Григорій кочур

(17. XI. 1908-15. XII. 1994)

' Григорієві Порфировичу Кочуру належить унікальне місце в історії українського перекладу, ширше — всієї української культури 20-го сторіччя. Його доробок перекладача охоплює обшири чо­тирьох континентів, двадцяти шести сторіч і двадцяти шести мов (з усіх цих мов Григорій Кочур перекладав без підрядника!). В його доробку дослідника — понад сто наукових і літературно-критичних праць, чимало з яких вже стали класичними й не мають аналоге за широчінню охоплення теми й глибиною ерудиції автора. І вод­ночас біографія Кочура — це майже п'ятнадцять років полярної Інти і ще десять років глухого замовчування — вже в часи зовсім нещо­давні. Григорій Кочур кілька десятиліть був неформальним лідером школи українського перекладу, людиною, чий внесок у розбудову «держави українського слова» важко переоцінити. Цей внесок було оцінено й Українською державою — але вже після смерті Майстра.

Григорій Кочур народився 17 листопада 1908 року в селі Феськівці неподалік від Мени на Чернігівщині, в хліборобській ро­дині. Змалку працював у селянському господарстві — доволі неза­можному. Навчався в Менській семирічці — саме там прокинувся вперше потяг і до літератури, і до перекладу. Був укладачем (і го­ловним автором) шкільного рукописного альманаху. Тоді ж по­знайомився (завдяки книгарні Книгоспілки) з творчістю Миколи Зерова — і в результаті, долаючи бюрократичні загати (абітурієнти з Чернігівщини були тоді «приписані» до харківських «вишів»), всту-"ив на літературно-лінгвістичний факультет Київського ІНО (уні­верситет називався тоді Інститутом Народної Освіти).

Під час навчання в ІНО викладач європейської літератури • Савченко залучив студента Кочура до підготовки планованої «антології французької поезії». Тоді ж перші Кочурові переклади високо оцінив Микола Зеров — що став для Кочура на все подаль-^е життя взірцем справжнього дослідника і беззаперечно вплинув а Літературні смаки майбутнього письменника. Знайомиться Кочур ³ іншими неокласиками — в тому числі і з Максимом Рильським,

331

з яким його поєднала багатолітня дружба й плідна літературна "співпраця.

По закінченні ІНО Кочур разом з дружиною І. Воронович (ко­лишньою, однокурсницею) їде за розподілом до провінційної Бал-ти — столиці тодішньої Молдавської АРСР — викладати літературу в педтехнікумі. Цей переїзд, можливо, й порятував його від долі неокласиків і дозволив пережити першу хвилю репресій 1934-го, а згодом другу — 1937—38 років. Але перекладацький дебют тала­новитого учня Зерова на початку 30-х так і не відбувся: «Антологію французької літератури» було репресовано вслід за більшістю її учасників.

Через те вперше підпис Гр. Кочура під перекладами (з Сафо, Архілоха, Алкея, інших славетних греків) з'явився лише 1938 ро­ку—в «Антології античної літератури», упорядкованій Олександром Білецьким. Водночас викладач Тираспольського педінституту (сюди Кочур переїздить разом зі столицею МАРСР) працює над перекла­дом «Євгенія Онєгіна». На жаль, з цієї роботи зацілів лише уривок, опублікований у тодішній періодиці.

Нарешті останнє передвоєнне місце роботи Гр. Кочура — Він­ницький педінститут, де він завідує кафедрою і готує до захисту ди­сертацію. На жаль, захистити її Кочурові так і не судилося — ви­бухнула війна. Як непридатного до стройової служби за станом здо­ров'я, Кочура евакуюють на Схід — але надто пізно, і фронт доганяє Його в Полтаві.

Під час німецької окупації Гр. Кочур поводив себе з великою гідністю, брав участь у спробах налагодити українське культурне життя, зустрічався з діячами з Галичини. Цього й вистачило для то­го, щоб відразу ж після звільнення Полтави в 1943 році подружжя Кочурів було заарештовано і після тривалого «слідства» засуджено до 10 років таборів.

Протягом усього інтинського ув'язнення фізично слабкий Кочур не лише виявляє незламну силу духу, але й усіляко допомагає своїм товаришам по нещастю. Тут він продовжує перекладацьку роботу, потайки перевтілюючи по-українському «Крука» Едгара По, вірші Байрона, Лонгфелло, Т. Мура... Тут він ще й залучає до перекла-дацтва учасника українського опору молодого художника, а зго­дом — знаного метра Дмитра Паламарчука. Нарешті тут Кочур пише приголомшливі за силою «невольничі вірші» — цю збірку «Інтин-ський зошит» було опубліковано лише 1989 року.

Термін ув'язнення подружжя Кочурів закінчився 1953 року. Ще через 3 роки їх було повністю реабілітовано — «за відсутністю скла­ду злочину». Але повернутися в Україну Кочур зміг лише 1958 ро­ку — заробивши пришвидшену «північну» пенсію (що з неї він і жив до кінця життя, не вдостоївшись інших відзнак від рідної вже

332

незалежної держави). Втім, ще до повернення Кочур відновлює павні зв'язки — з М. Рильським, О. Білецьким, Б. Теном та інши­ми—й поринає в літературну роботу.

Особливо активною ця робота стає в шістдесяті. Разом з Риль­ським та М. Лукашем Кочур готує і здійснює видання поезій Вер­дена. Водночас упорядковує репрезентативні антології словацької і чеської поезії, сам перекладає значну частину представлених ав­торів. Тоді ж працює над кількома прозовими перекладами і в ре­кордно стислий термін завершує свого «Гамлета», що й досі, не­зважаючи на цікаві знахідки інших перекладачів, лишається найдо­сконалішою українською версією Шекспірового шедевру. Пише фундаментальні наукові розвідки, особливо помітні — «Шекспір та Україна» й «Данте в українській літературі», де абсолютно природно оперує і численними іменами на той час «неблагонадійних» (на кшталт Драгоманова) й — зовсім важко уявити! — примудряється чи не вперше без лайливих епітетів ввести в обіг імена діаспорних Т. Осьмачки, І. Костецького (нагадаємо — ці розвідки надруковано не в кінці 80-х, а 1966 і 1971 років). Докладає зусиль до повер­нення імен репресованих товаришів — зокрема е одним із упоряд­ників зеровського «Вибраного» 1966 року.

Нарешті Кочур живим прикладом стверджує ідею тяглості по­колінь — від «розстріляного відродження» й до «шістдесятників». Його оселя в підкиївському Ірпені стає своєрідним осередком, на­вколо якого гуртується все «живе й чесне» в тодішній українській літературі. Саме Кочур залучає до перекладу В. Симоненка, примуд­ряється друкувати вже «забороненого» тоді В. Стуса (як перекладача в антології молодої білоруської поезії), привертає до роботи в ук­раїнському перекладознавстві молоду талановиту сімферопольську дослідницю Марину Новикову...

h(- випадково скромна за обсягом ібірка вибраню перекладів Гр. Кочура «Відлуння» (1969) стала подією в тодішній українській літературі — бо, всупереч накинутим стереотипам загумінковості. відкривала перед читачами справді світові обшири.

Помста системи не забарилася. З настанням хвилі арештів Ко-чура виключають зі Спілки письменників (1973, формально — за свідчення на процесі Є. Сверстюка, де Кочур з гідністю пояснив. Що читав «Собор у риштуванні» і не знаходить у цій праці нічого крамольного). Ще гірше — його разом з М. Лукашем майже на де­сятиліття відлучають від друку, створюють навколо них атмосферу майже цілковитого замовчування.

І навіть у цей час Кочур продовжує працювати. Робить нові пе-Реклади з Прешерна й Петрарки і навіть примудряється друкувати '< (Щоправда, під чужим прізвищем). Цю цілковиту заборону було знято лише 1979 року, після відходу «на викладацьку працю» голо-

333

вного ідеолога республіки Маланчука. Але заборона на друк влас­них статей Кочура та на згадки про нього в чужих статтях протри­вала до часів горбачовської перебудови.

На кінець вісімдесятих припадає останній великий творчий злет Кочура. Він знову пише десятки статей, розвідок, передмов, робить нові й редагує давні переклади, бере участь у численних виданнях,, веде перекладацьку студію в Київському будинку літераторів. Йоп знову поновлюють в СПУ (1988 — хоча з більшістю лише в одиі голос! Спілчанські мастодонти підсвідоме розуміли, що негаласли' вий, несуєтний, але безмежно порядний, освічений і талановитиі Кочур самим своїм існуванням заперечує їхнє право представляті українську літературу).

Нарешті 1991 року встигає вийти підсумкова книга переклади Кочура «Друге відлуння» — що охоплює вершинні твори 130 ав' торів, які належали майже до трьох десятків літератур, і е практичне авторською антологією світової поезії українською мовою. Протя­гом останніх років життя Гр. Кочур активно працював над спога дами.

В ці роки прийшло й запізніле (і не дуже гучне) формальне виз­нання. 1989 року майстрові присуджують перекладацьку премію ім. М. Рильського — на той час це ще був акт неабиякої громадянської сміливості для тих. хто висунув і підтримав кандидатуру вчораш­нього дисидента. Через два роки його обирають дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові, а ще трохи згодом вшановують медаллю НТШ ім. Грушевського. Втім, хоча всі пре­красно розуміли реальну вагу наукового доробку Гр. Кочура, звер­нення НТШ до президента НАН України з проханням вшанувати цей доробок академічним званням так і залишилося без відповіді. Восени 1994 року книжку «Друге відлуння» було висунуто на здо­буття Шевченківської премії — і у березні 1995-го її таки було при­суджено Гр. Кочурові — але вже посмертно. Майстра не стало 15 грудня 1994 року,

Втім, сам Григорій Порфирович вельми іронічно ставився до усіляких відзнак. А значення його доробку для нашої культури таке, що навряд чи може бути належно відзначене якою із офіційних на­город. 1 якщо грузини вважають за можливе писати на пам'ятнику своєму великому поетові просто «Акакій», то й ім'я «Григорій Пор­фирович» промовлятиме небайдужим до нашого слова більше, аніж перелік найгучніших титулів.

Максим СТРІХА

334

ПЕРЕКЛАДАЧ

Д. Паламарчукові

Отак і будеш у чужім труді ти Своє шукати. Ніби одержимий, Або чужою радістю радіти,

Або страждати болями чужими... Віддавши серце світовим вражінням, Мов квіти, рвати чужинецькі ними,

Гасаючи по терені чужиннім, А потім до знемоги чаклувати, Важким,' виснажуючим ворожінням

До себе навертаючи слова ті,

Як в ліс, ведучи й в незвичну мову,

То врубуючи корінь вузлуватий,

То стелячи стежину килимову, Убори даючи дорогоцінні, Вишукуючи до лиця обнову:

Ходу сталеву — Дантовій терцині, Примхливий крок — Шекспіровим сонетам, Верлеиові — хистке тремтіння тіні.

Ти мусиш вимчати скаженим летом В прийдешнє через урвища Мерані, Видіння синіх коней промайне там,

Черкнувши чвалом позасвітні грані Там Блок осяє пітьму занімілу Блудним вогнем у боліснім згоранні.

Ти пробуєш навпомацки, несміло Ізнов найти для того чистий голос, Що громом у століттях прогриміло,

Лишаючи в серцях сліпучий полиск...

СОНЕТ

Кузьмі Хобзеєву

Попідтинню сиротами, А я тут загину..

Хай не призначено, моя зловтішна доле, Ні крихти радощів мені з твого стола, Нехай не поведеш мене ти вже ніколи Шляхами іншими, ніж десять літ вела,

Хай застилатиме повік вигнання мла Від мене рідний край, надій квітуче поле, Хай під опікою причаєного зла Минатиме життя, безбарвне, вбоге, кволе,—

Приймаю, доле, все без скарги, без вагань, Лиш збережи, молю, мого єства основу — Моє оплачене поневірянням слово:

В нім сяє все, чого позбавлений в житті,

В нім — волі й вічності уламки золоті,

В нім — правді світовій і правді нашій дань.