіла на Запорожжя до славного козацтва. Засинав, бе­ручи в сон батькові слова про Кармелюка, що колись водив волю по селах їхнього краю — Літинського і Летичівського повітів. У снах до нього стікалися царі і князі, запорожці й стрільці, чорти й відьми.

Траплялися й такі книги, що сіяли погорду до селянина і його кревної праці. Тоді народжувались у дитячій душі відраза до кривди, до пихи і ще не усвідомлене бажання сказати велику правду про на­род.

Те, народжене дитинством, бажання міцніло тоді, коли вже на вільній землі в рідних Дяківцях орав, сіяв, косив, навчався глибше

розуміти землю...

Любив бродити в лісі, по долині, полями, вражав своєю допит­ливістю. Натрапить на якусь невідому йому траву чи квітку і не за­спокоїться, розпитуватиме людей, поки не дізнається назви. Як до всенародного скарбу, виявляє письменник у своїх творах найпиль-нішу увагу до найнепомітнішої билинки в полі, не переступить, не притопче її, а назве і зупинить ваш погляд на ній. Він притишить ходу, щоб послухати пташину пісню, і дасть змогу послухати вам. t все, підмічене його пильним зором, лягло згодом на сторінки його книг, що зичать кожному такої ж уваги до скарбів краси рідної землі.

Залюбки вставав до схід сонця поклепати косу і допомогти ко­сарям, любив ходити босими ногами по ниві. Увечері повертався життєрадісний, повний енергії і завзяття, любив таку цілющу втому, любив задушевну розмову із статечними людьми, любив вечорами дивитися на дівочі гулянки, хоч сам у них участі не брав.

378

1929 року побачив світ перший нарис Михайла Стельмаха про життя і працю хліборобів.

Перші серйозні спроби говорити з народом художнім словом зробив 24-річним юнаком, коли позаду лишилися роки навчання к Дяковецькій школі колгоспної молоді, у Вінницькому педагогічному інституті, кілька років учительської праці на Поділлі і Поліссі. «Я при­гадую,— писав у 1954 році поет-академік Максим Рильський у статті «Про молодих»,— як небіжчик Яків Качура привів колись до мене молоденького сільського вчителя, що дуже мало говорив і весь час червонів. Він сором'язливо показав мені свої вірші, од яких так 5 повіяло свіжим і своєрідним талантом, а також великий зошит влас­норучних записів пісень — тексти з нотами. Я довідався, що вчитель той бере найдіяльнішу участь в громадському житті села і разом з тим устигає дуже багато читати. Зимою, в мороз, у метелицю, пішки за кілька десятків кілометрів ходив він із села до Києва в бібліотеку...» Саме в цей час Михайло Стельмах захоплюється усною словесністю рідного народу, його етнографією. В Інституті мистецтвознавства. фольклору та етнографії імені М. T. Рильського зберігаються альбо­ми, що їх любовно виготовили учні під керівництвом свого вчителя Михайла Панасовича. Це зразки народної творчості, зібраної в рідній місцевості,— від прислів'я та приказки до орнаменту, виведе­ного рукою народних умільців. Ці захоплення переросли у глибоке вивчення народної творчості, а потім стали професійним покликан­ням Михайла Стельмаха.

І все-таки справжнє покликання М. Стельмах знайшов у прозі, а поезія і фольклористична праця лише допомогли йому саме тут визначити своє творче лице.

В дорозі

Біографія М. Стельмаха у післявоєнні роки — це його твори і велика громадська робота. Серйозну розмову-роздум з багато­мільйонним читачем про історичні долі рідного народу письменник розпочав романом «Велика рідня».

Після кількох спроб в інших жанрах (повість «Над Черемошем» і комедія «Золота метелиця»), через шість років після «Великої рідні», М. Стельмах продовжив почату розмову новим романом «Кров людська — не водиця». Його події становлять передісторію «Великої рідні» і переносять нас у вир буремного 1920 року. Перед нами не 25 років історії, а кілька днів із життя одного села, але тут, W У краплині води, відбилась велика історична епоха боротьби за землю, за право бути людьми.

За кілька днів гинуть Василь Підіпригора, Тимофій Горицвіт

379

(батько Дмитра), ллється безневинна кров Левка і Настечки — дітей Свирида Мірошниченка. І сказані старим Горицвітом слова: «Земля у нас — тяжке діло: кров'ю пахне» — бринять, як і слова пісні сліпо­го Андрійка, що благав зрячих не проливати людську кров, бо вона ж не безрідна водиця, а тримається своєї рідної землі. Та земля і кров — українського народу.

Пристрасть романтики, епічна глибина, оповита ліричним сер- . д панком, робить роман М. Стельмаха своєрідною народною думою. ^Ij

Творчий успіх спонукав письменника до завершення великої ІЗ епопеї про свій народ. Через два роки після роману «Кров людська — не водиця» читач взяв до рук роман «Хліб і сіль». У ньому нові герої, ще більш віддалені од нас події революційного 1905 року, але в центрі все та ж хвилююча розповідь про «убоге щастя хлібороба», його боротьбу, муки, радощі. До роману взято епіграфом слова:

«Уклоняємось вам хлібом і сіллю. Найдорожче людині — хліб, сіль і честь». Так каже і мислить народ. Чи зустрічає дорогих гостей, чи випроводжає в далеку дорогу найрідніших людей — народ наш під­носить хліб і сіль — символ найдорожчих людських святощів. Та не завжди українець-хлібороб, що годував півсвіту хлібом, мав той хліб у себе на столі, а честь і людську гідність його віками топтали мстиві та грубі зловорожі люди.

Символічними образами, що уособлюють долю рідного народу, е в романі Іван Ярош, чи дід Дунай, як його називають, і стара Катря Чайчиха. Чи не в кожній українській хаті, як і в хаті діда Дуная, «жи­ли боги і люди. Боги, як і подобало їм, займали покуття, а люди — оселю. Тут вони народжувалися, спинались на ноги, виростали, а помирали де вже судилось. Люди жили менше від богів, яким не доводилося ні панщини робити, ні гнутися над плугом чи ціпом, ні воювати, ні сплачувати податки і викупне. Коли ж на села приходив голод, моровиця чи зловістя — в осиротілих селах залишались одні пилом припалі боги... Перед богами в добру годину щосвята теп­лилась лампадка, а над людиною тільки раз у житті, коли вона уми­рала, тремтів вогник шагової чи п'ятикопійчаної свічечки. Люди жили тяжче, але й веселіше від богів, бо люди справляли родини і весілля, виводили веселі і журливі пісні, танцювали і не цуралися чарки, знову ж таки пили її за здоров'я людей, близьких і далеких... і тут сподівались на своє щастя...» І так у кожній хаті, і чи не е кожна така хата уособленням всієї України, колись сумної долі її народу. Як і весь народ, Іван Ярош все життя працював, щоб мати у своїй оселі чорний хліб і сиву сіль, але ніколи не торгував своєю хлібо­робською честю. Його розуміння людської честі визначається сло­вами: «Не той помер, кого спіткала смерть, а той, хто несе свою душу на торг чи поклін».

До символічного образу України підноситься і образ Катрі Чай-380

чихи яка ніби вийшла на сторінки книги із сумної народної пісні про чайку-небогу, що вивела чаєняток при би-пй дорозі. Тільки Кат­рині діти гнані недолею, подалися на биті шляхи, покинули стару безпорадну чайку-матір з дозволу начальства жебрати у своєму

рідному селі.

Мар'ян Поляруш, Роман Волошин, Юрій Дзвонар, робітник Ми­хайло Нагорний, учитель Левченко - то все Чайчишині діти, а над ними хижим воронням - Плачинди, Окуні, Шмалії, Салогани, Ва-рави, Лісовські, Стадницькі. Останній особливо огидний з його по-творною мораллю: «Життя — це великий торг, де все продається і все купується». Колись звичайні козаки Стадники гендлювали на Запорожжі кіньми, їх з ганьбою вигнали із Січі. Опинившись у при­служниках польського короля, вони стали Стадницькими. З часом прислужились цариці Катерині — і перетворилися на Стадникових, одержавши величезні маєтності, в яких почувають себе царками.

Якраз у володіннях пана Стадницького і розігралися події 1905 року. Письменник розповідає не про події, а про еволюцію селян­ського світогляду на прикладі Мар'яна Поляруша, Романа Волоши­на, Леся Якубенка.

Здавалося, після роману «Хліб і сіль», який завершував трилогію, буде неможливо створити щось сильніше за глибиною філософ­ського узагальнення, розкриття психології народу, його моралі й етики. Та наступні твори Стельмаха «Правда і кривда», «Гуси-лебеді летять» виявили нові грані небуденного таланту письменника. Коли М. Стельмахові вручали Ленінську премію, він сказав: «Стою перед вами, зачарований людською красою, і красою вечірніх дівочих пісень, і красою сонця у небі, і красою матері з дитиною, і красою своєї матері-землі, і красою діянь і звершень мого безсмертного народу.

Земний уклін моєму народові за всі його щедроти, за його ве­ликодушність до нас, письменників, і за те, що він вклав у наші серця безмірну любов до людей і казковий вогонь Прометея».

Казковий вогонь Прометея... Його віддав титан-тираноборець людям, щоб яскраво світилися вікна осель, щоб палахкотів він жит­тєдайним полум'ям у будь-якому пристанищі людському. Злі ж лю­ди на тому вогні спалили Яна Гуса, а потім навчилися кидати в той огонь цілі народи, зробивши із добра кривду.

Отоді й запалав казковий вогонь Прометея у слові співців на-роду, і почали митці передавати той незгасний факел із покоління в покоління, від народу до народу, аби ніде в сутінках не причаїлась Кривда і всім було видко Правду.

Ці дві сили. Правду і Кривду, зіткнув М. Стельмах у смертель­ному двобої' в романі «Правда і кривда». Складне плетиво сюжетних ліній, головних і побічних,— це показ сил добра і зла, це утвер-

381

дження перемоги Правди над Кривдою, народу над ворогами всіх мастей. Кожен герой має свою протилежність. Марко Безсмертний — Антін Безбородько, Чорноволенко, Кисіль; Григорій Задніпро­вський — Поцілуйко; Мавра Покритченко — Безбородько; Васили-на — Поцілуйко і т. д.

У новому романі, залишаючись глибоким ліриком, М. Стельмах підносить філософсько-публіцистичне звучання теми. Він звеличує правду життя і творить суд над кривдою, в якому образі вона не поставала б.

Таким письменник і йде сьогодні по рідній землі: з безміром лю­бові у серці й нетлінним рідним словом на вустах, словом, незви­чайну красу і силу якого несе у широкі світи. Він примушує сяяти коштовностями кожне слово. Розмаїті мовно-стилістичні фігури, багаті тропи, народнопісенні образи сплітаються у вінки з живих, а не паперових квітів. Поруч із глибокою національною самобутністю, людською й людяною широчиною, вказував Максим Рильський, однією з визначальних рис Стельмаха-прозаїка є любов до мови, до повнозвучного і барвистого слова, до тонкої, що інколи аж межує з вишуканістю, метафори. Справді, перечитуючи твори письменни­ка, не знайдеш жодної сучкуватої кальки, зате зустрінеш потужні пласти народної живомовності, що цілиною чи облогом лежать у тайниках людської душі, недоглянуті багатьма нашими письменни­ками.

t все це не самоціль, а вияв сердечної і гарячої уваги до людини, до її творчої праці на землі. «За щедрість неоціниму і незрівнянну,— казав М. Стельмах на своєму 50-річному ювілеї,— за добру науку і великодушність, за все, що е святим і найдорожчим на землі, дякую своєму великому народові, дякую орачам і сіячам свого невеликого рідного села, де навчився любити світ і людей, дякую своїм друзям, і старшим, і ровесникам, і молодшим, які з відкритими душею і очи­ма ідуть у світ мистецтва, дякую всій своїй прекрасній великій рідні...»

На крилах пісень, дум, легенд

Михайло Стельмах — упорядник багатьох збірників народної творчості, автор блискучих за глибиною і поетичним висловом пе-редмов до них. І виною цьому, можливо, оте дитяче враження: «І враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетів над прадавнім чумацьким шляхом, над віковими липами, над при­нишклими полями:.

Зоре моя вечірняя, Зійди над горою...

382

Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі І завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем».

Може, тим без пісні я не можу Працювати, жити навіть дня, Що округ земля моя хороша, А на ній — моя рідня!

«Лірична пісня,— каже Михайло Стельмах,— це душа народу, це безмежне поле, засіяне зернами історії і заквітчане людськими надіями, це незміряна, воістину народна любов до своєї дідизни і зненависть до її ворогів, це достойна людська гідність і людське страждання, це стихійний блиск селянської коси над одичалою пан­ською головою і квиління чайки-небоги над тяжким шляхом життя, це чисті пориви до щастя і чиста сльозина на віях дівочих, це муки матері на чужій землі і цнотлива вечірня усмішка на устах нарече­ної».

У романі «Правда і кривда* пісня, «як безсмертя, ішла по землі, ішла вище людей»... Тяжко пораненому Маркові чується улюблена дідова пісня:

Ой не знав козак, та й не знав Супрун, А як славоньки зажити, Гей зібрав військо славне запорозьке Та й пішов він орду бити.

t разом з краплинами життя ронив Марко слова пісні. Сила предківської пісні завжди міцно чіплялася крильми за його серце і переносила у далекі краї, у віки, у радість і печаль. Саме піснею, а не вродою, не розкішшю брів, не станом приворожила Марка його «золотокоса, мов осіння вербичка», Олена, її дівоча пісня — то «са­ма жіноча скорбота, яка всюди шукала і не могла знайти своєї долі»:

Шкода, мамцю, шкода Вишневого цвіту, Що розвіяв вітер По всім білім світу.

ЇЇ любов до Марка — «така ж широка, як і пісня». Вбили фашисти Не Оленку, а материнство і прекрасну пісню.

Кожен герой іде по життю з піснею. Адже українець «чи на безхліб'ї, чи на хлібах, чи в хлібах виростає, а з піснею не розлу­чається». Партизан Іван Кульбабенко,— каже Задніпровський,— Розвідник-шибайголова, з тих, що в пекло з піснею полізе. Велика любов, що наповнює Задніпровського, дісталась йому як спадщина від батьків, од їхнього хліба та пісні, від чарів нашої м'якої задуманої природи і від побратимів по сердечності, по мислі і зброї.

383

Відповідність характеру пісні і духовного життя героїв робить Їх безсмертними. Окремі герої постають перед нами, як пісня. Зринула й залишилась у пам'яті, як чарівна мелодія, дівчина-медсестра: «Сто­яла у красі своїх кіс і сльозин, мов пшеничний колосок у вечірній росі». І все. Загубилась в романі героїня, а образ лишився жити піснею.

Катерина, Олена, Степанида, Мавра — це пісенне, лірично-ро­мантичне уособлення дівочої чистоти, жіночої краси, жіночої праці жіночих страждань, любові й материнства. «Мене змалку батько-матір вчили шанувати і жіночу красу, і жіночу працю, і, особливо материнство, бо як цього буде менше на світі, то куцішою стане лю­бов і віддаль між людиною і мавпою»,— каже Марко Безсмертний.

В українську прозу Михайло Стельмах приніс поезію — народну і власну пісню. Пісня виповнює його прозу щирим ліризмом, гли­бокою народною мудрістю, образністю думки. Вона розлилась по всіх творах письменника, зробила їх по-стельмахівськи оригіналь­ними. Це не штучне введення текстів і творів різних фольклорних жанрів, а проникнення в народний дух, вироблений віками, щоб на велич і героїчний зміст життя глянути з висоти народної легенди, пісні, думи, щоб при оцінці явищ життя не загрузнути в дрібницях мінливої буденщини.

Десятиліття письменник вивчає наймудріші книги — книгу жит­тя і книгу природи. Десятиліття віддав вивченню народної психо­логії, що відбилась у піснях, аби осягнути сучасне життя очима й думами народу.

Можна «з науковою точністю» встановити: у збірці «Березовий сік» новела «Дванадцять хвилин» створена за мотивами пісні «Ой повій, вітре, вітерочку», оповідання «Галя» — за мотивами народної балади, «Пісня про сорочку» — це розробка народної пісні «А я, мо­лод, діждусь вечорини» і т. д. Можна точно знати, що в романі «Хліб" і сіль» М. Стельмах використав понад ЗО українських народних пісень, а в усій трилогії — понад 100. Та цього не досить.

У письменника не сухе коментування пісні, а живе слово про неї. Пісня в сюжетній канві його прозових творів не композиційний елемент, а основа, з якої виростає думка. Для будь-якого явища на­родного життя він визначає народнопісенний еквівалент.

М. Стельмах не шукає джерела натхнення в минувшині, його творчий неспокій у сучасності. З неї він одбирае ті проблеми, ЩО їх називають «вічними». Вони існували в минулому, мають місце в сучасному, залишаються і для наступних поколінь. Народна сло­весність відбила народне розуміння цих проблем, ставлення до них трудящого люду і образні оцінки їх. Тому й живуть у романах М. Стельмаха народні легенди, думи, пісні, голосіння, замовляння, заклинання, народні дотепи, крилаті народні вирази, слова. Вони —

384

кпила на яких твори письменника перенесуться до наступних по-Sb і допоможуть їм думати над проблемою правди і кривди, гу­манізму. патріотизму, смерті й безсмертя, честі, > ганьби, . всеспо-пеляючої ненависті, безоглядної пекучої любові.

У цьому розумінні визначити тему навіть такого твору, як роман «Правда і кривда», дуже важко. Тут ми знаходимо не просто відгук на злободенні питання, а глибокі роздуми людини нашого часу над загадками людського життя. Автор відгадки не дав. Якщо вона і є взагалі - то це істина тільки певного часу, і як знати, чи визнають цю істину своєю наші наступники. Твори М. Стельмаха будуть зав­жди злободенними, як завжди злободенною залишиться легенда про Кармелюка, розказана в романі «Велика рідня», або пісня сліпо­го Андрійка:

Кров людськая — не водиця,

проливати не годиться;

легенда-казка про буслину любов з роману «Хліб і сіль» чи пісня «Закувала та сива зозуля», яку співає Григорій Задніпровський,— людина, що зазнала турецької неволі в XX столітті. Ця пісня будить і будитиме думку про одну з найбільших кривд — поневолення, яко­го зазнавав український народ у минулому від татарських ординців, турецьких яничарів, німецьких ландскнехтів, польських магнатів та іншої погані. «Терпкими соками суворої і величної історії,— гово­рить М. Стельмах,— волелюбністю народного серця і незміреною любов'ю до рідної, навпіл засіяної зерном і кров'ю землі вирощена українська дума. Не в затишку біля домашнього вогнища, а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях, не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист петлі татарського ординця і зловіс­ний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос... Тому ми й крізь віки вчуваємо в українській душі кипучу пристрасть наших предків, разючий свист козацьких щабель, брязкіт невіль­ницьких кайданів і ясу перемог». І коли ми бачимо у тяжко пора­неного Марка Безсмертного замість онуч роздертий есесівський прапор, а з вуст зчитуємо невимовлені слова: «Топчу фашизм! Топ­чу кривду!» — перед нами постає національний характер українця, який «на протязі довгих століть мусив тримати в одній руці серпа, а в другій — зброю». Люди України — гідні спадкоємці героїчного Духу славних предків.

Такі думки будять твори М. Стельмаха, зокрема його роман «Правда і кривда».

Український народ створив пісню «Про правду». В ній відбився чистий, святий смуток за втраченою правдою і разом з тим пекуче поривання знайти цю правду, знайти її неодмінно, хоч «...тепер не­правда — з панами в світлиці, а щирая правда — у темній темниці»,

13 Українське слово, кв. А

385

незважаюзи на те, що неправда увесь світ зажерла, що усюди г панування.

Коли на шию українському народові було надіто ярмо кріпацтва він думав, що пішла правда за козацькою вольницею: «Була колись правда, та заржавіла», «Була колись правда, пожила — та й гайда Потоптали насильники правду: «Брехня на столі, а кривда під по^ рогом», «Правда в постолах, а кривда в чоботях». Коли не було змо­ги захистити правду шаблею, народ узяв її під захист пісні, своєї віри: «Засип правду хоч золотом — вона випливе доверху», «Все минеться, одна правда останеться», «Правда кривду переважить» Ніякі лихоліття не вбили у народу віри в Правду. Про неї співали на базарах, майданах, вигонах «Гомери України» — сліпі кобзарі. Вогонь їхніх пісень запалював волелюбні, патріотичні настрої на­роду, підіймав його на боротьбу проти пануючих на Україні гноби­телів. Перед кожним новим повстанням, а особливо під час Хмель­ниччини, йшли із Запорозької Січі по всій Україні кобзарі і своїми піснями під акомпанемент кобзи роздували іскри народного гніву. Уміли вони не тільки співати, але й умирати, накладаючи головами за волю своєї батьківщини, їх бачимо не тільки в гущі народу, а й на козацьких чайках, і в перших лавах повстанців. Коли попадали до рук ворогів, зазнавали нечуваних тортур. Кобзарів Петра Соко­вого, Прокопа Скрягу та Василя Варченка польська шляхта стратила за поклик до повстання. Царський уряд не менше «піклувався» до­лею кобзарів і інших народних співців, оголосивши їх «бродягами», а кобзу — «крамольним» інструментом. На виконання цього розпо­рядження різна поліцейсько-жандармська дрібнота почала трощити кобзи об стовпи, а то й на кобзарських спинах, а співців кидати до буцегарень. Один з найславетніших українських незрячих бардів Остап Вересай не раз після виступів на ярмарках прямував до в'яз­ниці, а по виході знову мандрував по Україні, і рокотанню кобзи вторив його віщий голос:

Нема в світі правди, правди не зіськати.

А Правда жила. Кожне покоління йшло на її пошуки.

t коли прогримів останній бій, виявилося, що Кривда, прибрав­ши іншу подобу, втративши свої розміри, лишилася все-таки жити.

Адже недарма народ із давніх-давен уявляв Кривду в образі ба­гатоголового змія. Важко пообрубувати ті голови, бо вони мають здатність знову відростати. Сили Кривди вважали себе безсмерт­ними, але про всяк випадок ховалися від смертних за десятками дверей. Та знайшлися хоробрі, що віднайшли ключі до дверей, за якими крились кощії безсмертні — смертоносні.

Безсмертний тільки народ. Цю ідею утверджує М. Стельмаху ро­мані «Правда і кривда»:

386

_ Тут Марко Безсмертний? — запитав молодий русявочубий полковник поранених бійців.

' __ тут усі безсмертні! — строго відповів йому немолодий воїн...»

у цих словах ключ до розуміння цілого роману. Боротьба за • будову колгоспу в останній рік війни і перший повоєнний рік, ^ВІД і змальована в усій повноті і з великою виражальною силою, ^х р.таки лишається переважно тлом, на якому постають і розв'язу­ються «вічні» загальнолюдські проблеми — проблема правди і крив-

безсмертя народу, величі його духу, проблема людської гідності і великої любові до Батьківщини, до матері, до дружини, до дівчини.

У романтичному «Заспіві» до роману, коли Смерть називає Мар­ка Безсмертного Марком Проклятим, ми чуємо відповідь: «Я не проклятий... То давно, ще до революції, так дражнили мій бідний знедолений рід і мене. Тоді ми були прокляті-.»

Є народна легенда про Марка Проклятого. Як народнопісенні твори про Правду і. Кривду, так і народна легенда про Марка Про­клятого не раз ставали предметом літературної обробки. Досить згадати хоч би Олексу Стороженка, Панаса Мирного, Івана Кочер­гу, Олександра Корнійчука. Кожен з них намагався переосмислю­вати сюжети фольклорного походження у відповідності з новими історичними обставинами.

Олекса Стороженко ЗО років збирав розрізнені шматки легенди про заклятого неприкаяного бурлаку Марка, почавши з прислів'я:

«Товчеться, як Марко по пеклу». Вивчив подібні сюжети у фольк­лорі інших народів. «Каждый народ имеет своего скитальца: фран­цузы — вечного жида Сантенера, испанцы — Мельтона, у немцев и англичан так их много, что не перечтешь, у русских — Кащей Бессмертный, а у нас — Марко. И, кажется, наш-то Марко заткнет за пояс всех скитальцев», — писав О. Стороженко. У повісті «Марко Проклятий» він штучно поєднав міфологічно-легендарний сюжет з історичною боротьбою українського народу на чолі з Хмельниць­ким. Стороженків Марко, спокутуючи тяжкі гріхи, знаходить полег-^w/ «на тім полі, що орють шаблею, сіють смертю і поливають чо­ловічою кров'ю, думаючи, чи не виросте на йому щасливіша доля задля людей». Одначе втілити в образі Марка глибокий філософ-^кии зміст Стороженкові не пощастило.

Усі наші вороги намагалися ототожнити український народ з арком Проклятим. Та історія розсудила по справедливості: кона-^loтl^> на смітниках минулого вороги, живе, творить матеріальну і ду-"вну красу, філософію своєї доби Марко Безсмертний — великий ^{славний} У віках український народ.

Василь ЯРЕМЕНКО

ІЗ*

387

БІБЛІОГРАФІЯ

Твори в 7-ми т.— К.: Дніпро, 1982—1983. Дума про тебе: Роман.— К.: Дніпро, 1984. Кров людська — не водиця: Роман.— К.: Дніпро, 1986. Чотири броди: Роман.— К.: Дніпро, 1989. Правда й кривда (Марко Безсмертний): Роман.— К.; Дніпро, 1990. Гуси-лебеді летять; Щедрий вечір: Повісті / Передмова В. Панченка. — К.: Веселка, 1993.

МАТЕРІАЛИ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Бабишкін О. В.— Михайло Стельмах.— К., 1961. Ланченко В.— Гуси-лебеді і морози 1921 року (Дилогія Михайла Стель-

мана «Гуси-лебеді летять» та «Щедрий вечір»).— Українська мова та

література в школі, 1993,9.

Семенчук {.— Михайло Стельмах: Нарис творчості.— К., 1982. Штонь Г. — Романи Михайла Стельмаха.— К., 1985. Якубенко М,— Гуси-лебеді над його життям.— Київ, 1992, 5—7. Яременко В.— Думку будить пісня.— Українське слово, К., 1995, т. IV.

ОСТАП ТАРНАВСЬКИЙ

(3. V. 1917-19. IX. 1992)

ЖИТТЯ

Вінок сонетів

Творець людину вивів на дорогу, та не вказав, кудою їй іти. Зливало сонце золотом сади, як ставила вона на землю ногу.

Як місяць засурмив золоторогом над блискотливим дзеркалом води, людина втомлена ішла туди, ясного серця несучи тривогу.

Глуха зусюдів далечінь безмеж у людське серце тугу ллє, убоге. Та зорі — свічарі для мандрівця,

мов музика струнка із ранніх веж, людину знову кличуть на дорогу, Що без початку і що без кінця.

II

Що без початку і що бе» кінця, того лишень частинку бачить дано.

Біо-бібліографічна довідка про письменника подана у першій книзі «Українського слова», с. 697.

389

Вона підносить зір туди, де зорі освічують безмежжя світові, порядок світу творить в голові