Василь мисик

(24. VII. 1907-3. IIL 1983)

ПРЕКРАСНЕ СЛОВО ВІД СЕРЦЯ

Є у Василя Мисика невеликий за розміром вірш «Слово» — дуже показовий за характером думання для цього видатного митця:

Ласкавий легіт,

але що в ньому, коли з пустелі віє він?

Привітний вогник, але що в ньому,

як на безлюдді сяє він? Прекрасне слово,

але що в ньому,

як не від серця йде воно?

В Мисика прекрасне слово йде від серця — не та холодна відшліфованість, не те лискуче полірування, що аж очі зриває, а душі не торкає, ні,— сердечна наснаженість, тепла, співчутлива, пронизує всю творчість видатного українського поета.

Вже перші збірки «Трави» (1927), «Блакитний міст» (1929), «Чотири вітри» (1930) засвідчили, що в українську літературу прий­шов не лише молодий майстер з на диво сформованим мистець­ким світобаченням, надзвичайно чуйним і уважним до способу вик­ладу вірша, а й поет глибинного соціального сприйняття життя. На­роджений дореволюційним селом і сформований життям соціаліс­тичного міста, ритмами пролетарської столиці України — Харкова, поет всотує в себе життєві враження не з їх позірної поверхні, а занурюється в товщу буття, вибирає золоті проби зерна звідти — з надр. Характерним для його світобачення є вірш «Сучасність», ба­гато разів цитований, але настільки органічний для Василя Мисика, Що не уникнемо спроби подати його ще раз:

319

Так, мабуть, і В часи Бояна Квітчалася пора весняна,

І хмари насували з-за Дніпра, t пінилась потоками гора, І яструби за обрій углибали, 1 дзвінко озивалися цимбали, І в пралісах озера голубі Вглядалися в небесну дивну ясність. Все, як тоді. А де ж вона, сучасність? Вона — в найголовнішому: в тобі.

Сучасність полягала не лише в тому, що Василь Мисик — лю­дина своєї епохи, в сімнадцять років працював уже в районному Будинку селянина, брав участь в організації комуни в рідному селі, працював у харківській друкарні, в бібліотеці Будинку літераторів, вчився на курсах іноземних мов та у технікумі сходознавства, а з 1941 року перебував у лавах Радянської Армії...

Сучасність потужністю поетичного зору з себе (бо «вона — в найголовнішому: в тобі») освітлює ясним світлом найпотаємніші закутки Паміру і, здавалося б, безвідносні до неї прекрасні ми-сиківські пейзажі, вона — і у віршах про молоду радянську ре­спубліку, і про Турксиб, і в поезіях про Бернса, і в поемі за адигей­ськими народними мотивами про Комболета. Сучасність — в су­часному, сьогочасному, нашочасному погляді на речі і події найвід-даленіших століть...

Прийти в світ поета Василя Мисика — це значить мати змогу розкошувати в справжніх духовних цінностях, зовнішньо ніби бу- . денних, зате далеких від деяких начебто святкових поетичних ер­заців-одноденок, в яких є все від мистецтва,— нема лише його справжності, його непідробності, його дивовижного вміння дуже реально віддати на папері то клекіт часу, то метаморфози в природі, то найнеокресленіші душевні порухи.

Мисик — поет архіскромний, делікатний, винятково тонкий. Проте це не інтелігентська вишукана тонкість пуританина од мис­тецтва — я не кидаю цим камінь у город справжніх інтелігентів. Це якась ніби вроджена тонкість людини селянського кореня — зга­даймо відомі слова Довженка про органіку селянської інтелігент­ності. І це невідпорне гарно для митця, мед якому в стільники при­носять бджоли зі Сходу і Заходу. Адже Схід — це не тільки роз­маїтий, чуттєвий і мудрий світ «Тисячі і однієї ночі», але й диво­вижний світ персидської поезії, який чарував колись Гете, але й акварельно-свіжий, афористичний лаконізм хоку і танка. «Дерев­це», «Насінинка», «Крапля» — адже це Мисик з його любов'ю до

320

„агкявих зменшувальних, олагіднюючих простих слів і його нелю-S до'такої^ої для справжньої поезії кучерявості, заквітча-

иості які б вона модерні шати не носила.

Мисик - це посилена, хоч і лагідна увага до всіх і всіляких ре­алій життя, це простота, але простота мистецтва, а не простацтво

його синтетичних замінників.

Земна твердь Мисикової поезії стала видимою особливо тепер.

Ця поезія повертає людину в такий звичний, конкретний світ про__ стих і вічних істин, де, здавалося б, легко посковзнутись на льоду банальності, та вивірене чуття майстра позбувається Цієї прикрос-П. Буденність Василя Мисика - це буденність свіжого, щойно випе­ченого хліба, це свято простих вчинків, спокійне, розмірене, ваго­вите свідоме своєї незнищимої гідності. Поетове око вистежує де­таль просту, зате бездоганно точну: «Орли, що в небесах купаються, пливуть хрестами по траві». Оця точність ока, так би мовити, при-цільність поетична тримає під суворим диктатом словесну стихію -слова приходять точні, безвідмовні, єдино можливі в цю поетичну хвилю прицілу. Та це не пошуки «самовитого» слова, отого ще не стертого в повсякденному вживанні, ще не зашмуляного і ще не астматичного, це не пошуки того слова-первістка для строфи, яке вже своєю присутністю освітить її. Поет знає, що саме таке «само-вите» слово може спромогтися лише на фосфоричне холодне світ­ло, коли воно за вуха витягнуте зі словника, а не саме-самісіньке • в своїй первісній автохтонності випурхнуло з серця. Тож силува­ність тут рівнозначна поразці, t так добре вже по тому суворому диктату дати волю словам найбанальнішим, найуживнішим і потім першому почути подих справді живої строфи.

Чим міцніше забуте мистецтво

розповідати просто, Тим сильніше осліплює мене

сад серед фраз,—

писав якось чеський поет Вітезслав Незвал. Мисиків сад ніколи не був заражений гусінню всепоїдаючих фраз — осінні плоди «Пла­нети» вражають соковитою свіжістю, ніби давно очікуваною, не шокуючою, не драматичною — свіжістю поміркованою, я сказав би, свіжістю, яка вимагає лагідності сприйняття і задумливого, непо­стійного освоєння. Сумирність мисиківської поезії, її внутріш­ність, така далека від крикливих ефектів, працює на найголовні­ше — вона зчищає з людської душі шкаралущі буденності, звик­лості до буденщини (так, саме її органічна буденність зведена до рангу мистецтва!)

Адже тепер, коли наука стала наймоднішим інтелектуальним за-

11 Українське слово, кн. 4 -'*

няттям нашого часу, коли певна частина читаючої молоді навіть у метро та електричках справедливо (до певної міри!) віддає пере­вагу науковій статті про поведінку дельфінів перед найвищу-канішою модерною поемою (кажу про це не без долі іронії в го­лосі!), так важливо ще раз і ще раз закликати не помилятись у най­головнішому — сприймати життя на повен обшир грудей.

Неабияке у тебе щастя. Пройшов ти погані царства:

Перше — чорне, друге —

колюче, Трете — не лучче,— Сонне-сонне,

дрімотне-дрімотне!

І та казкова Мисикова царівна з його «Чорнотропа» в усій своїй недоговореності і привабливості напівказки-напівпритчі — вона з такого справжнього, великого, безмежного світу, в якому дивува­тись, бути подивованим, бути відданим всім єством дивовижній людській здатності здивування е важливим чинником людського буття.

Адже радість життя — в подиві, в подиві всеохоплюючому, безмірному, а не поденноунормованому, в подиві, який викликає дію, який спонукує творити.

Що ж, спілкування поета з читачем — це спосіб передачі інфор­мації, і від цього нікуди подітись. 1 ось простує до тебе така собі царівна, для кожного своя,— вимріяна, виплекана, виношена в най-потаємнішому сховку душі,— Мисикова навмисна недомовленість е вже зерном нашої співтворчості, нашого досвіду, нашого інте­лекту. Так виходить, що неповнота, недостатність інформації — це помножена, безмірно побільшена кількість інформації для читача. Добрий, казковий парадокс!

Одна з найцікавіших поем останнього часу в українській поезії — «Гетьманівна». Це філософська притча про пошуки щастя моло­деньким шевчиком. Бути з гетьманівною для нього — таке ж нере­альне і далеке, як відстань від тої зацураної криниці, яку він чистить, • до хмарок білих, які пливуть над випещеною дівчиною. І ось — ща­стя осягнене, і все маліло в тому осягненні: цупкість і жорстокість справжнього світу перетворюється в «країну солодких позіхів», всі шляхи сходяться докупи, всі прикрощі, що е нуртуючим стимулом життя, випозіхуються разом з винним духом — і треба тікати з каз­ки, щоб залишитись живим по-людському.

Який же ти принадний,

оплаканий світе!

322

Хоч оплаканий, Та не снулий! Кожна втіха твоя

у стократ дорожча, Як усмішка Несміяни...

Коли говорити про корені Мисика, то, звичайно, перш за все треба згадати про Шевченка. Але з усієї Шевченкової розмаїтості тут присутні хіба його зболений спокій, його перегорьована осіння усмішка, його мудра лагідність, а не клекочучий вулканізм і невси­тима зненависть. І — оздоровляючий озон нашого багатющого фольклору. Коли говорити про певні Шевченкові тембри, то всім нам відоме і досі несподівано вражаюче:

Кому воно пиво носить? Чому босе ходить?.. Боже сильний!

Твоя сила Та тобі ж і шкодить...

Або інше, таке ж безмежне в мистецькій простоті своїй:

А я в попа обідала,— Сирітка сказала,—

ніби породило оце зовсім далеке, тематично і стилістично, зате таке шевченківське, народне в своїй стихійній скромності і без­конечності доброти людської:

Стара-стара. Сухенький ніс посинів. Обвис на плечах ватник (мабуть, синів). Ще й дощ його осінній обважнив, Обличчя темне, як од спеки жнив.

Стоїть і думає. Сини, онуки — Всіх докохала, довела до літ. 1, як гілля, з якого знято плід, Тепер їй зайвими здаються руки.

t від полегкості не знає, як Держати їх і що робити далі. Вив'язує із хусточки п'ятак t два купує пряники линялі.

II*

323

Давно бажалось! От би й з'їла! Та — Спинилася. Угледіла з-за тину На вулиці чиюсь малу дитину t вже несе їй: може, сирота..

Та й сама поетова мова, добірна, запашна й точна водночас,— це матеріал майстра, що робить речі для вжитку, а не для деко­рації,— надмір декору в літературі (і в поезії, і в прозі особливо) явище досить-таки гнітюче і мстливе.

Томас Стерне Еліот писав, що він намагається «писати поезії. які мають бути, по суті, поезіями без поетичності в них, поезії, ого­лені до кісток або такі прозоро чисті, що в них ми не бачимо поезії, але бачимо те, що ми думали бачити при допомозі поезії: поезію таку очищену, що, читаючи її, заглиблюємось в те, на що поезія вказує, а не в саму поезію. Я бажаю піти поза і понад поезію, як Бетховен'у своїх останніх творах намагався піти понад музику».

Мисик же не оголює поезію від поезії, в нього досить-таки розкішні як для поета-філософа метафоричні барви, живий сі» лагідності пульсує в найраціоналістичніших побудовах його музи Ворог допінгової спонтанності і прихильник окресленої певності. хоч не завжди досить беззаперечної, він схожий на того впертого сівача, який добре знає межі свого поля, якість свого грунту і тих зерен, які він розсіває добрими руками,— він не чекає рекордного врожаю від свого посіву, зате він певен, що хліб з його поля буде добрим хлібом і пахнутиме він хлібом — хлібом з його поля, а не якимсь напів'ячмінним-напівтирсовим пляцком — отим прикрим печивом, що з'являється в результаті деяких експериментів — чи то рільничих, чи то поетичних. Мене, мабуть, важко звинуватити у ворожості до всілякого експерименту, та в цьому сенсі не можна не погодитись з мудрістю отої пікассовської сентенції- «Я не шу­каю, а знаходжу...»

Тільки душа, як в дитячому дивосвіті сприймала щойно знесене куркою яйце як справжню радість, чисто селянська первокоренев" душа. згодом, подорослішавши, може народити образну структуру

На сході ясно

Червоний одсвіт запалив вершечки скир-

Ніч

Знесла яєчко тепле — сонце,

(«Весняне»)

Василь Мисик, за плечима якого більш як півстоліття поетичного досвіду, очима ясновидця дивиться в глибину речей. У вірші «На Одері» е такі, здавалося б, невибагливі рядки:

324

В цім затінку, де пліснява на стінах, Де в башні томляться години ржаві, Благословляла їхня мати сина Дітей вбивати в Києві й Полтаві.

Адже саме там вони — корені фашизму. Саме в материнськім благословенні своїм дітям чинити найбільше зло у світі — вбивати інших дітей.

Тонкий і вдумливий, дотепний і самоіронічний, як от хоча б у вірші «Майк Йогансен» («Я зрозумів, що є на світі безліч діл Куди цікавіших за ямби та хореї»), Василь Мисик багато виніс на своїх плечах, набуток його такий вагомий і повчальний для всіх поколінь сучасного поетичного цеху.

Автору «Планети» через чималі гони літ довелося перейти, ба­гато пережити, перемізкувати, відчути і віддати в душі, тобто і на папері висловити повну ціну за добро, яке полишають на світі по­передники наші, щоб, здавалося б, пейзажний вірш заграв такими глибинними інтонаціями, будив в душі таке повноголосся вдячної луни:

От і дубам старим прийшла пора:

Один по одному всихають пра-Прапрадіди зеленої малечі, Що підпирає знизу, кволі плечі Вже пробує під бурі підставлять, Хоч мало й вітру там, де ще стоять Ці велетні, ці божества суворі, Гартовані в одвічнім перекорі З негодами, в тяжкій борні, яка Незграбною очам молодняка Тепер здається — в цю клечальну пору, Коли все квітне, пахне й пнеться вгору.

(«Дуби»)

Окремої розмови заслуговує видатна перекладацька діяльність Василя Мисика. Твори цілого сузір'я великих поетів Сходу — Омара Хаияма, Рудакі, Гафіза, Сааді, Фірдоусі — прийшли до нас з харківської майстерні Мисика в блискучому сучасному відтворенні. Великі поети Заходу — Роберт Берне і Джон Кітс, Гете і Уі'тмен, аирон і Шеллі — заговорили до нас теж словами і душею віртуоз­ного інтерпретатора класики. Всі дослідники відзначають непере-^С1чне вміння перекладача добиватись мистецької адекватності ори-іналу і блискучу музичну структуру слововислову — туга, повно-Рна конструкція, часто по-народному афористична, сприяє попу-рності Мисикових перекладів серед широких читацьких мас.

325

Явище Мисика в українській поезії (і в своїх високих злетах, і в поміркованіших регістрах) — дуже цікаве і не таке вже легке для першого сприйняття. Та світ справжньої поетичної духовності і його зрівноваженість, сповнена спокійної простоти і надзвичайної глибини, може бути просто взірцевою в нашому розкошланому по­етичному господарстві. Оригінальна поезія Василя Мисика, його блискучі переклади сьогодні належать до найвидатніших звершень нашої культури — прекрасне слово йде від серця поета до серця читача і здобувається на вдячне відлуння.

1977

ЇеанДРАЧ

СУЧАСНІСТЬ

Так, мабуть, і в часи Бояна Квітчалася пора весняна, І накрапали молоді дощі, І хмари насували з Таращі, І яструби за обрій углиба-'іи, І дзвінко озивалися цимбали, І в пралісах озера голубі Вглядалися в небесну дивну ясність. Все, як тоді. А де ж вона, сучасність? Вона — в найголовнішому, в тобі.

КРАПЛЯ

В кімнаті темно взд полиць угнутих,

Мелодій непочутих,

Од весен страчених,

Лиць непобачених, Од вічної незвершень тяготи, Од спраги неосяжне осягти.

А за вікном, без тіні заклопоту, Маленька крапля, що їй жити мить, Кругліє, знизується з дроту І — поки до землі летить — Встигає всесвіт у собі вмістить.

З КНИГИ ЦАРСТВ

Є в Книзі Царств

суха долина, збита . Слідами тисяч ніг, є пізні зорі. Там, виморений битвою, на згірку Спить ничма цар, зігнувши ноги, наче І в сні біжить кудись, І трудно дише Рознятий криком рот.

Щасливо битва Скінчилася: загачено канави Кривавим трупом, знищено стада, • Отруєно криниці добрі, колос Потоптано, підхилено під меч Народ беззахисний. Сам Бог, як видно, Був поряд із обранцями своїми. У головах, у кухлику, зоріє Гірка вода пустелі — та далеко Видніється засторчений у землю Спис переможця — й більш нічого.

Це-Одна лише сторінка з-поміж тисяч Буденних записів у Книзі Царств.

РУДАКІ

Старий платан розп'яв м'язисте віття, Розп'ятеричивсь під крилом гори. І що йому, що стіни Бухари Старанили спустошливі століття, Що розсипався в прах старий граніт, Що сходило найбільше у могилу, І що йому, що сунулось по схилу Каміння, сточене потоком літ!

Давно засохли клени й верби вутлі, Давно вже видхнулось вино у бутлі, А він як став, так і тепер стоїть, Готовий захистить од бурі й грому — І довести, що в обширі земному Не все підвладне бистрині століть.

326

Дивиться На веселий бенкет.

Одурив, одурив царівну!

Уставай з-за повного столу,

Іди городом, грядками,

Поспішай царівну застати!

Не дожидай, щоб ліг

Сніг,

Щоб замерзла

На гілці роса,

Щоб вернулась

У казку краса,—

Іди між капустою й кропом,

Іди молодим чорнотропом...

А проґавиш царівну — що можна

Тоді про тебе сказати?

Був

Вииозорим коханцем,

А став

Недобачливим дурнем.