Вадим лесич

(25. II. 1909-24. VIIL 1982)

Вадим Лесич (Вадим Лесич-Кіршак) нар. 25 лютого 1909 в Га­личині. Вчився в журналістичній школі у Варшаві і там почав пра­цювати журналістом. Вірші писав рано, і вони друкувались під іменем Ярослав Ярий чи теж Ярослав Дригинич у журналах. Книж­ковими виданнями під іменем Ярослав Дригинич вийшли такі збірки: «Сонцеблиски» (1930), «Відчиняю вікно» (1932) і «Різьблю віддаль» (1935). Перші книжки поезііі не знайшли похвального ствердження у критики (Михайло Рудницький у рецензії в «Ділі» висловив таку сентенцію: «заки різьбити віддаль, треба вивчити різьбити вірші»), тож і не було чути про автора довгі роки, майже два десятиріччя. Щойно в Нью-Йорку, куди переселився поет в 1948 p., вийшла друком в 1953 p. збірка під назвою «Ліричний зо­шит», в якій автор показав себе майстерним поетом. За пройдені роки він пізнав західню літературу, про що свідчить його переклад­ницька робота. В наступних десяти роках вийшли такі поетичні збірки: «Поезії» (1954), «Розмови з батьком» (1957), «Крейдяне ко­ло» (1960), поема «Напередодні» (1960) і «Кам'яні луни» (1964). В 1965 p. вийшла збірка «Вибрані поезії 1930—1965», зложена з виб­раних поезій з усіх збірок, що й репрезентує поетичний доробок поета. Остання книжка поезій — це «Предметність нізвідкіль» (1972), уложена під літерами азбуки, вказує на формальне експе­риментування. Його перу належать теж статті й есеї з ділянки літе­ратури і мистецтва; вийшла друком довідка про мистця з Книниці Никифора в 1971 р. Помер 24 серпня 1982 в Нью-Йорку.

Остап ТАРНАВСЬКИЙ

339

НАСМЕРТЬ ТОДОСЯ ОСЬМАЧКИ

Він усміхався злегка іронічно, у квіти втиснутий, з роз'ясненим обличчям. І довгі пальці не тремтіли болем, спочивши навхрест.

А у свічах, виблискуючи, догоряли вірші ще не дописані, що їх не знати нам ніколи.

І десь з кутка, заднвлений у мари, ніким не пізнаний, найстарший із усіх — Боярин захлипав, розридався, мов дитина... Похмуро кажанами розлітались тіні з Ротонди душогубців.

Під склепінням геометричне креслив дим хижацький План до двору.

А надворі — ячали зорі лебедино, шуміло чужиною місто, вечір плив...

Лиш десь на київському передмісті каштани падали у тиші урочистій, навік прощаючи Поета. Плоди спадали на бунтарську землю, і хоч не чув уже, не бачив їх, — розділений морями і одчаєм, у крижаних обіймах Лети, він усміхався.

2962

ЗЕМЛЯ — НЕ МАЄ КРАЮ

Полемізувати з поезією — марна річ. Але сама поезія — раз у раз полеміка. Бо всяке ствердження нового поетичного світу, себто нової поетичної мови, нової системи образів, нового бачення світу,— це заперечення попередників. І читач, шукаючи нового по-

346

era, шукає заперечення старих. У цьому різниця між епігонами — і поетами.

У цьому розумінні Лесич переважно полемічний. Найлегше він упорався з еміграційними комсомольськими поетами — тими, що «Ах, Україно», «Я і Україна», «Україна і я», «Я розпрощався з тобою, Вкраїно», «Ми повернемось знову до тебе, Вкраїно» і так далі. Це коштувало йому двох рядків:

Ти ідеш і стискаєш в руках всіх чуттів твоїх ревну гармошку.

Перемога була б остаточною, якби поет часом не зривався в ка-теринковий ритм і апокаліптичні теми — «У час, що не має імення й над нами грозою завис», «Ані вістки від вас ми не маєм»...

Важчою була боротьба проти музичности й гармонійности вірша. З цього погляду е в еміграційній поезії поети, що хочуть бу­дувати гармонійний вірш і можуть,— Веретенченко; що хочуть, але не можуть, — Орест; що не хочуть, бо не можуть,— більшість ком- , сомольського покоління. Лесич радше може, але не хоче. Натомість він хоче — неймовірних скупчень приголосних: «чи долонь ніжних ласки приречені Нам з чол борозен скорбність зотруть»,— ці спо­луки хл, мзч, нск, стьз,— або ще в уст кут — це дуже радикальна полеміка, це виклик і бій. Або нищення ритмом наголошености од­носкладових слів:

попливуть у далінь — вітром м'ят, летом рут, і мов тінь сиза, плеснуть за нами

—вітромм'ят, летомрут, мовтіньсиза — це треба читати як одне слово. 1, може, таке летомрут взагалі розкладається не на летом рут, а на якесь ле-то-мру-т і веде до кореня м.ру—мерти?

І нарешті прийшла боротьба з Рильським. Тут треба було запе­речити декорацію, що звичайно ховається за кожним віршем Мак­сима Тадейовича. «А десь там голуби, і сонце, і Париж»,— це деко­рація. «Шопен», може, найкращий вірш Рильського,— суцільна де­корація. Поет хоче, щоб читач перенісся в якийсь конкретний стиль, час і місце і уявив -його собі гранично конкретно. Цьому Ле­сич протиставить розчинення простору. Цого вірші не відбуваються в одному місці. На жаль, у нашій мові нема слова з означенням wicim, паралельного до слова одночасний — одразу в ба­гатьох місцях. Я не хочу виписувати цілих поезій, я пишу для читача, Що схоче взяти книжку Лесича і прочитає її, ну, принаймні двічі. Я раджу прочитати «Сині переливи» або «Вірш, писаний на драбині».

"ушлюся ще на «Вигребую з-під попелу», що починається в по­етовій душі (який мистець у нас намалює її декорацію, крім хіба ніздовського?), веде нас дорогою вечірніх верб, приводить на

347

землю — так, землю взагалі, без концентрації, землю як сіру грудку в космосі,— і залишає, збагачених, у зеленому відблиску світанко­вого сонця — де? Не в Парижі і не в хуртовиною завіяних санях Шопенового вальсу, а радше в—я мушу сказати в царстві поезії, я волів би сказати просто — в поезії.

Тут полеміка вже стає світоглядом. У світі Лесича е Бог. Колись для Тичини Бог був — гармонія світів. Для Лесича радше в дисгар­монії світів. Ще точніше — в нескінченності руху. Перший рядок збірки — «у коні, в коні вросли ми». Світові, а значить рухові, «нема початку і нема кінця» — рядок, що міг би бути й Тичининим. Але його продовження — «І гогочуть копита — в ім'я Отця» — вже тільки Лесичів.

Ніцше належали слова про те, що завдання науки — розчиняти відоме в невідомому. Завдання поезії кінець кінцем може — від­кривати незнане в знаному (думка не нова). Але відкривати його так, щоб читач зупинився й відсахнувся осяяний. І коли він визнає — так, це ж правда, проста правда,— тоді стався таємничий розряд і вибух поетичного атома. Лесич мае в своїй збірці таке відкриття. Земля кругла — Боже, хто ж цього не знає.» Але Лесич продовжує — «і не має краю». Так, над цим ми не замислювалися — справді, зем­ля не має краю. Можемо йти далі — світи не мають краю. Рух не має краю. Поезія безмежна. Моє я — нескінченне. Мить триває вічність. Усі ці теми — і є теми поезії Лесича. Вони — зміст його книги. Заради цього треба було розсадити вузьку, кімнатну (павіль­йон, зветься це мовою театру) декорацію Рильського. Зламати со­лодку інерцію гармонійного вірша. І витрусити з віршів ті почуття, що грають ревними гармошками на всіляких «урочистих вічах» і «величавих пікніках», як, пробачте, з простирадла витрушують бліх.

«А Україна»,— спитають мене? Адже вона така ж обов'язкова в еміграційній поезії, як недавно був Сталін в не-еміграційній. Вона е в збірці Лесича. І нема сумніву, що поет любить її і журиться за нею. Одначе він мае в собі досить поета, щоб визнати, що, попри всю рідність її роздзвонених у голубінь дорожних верб і струнчасту побожність тополь у їній тихій, захмарній плавбі, він не зречеться заради мрій про неї — руху, коли

...зорі падають в порох і дзвонять в іскрах підків, і пахне в стоптаних зорях будячча шквирних шляхів.

У хвилину відпливання від континенту, де лежить географічна Україна, невгавність хвиль здається чи не ближчою від польових дзвінків. А, зрештою, для Лесича, крім географічної України, що лежить на глобусовім дні, е ще інша, що зорею лине понад нами.

348

Справа, отже, не в забутті України і не в зраді, а відході від тра­диційної катеринно-кармазинської концепції України. У включенні її в інший світогляд. Мандри еміграції — не тільки проклін, а й бла-гословенство.

А втім, у другій частині «Ліричного зошита» охочі знайдуть дещо з традиційних емігрантських мотивів і навіть дещо з улюблених ка-теринкових ритмів. Там більше біографії, звертання до синів. ствердження власного постаріння, ностальгії і навіть протиур-баністичних ноток. Одначе Лесич був настільки розумний, що на­звав цей розділ «Сірі рядки», тоді як перший дістав відповідальну назву «З книги тривань».

«Книга тривань» побудована з усіх поглядів не на пласкому ек­рані. Вона — многовимірова. Цим вона виправдовує право на свою назву. Вона виступає як знак нового бароко — бароко нашої доби (Хочете назвати її атомовою? Слава Богу, слово атом ні разу hp фігурує в книжці Лесича). Цим вона до певної міри продовжує (я не кажу наслідує) раннього Бажана. Мабуть, Лесич сам усвідомлю» це. Його «Мюнстер» написаний у стилі Бажана і заперечує Бажанів «Собор». Бажан-бо хотів висадити собори, щоб ствердити нове утилітарне будівництво, творене горбатими м'язами робітника. А Лесич стверджує насамперед собор. Бо в світі Бажана було тільки число і був тільки роздвоєний Гамлет, ав Лесича е Б о г. Тому поезія Бажана якщо оптимістична, то казенно, а поезія Леси­ча — не тільки філософія, а й розрада, й підтрим самотньому. Тому поезія Лесича знає й чудо — те, що ніколи не існувало в українській поезії УРСР. Я маю на увазі поезію «Твоїх піль неозорену тугу». Але на місці Лесича я б переставив місцями два цикли його віршів. Це малоістотне, що біографічно вони йдуть у такому порядку, як вміщені в книзі. Що «Книга тривань» постала тоді, коли Лесич був молодший. Діяння поезії виміряється не особистою біографією по­ета, а біографією світу. У цьому розумінні «Книга тривань» іде — після «Сірих рядків».

Я кінчу малим застереженням: розуміється, поезія Лесича не пе­рекреслює всіх тих поетів, що я протиставив йому. Вона тільки при­носить у нашу поезію нову індивідуальність. Якщо з'являються нові школи, вони ростуть з нових поетичних індивідуальностей.

Юрій ШЕРЕХ

БІБЛІОГРАФІЯ

Сонцеблиски.—Львів, 1930

Відчиняю вікно.—Львів, 1932

Різьблю віддаль.— Львів. 1935

Ліричний зошит.— Нью-Йорк. 1953

Поезії.— Нью-Йорк, 1954

Розмова з батьком.— Нью-Йорк, 1957

Напередодні (поема). — Нью-Йорк, 1960

Крейдяне коло.— Мюнхен — Нью-Йорк, 1960

Кам'яні луни.— Нью-Йорк, 1964

Вибрані поезії. 1930—1965.— Нью-Йорк, 1965

Предметність нізвідкіль.— Нью-Йорк, 1972

МАТЕРІАЛИ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Бойчук Б.— Про «Кам'яні луни» Вадима Лесича.— Сучасність (Мюн­хен), V, ч. 10 (жовтень 1965), 116—118.

Гординський С.— Вадим Лесич. «Ліричний зошит».— Київ (Філа­дельфія), IV. ч. 5 (вересень-жовтень 1953), 258—259.

Державин Володимир.— Зріле поглиблення символізму,— Шлях пере­моги (Мюнхен). 17 квітня 1955.

Державин В.— Новий твір видатного поета-символіста.— Визвольний шлях (Лондон), V, ч. 4 (квітень 1958). 478—480.

Державин В.— Поет символічного світовідчуття.— Сучасна Україна (Мюнхен), 21 березня 1954.

Костецький 1. — Стаття про вірші,— Вадим Лесич. Крейдяне коло. По­езій зошит сьомий.— Нью-Йорк — Мюнхен: «На горі», 1960, 59—82.

Кошелівець І,— Нові видання «На горі».— Вадим Лесич. Крейдяне коло, — Сучасність (Мюнхен), І, ч. 6 (червень 1961). 114—115.

Шерех Ю.— 3 критичного щоденника. 2. Земля не має краю.— Нові дні (Торонто), IV, ч. 45 (жовтень 1953), 11—12.

Шерех Ю.— З критичного щоденника. 6. Вечір при лямпі.— Нові дні (Торонто), V, ч. 55 (серпень 1954), 8—9.