Українське словао. Хрестоматія української літератури та літератунї критики ХХ ст. Книга четверта. – К., 1995.

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА 1

ПОВІСТЬ «АВІРОН» ГНАТА ХОТКЕВИЧА 12

До сторіччя з дня народження С. В. Васильченка 16

АНДРІЙ НІКОВСЬКИЙ 22

ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ 25

АНДРІЙ ГОЛОВКО 35

АРКА ДІЙ ЛЮБЧЕНКО 38

ДМИТРО НИТЧЕНКО 47

ВАСИЛЬ МИСИК 53

ГРИГОРІЙ КОЧУР 57

ВАДИМ ЛЕСИЧ 59

МАРКО БАРАБОЛЯ 62

ІГОР КАЧУРОВСЬКИЙ 72

ОЛЕКСА КОЛОМІЄЦЬ 73

ДМИТРО БІЛОУС 76

МИХАЙЛО СИТНИК 80

ВАСИЛЬ ЗЕМЛЯК 84

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ 87

БОРИС ХАРЧУ К 88

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО 90

ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ 90

ВОЛОДИМИР ЗАБАШТАНСЬКИЙ 93

РОМАН ЛУБКІВСЬКИЙ 96

МИКОЛА ВОРОБЙОВ 98

ЛЕОНІД КИСЕЛЬОВ 100

МИКОЛА ЛУКІВ 102

Володимир Державин 105

ІЗ КНИГИ «ЛІТЕРАТУРНІ ПАРОДІЇ» (КИЇВ, 1927) 105

пустимо ми на Парнас...» 115

Д. ЗАГУЛ 115

КРИТИЧНІ ЗАМІТКИ 115

Юр. МЕЖЕНКО 115

ВОСКРЕСЛА! 117

Початок української літератури 117

М. ЗЕРОВ 117

Ольга кобилянська

(27. XI. 1863-21. ПІ. 1942)

ПРО СЕБЕ САМУ

(скорочено)

(Автобіографія в листах до проф. д-ра Степана Смаль-Стоцького)

Чернівці, IS/ і 2 (почато) — 17/12 (закінчено) 192] p.

[...] Як щось буде кому цікаво довідатися, хто я, чия й з якого роду, то скажу таке. Родина мого батька Юліана Кобилянського — з-за кордону, а останній член її, що проживав у Галичині, був мій дідо, а батько мій одніський його син. Дідо Яків жив у Бучачі, завідуючи часть лісу славного монастиря василіанів, за що було до­зволено моєму батькові побирати науку в славній на той час школі отців-монахів василіанів. Це тривало недовго. Коли моєму батькові було на 14-й рік, дідо мій Яків помер, і батько, усунений вже з шко­ли, не маючи чим оплачувати науку, покинув рідні молодші й старші сестри зі злою мачухою й пішов, випосажений' 14-ма роками й прегарним голосом, у світ. Подаючи тут і там у бідніших домах за харч і одежину дітям науку, звертав на себе увагу своїм прегарним сопрано і незвичайним музикальним слухом. Таким чином дістав­ся, часто в голоді і холоді, на Буковину й опинився в старому міс­течку Сереті над Серетом у пароха" Бучацького, знаного далеко й широко з своїх великих духовних здібностей і також образования. Той заопікувався батьком, дізнавшись від нього, що він походив з родини української, та ще й гербової. На жаль, дідо Яків Кобилян-ський і батько його, греко-католицький парох у Микитинцях у Га­личині, не подбав про те за життя, щоб диплом шляхетства захо-

• Наділений, обдарований.

** Священика.

16

вався для одинака-сина, а коли його (як не раз оповідав нам бать­ко) упоминали й звертали увагу його на доцільність такого диплома навіть вище поставлені поляки, ба між тим і одна знана дідичка, він махав байдужне рукою, примовляючи: «Виживе й без того, в нього добра голова».

Отець Бучацький, у котрого опинився, як казала я ще повище, годував батька наукою, вивчивши його при тім німецької мови, що панувала по школах, урядах і інших інституціях на Буковині. Батько був пильний, охочий до кожної науки, до того талановитий з при­роди, то допровадив за його поміччю,— а пізніше вже не лише вик­лючно поміччю згаданого свого опікуна духовного, вчителя, дорад­ника й приятеля, а й інших інтелігентних і добрих мужчин — до то­го, що поздавав з часом на той час деякі так звані правничі іспити, що уможливляло йому осягти місце підрядного урядника. Відти став з часом, числячи поверх двадцять років, мандатором', стаючи відразу по стороні пригноблюваного дідичами народу, особливо одним славним із своєї жорстокості й звірськості, а то — бароном . К. на Буковині, і борючися з ним завзято, маючи за собою кілька сіл, і кінчаючи остаточно свою мандаторську кар'єру процесом про­ти гнобителя, заїрського пана, з котрого вийшов побідником — не славний, в палаті живучий пан, а він, битько, а за ним кілька сіл хліборобів. Коли мандаторство було заступлене іншою інституцією, був батько прийнятий яко слідчий суддя до суду. В той час відкрив жорстоку розбійничу банду з її отаманом Лукачем, що бушувала близько 12 років на Буковині, за що й молилися, й давали люди на служби Божі по церквах за його здоров'я і т. п. З суду забрали його, завдяки його чесності, здібності і невтомності в праці, до прави-тельственої служби(...]

[...] Ах, та Марія, та Марія! Це й була справдішня Марія. Вийшов­шії молоденькою ледве 18-літньою за мого батька, стала моєю, ні — нашою матір'ю, бо нас було більше дітей у хаті — сама я була чет­верта з ряду. Полюбивши мого батька, а з тим і його рідну мову, переступила без вагань на його просьбу на його віру, причинив­шись так до основания чисто української хати". Вона не була вче­на... Ні, того часу не подавалось жінкам середньої верстви великої науки. Господарське знання, знання красного шиття, графтів"', краснопис... знання святого письма, читання взагалі, знання фран­цузької мови (хоча б лише поверховне), гра на гітарі, на фортеп'яні, танці — от і все, що давалось дівчині як духовне віно. Без знання

* Управителем господарства.

** Тут: сім'ї, дому.

**• Вишивання.

^І€Л<ЯСЬ'1'»І

цг^Гїр* ^ід.-чвд-Ні-І

S 1/).•!••) г »ЧИ»1 СНСІС*< ___

17

французької мови... й гри на фортеп'яні... перебрала наша мати тяжкий обов'язок — стати жінкою і матір'ю. Скільки то чуття, гли­бокого, святого чуття... Скільки безгранично"!' доброти, біблійної лагідності, жіночої ніжності мала вона в собі. Чого не доконав бать­ко в вихованні й на дітях своєю повагою, строгістю й фанатичною консеквенцією', те довершила вона своїм супокійним розумом, лагідним наказом, погладженням, повним любові, рукою по голові — і все сповнялося. Відкись бравсь той послух, хоч -із зморшками німого невдоволення на чолі, та все-таки він брався звідкись. Так j у хлопців, і в дівчат, у старшої сестри моєї — і в мене. Мати моя не була побожна... в звичайнім значенні слова, її бачили лиш рідко в церкві з дітками (по більшій часті — з нами, двома дівчатками), вона не мала на те часу. Зате, коли дітвора вилетіла з хати в свято, неділю, мов з вулія, вона брала за молитвеник свій і, усівши... десь в куток якоїсь софи, почала молитися. Тоді ніхто з дітей не""пере-ривав мамі мольбу. А коли хто й переходив припадком коло неї... звільняв ходу й відходив уже на пальцях: мама молилася. Не диви­лася на нікого... й не говорила... Бувала тоді якась така інша, така, як свята. Треба було її слухати, щоб не гнівалася. Ох, щоб вона не • гнівалася! Коли ж була добра — яка ж була добра!.. Ох, та доброта, свята мати! Та глибока, тиха мислителька, з небагатьма словами на чистих своїх устах, котрі не сплямлювало... жодне грубе, нене-порочне слово! Яка велика вона була для своїх дітей, який великий благородний вплив ішов від неї на умовнії і чуттєвий розвій дітей. Як тихо, безгомінно помагала вона батькові, що, мов у ярмі, пра­цював день у день нижчим урядником у бюрі, без відпочинку, без відпусток, вірно, щиро, повних 45 років, виховувати діти... як тяжко працювала днями та ночами, щоб ті її, дорогі її діти, мали мож­ливість станути хоч під один сонячний парусчик світла, духу й куль­тури, огрітись ним душею, нагодуватись, щоб колись заробляти своїми руками на себе, враз із тим стати чесними людьми й гро­мадянами, сповняючи всі на них механізмом — державою вложені обов'язки й бути в ній хоч малесеньким, ледве замітним колісцем порядку, сили, внутрішньої і зовнішньої, непохитності, творчості й силою проти всякої ворожнечі, несупокою і неладу, так знутра, як і знадвору.

Забираючися до писання своєї біографії, я не могла не спімнути хоч одним словом тут свою матір, вдачі котрої я чи не все своє єство завдячую, і вічно трудящого батька.

Послідовністю.

18

Я родилася року 1863, 27 падолиста в малім містечку Гура-Гу-мора в буковинських горах. Звідти був батько перенесений служ-бово до Сучави, де побув знов кілька років. Там познайомилися родичі з парохом-поетом — Николаем Устияновичем, що прибув пізніше, по батькові, до Сучави, і його родиною, з чого вийшла най-щиріша приязнь так межи старшими, як і межи дітьми, котра три­ває і по сьогоднішню днину між живими з одної і другої родини. Це був перший правдивий руський дім, в який увійшли ми, діти, й почули, крім у рідній хаті, і деінде руську (так звали тоді українську мову) мову й руські пісні; де, так сказати б, розумілися усі й жили одним духом: малі й дорослі, старші й менші.

Саме тоді я мала 5—6 років. Не буду я розказувати про той гарний час, котрий переживали ми, діти, між собою. Між мною й наймо­лодшою донькою достойного білоголового поета, Ольгою, зав'яза­лася щира, нерозривна приязнь, котра триває по сьогоднішній день. Я підкреслюю це на цім місці тому, бо вона була перша, хоч молодша від мене, що вислухувала й займалася поважно моїми дитячими фангастичними оповіданнями на власну руку, котрі я називала каз­ками і снами і котрі любила більше, ніж казки, що їх оповідали нам старші. Ті останні не все задоволяли мою фантазію (чи, може, по­езію) жадібної душі. Так само поважно прислухувалася тим моїм «снам-казкам» моя старша сестра, лиш — з малим додатком крити­ки, що мене дуже протвережувало, хоч не відбирало охоти оповідати іншим разом знов щось нового з описів якоїсь краси — чи дівочої, чи кінської, чи знов садів небесних, ангелів і т. п. Коли мене навчено читати (а то було польською мовою), були моєю першою лектурою — чеські казки, їх дав мені в руки, з наказом читати їх, саме той до­стойний білоголовий поет Николай, на котрого ззиралися ми, діти, а за нами й його парафіяни, мов на святого. Ніколи я не бачила в свому дальшому житті нічого кращого, такого, що подобало майже на святого, поважнішого, достойнішого, як того чоловіка, що й досі стоїть у моїй душі як ідеал духовного отця...

Я читала ті чеські казки, але не розуміла (бо й звідки) лиш настільки,— що одна слов'янська мова була подібна до другої, то догадувалася і все застановлялася", між тим коли Ольга, моя при­ятелька, в'язала мене сильною собою: своїм гарним, хоч і як в той час ще молоденьким, розумом — мов клейнодик до землі, оповідаю­чи мені від часу до часу те, що чула від старших сестер і зовсім дорослих братів, що звертала увагу на реальне життя.

Замислювалась.

19

Коли мені було 8—9 років, подався мій батько наново в гори, та цим разом вже глибше і дальше, і то з тої причини, що почав занепадати на ?доров'ю і лікарі висилали в гори. Поминаю жаль розлуки між Кобилянськими та Устияновичами... а спімну лише те,. що з ніким пізніше в житті не читала й не запалювалась я так разом до книжок, будь-то наукових чи з поля мистецтва, як саме з Ольгою Устияновичівною, коли ми від часу до часу діставали дозвіл від­відувати себе. Подорож у ті часи відбувалась возом, треба було їхати цілу довгу днину, попасати, бути виставленим на всякі евентуальні' немилі перепони, епізоди. Але ми були молоді, і молодість тішиться всім, буває на все радо приготована і чудово легкодушна.

Ми переїхали до Кімполунга, малого провінціального містечка, чудово положеного між горами,— і тут почала я побирати науку. Звичайно, що в німецькій мові. Ми, шкільне «дівчурство», мали ду­же добрі вчительки. Межи ними визначалася особливше одна, зма-дяризована словачка — пані Міллер. Вихована в інституті, де вихо­вувались виключно доньки аристократів, вона вчилась пильно і ба­гато, бо була з бідної родини, хоч так званої кращої, і мала піти колись за виховницю до таких самих домів. Коли вона повдовіла (була замужем за німцем), доля закинула її в наше містечко. Коли виявився брак у дівочій школі в нашім — цебто Кімполунг — містеч­ку одної вчительки,— вона зголосилась, і її прийнято. Вона-то була не лише моєю вчителькою в школі, але вчителькою і приятелькою і поза нею. Імпозантна, достойна жінка, що могла мірятись в дис­кусії хоч би з ким, «Пані Сталь» називала я її в своїй душі — через її велику освіту, повагу і дар мови. Побираючи науку в народній (початковій) школі, я вчилася 3—4 місяці ще й окремо по-україн­ськи в одної вчительки-українки, на ім'я — Процюкевич. Повчилася писати, читати, граматики небагато і — перестала — не було засобів давати далі вчитися. В хаті були старші брати — їх треба було утри­мувати в гімназії... і для дівчат зачинились брами науки.

Руських книжок до дальшої науки не було — ба в тамошніх око­лицях і сліду не було,— і коли б не любов батька до рідного слова, до свого народу, своєї пісні, знання рідної мови, що все-таки па­нувало в хаті, крім польської, а далі і німецької, було би з часом, може, й зайняло останнє місце. Скінчила я четверту нормальну, а до того ще й якийсь додатковий курс, бо, завдяки добрим учитель­кам-протестанткам і словачці пані Міллер, ми, тодішні її учениці і учениці тієї дівочої школи,— були вже готові з своєю наукою і при­готовлені до дальшого... Були приготовлені, та не всі. Набравшись

Можливі.

20

тої науки до 15-го року свого життя, я стояла все ще мов під гіпнозом, під особистим впливом моєї улюбленої вчительки-сло­вачки, котру я пізніше описала в своїм першім довшім оповіданні «Царівна» яко мані Марко. Вона не вчителювала більше в публічній школі — почала хоріти, але я була її вибраниця, з котрою вона лю­била ходити на довгі проходи і захоплювати її своїм чудовим даром , мови, оповідаючи їй багато поважних і поучних епізодів — то з сво­го, то з життя других,— поширюючи тим молодій дівчині вузенький її ще горизонт.

Так минав рік за роком, а для мене не цілком безслідно. Я до­повнила за той час своє дрібне знання на власну руку, хапаючи кожну книжку — наукову чи шкільну — від братів, що були старші від мене, і, вступаючи до вищих шкіл, лишали деякі з них вдома. Крім того, я користувалась і випозичуванням книг — головно, німецьких, чи то з міської бібліотеки, чи з приватних ліпших домів, з котрих назву лиш дім одного поважного й високоосвіченого — дім старости Кохановського, батька малярки й приятельки моєї, панни Августа Кохановської, що, хоч не українка, а знімчена поль­ка, перша з буковинських малярів задержалася коло буковинської і переважно гуцульської орнаментики і була моєю найкращою то­варишкою в різних найнебезпечніших прогулках по горах.

Бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшов­ши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закутка між скалами, не сполохавши якого хижуна з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг у розціненому потоці. Так, у домі родичів Августа Кохановської я чимало навчилася, набралась гар­них і добрих книжок, чула гарну музику, пізнавала гарних людей і • стрічалася з прихильністю до українців, бо ж і сам батько Августи, староста, був помічний моєму батькові у будуванні уніатської церкви для тамошньої, цебто кімполунзької української громади (колонії), на котру — одну і другу — дивилися румуни неласкавим оком.

Про читання українських книжок не було мови. Залізниці в той час не курсували, книгарень не було, засобів до закуплення їх не було, тому, крім часопису «Слово» і руської книжки або брошури якої, що десь не десь принагідне попадали до наших рук,— не до­ходило до нас нічого. Все було, мов павутиною, обсноване Німеч­чиною, котра, сказавши правду, не була нам несимпатична. Будь то через те, що все-таки, хоч ледве замітним процентом, обзивалася в нашій крові, будь то через те, що була одиноким джерелом, котре подавало духовну поживу. До польського елемента, як і до румун­ського, нікого з нас не тягнуло, а коли й була нагода з ними сти­катися, ми, діти, холодніли і, мов інстинктом упімнені, відтягалися, закопичуючи губи. З матір'ю говорилося по-польськи й по-україн­ськи, але любов до польської чим раз, то більше губилася, зосе-

21

редничуючись коли не цілком на своїй рідній, то бодай на німецькій мові.

Ще молодою дівчинкою, 13—14 років, я почала писати вірші. Чогось мені бракувало, недоставало в душі. Чимсь була вона часа­ми надто переповнена, а часами повна туги і смутку. Писала я їх німецькою мовою. Рівночасно з тим я бралася за олівець, маючи незначні майже початки рисунків зі школи, і починала рисувати. Та не в природі шукала я моделів — на те ніхто не звертав уваги, але з інших ілюстрацій. Остаточно... звернулася і до природи. Та яке то було рисування?.. Ні, воно мене не довго вдоволяло, треба було мені чогось сильнішого. Хоч і бувала я веселою часами, навіть зби­точною' дівчиною, то на самоті находив на мене глибокий сум, майже меланхолія — мені не було добре на душі. До того, я читала багато, зачувала про різні рухи в суспільстві, мій виднокруг поши­рювався, і я чимраз то внутрішньо, сказати б, глибшала й поваж­ніла. Найсильніше зі всього впливала на мене природа. Безчислен-ні проходи в гори, в їх найдикіші частини — пішки чи верхом, це не робило різниці — це було одиноке, що вдоволяло мене. Це було щось, що... заповняло душу, викликувало в ній спів, відгомін і ущас­ливлювало... Я і ще дві-три особи, що переходили мовчки ліс, ста­вали, віддихали глибоко, обкидувалц себе обопільне вдоволеними поглядами, мов відкривали тайни... Дзюрчачі потоки в долах, без­однях... що було краще понад це?

Ні, я задалеко йду. Одного дня... я взялася за перо, щоб писати поважно. Досі писала я лиш дневники, відписувала, любуючись, по­ривні поезії німецьких ліриків, українські пісні і десь-колись поль­ські балади — а тепер годі було. Мене щось прямо пхнуло до пера. Тайкома, щоб ніхто не знав, не чув, мов молода кітка, що закрада­лася до клітки з пташкою і боялася свідка,— я забралась до писання одного оповідання!.. Виджу себе наче сьогодні! Читачу! Я не розу­міла слова «література», не вчилась жодної літератури...

Я схилила голову над стіл, над папір, зарила лице в руки... і так сиділа. Мабуть, я щось дуже... велике хтіла починати, щось, що було лиш незвичайним, великим-великим людям дозволено. А я, я така... не вчена... таке зерно на Божому світі — я неначе святотатство хтіла поповнити. А як догляне... дізнається хто? Що скаже? Читачу, вір, я не знала, не могла собі уявити, що за сором, за «погром» міг мене чекати...

* Пустотливою.

22

Кому звіритись? Я подумала про матір. Вона все дозволяла. Скільки б я не сиділа над книжками, вона все дозволяла. Любила науку... Не діткнувшисьїї пугарика' ні устами, любила все, що гарне й благородне, що добре, високе... Але вона була така обтяжена пра­цею щоденною для дітей своїх і хати, була така зайнята святим по­чуванням материнським для дітей, така гонена виповнюванням обов'язків своїх... вона не вміла німецької мови... і, може, може, так же була б гнівалась, сказала, що це не слід було мені чинити, і я... була б убита соромом. Убита. Батькові ще менше. Він працював від рання до вечора, був строгий, поважний, від дітей вимагаючий, був такий далекий від чогось подібного, що я ось тут хтіла почина­ти,— що я не могла й йому звіритись... і не звірялась нікому. На­писала одне оповідання, друге, третє, але про надрукування їх ні­коли не думала. До того не було в мене особистої відваги, і я й не знала, як братись до того. Між тим усе читала, студіювала, хапалась за все, що давало освіту, і мріяла, думала. Я не була вдоволена со­бою, мені було сумно, я бажала чогось... Товаришки не вистарчали, я ніби чимось понад них виростала, а про те, що кидала на папір пізніми ночами, ритмом чи прозою,— мовчала. Один із братів, фі­лолог, студіював до іспиту, я, що було мені з того приступне в ні­мецькій мові,— і собі перечитувала. Коли найстарший брат вчився прав, я до нього присідала й просила і мені дещо з того уділити. Він чинив це. Чому ні? Так було під час ферій.-Але повід'їжджали... все скінчилось. І коли прибув третій брат із військових шкіл, я вчи­лася з ним верхом їздити, шаблюкою орудувати. Та між тим ніколи не покидала ні книжок, ні пера, ні хатньої роботи, що на першому місці в мене стояла... Раз її сповнювання було споконвіку призна­чене жінці — і я не сміла її на друге місце ставити.

Познайомившись у 18—19 року життя з донькою повітового лікаря А. Окуневського, Софією, що бажала здати гімназіальну матуру, я мов відродилась. Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла. Вона заговорила до мене україн­ською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи, навчила фонети­кою писати, надавала українських книжок, стала моєю щирою по­другою й заступила Ольгу Устияновичівну, з котрою ми, на жаль, лиш раз на рік бачилися, дарма що щиро любились і з собою вірно держали.

В той час я познайомилась і зі своячкою Софії Окуневської, а то з письменницею Наталіею Кобринською, котра ще більше

* Чарочки.

23

підбадьорювала мене не покидати пера, виучуватися якнайліпше своєї мови і писати.

[...] Оскільки собі пригадую, я стала на тій точці, коли зробила знайомості з Софією Окуневською, пізнішою Морачевською, і На-талією Кобринською. Вони звернули, як, здається, я казала вже, мою увагу на те, що мій обов'язок є писати по-українськи,— і Софія Окуневська навчила мене фонетикою писати, що мені було дуже пожадано, бо я до того часу писала лише етимологією, і то дуже з помилками. Коли Софія Окуневська виїжджала на медичні студії до Швейцарії, я чулася дуже осамоченою, бо не мала ні з ким про «пи­сання» говорити, про те, що мене займало. Будь знадвору, будь знутра. З природи замкнена, я не любила про те говорити, що мок» душу переймало. А в ній роїлося всякого. [...] з людей, зі знайомих, більших чи менших, не мав ніхто на мене впливу в тім напрямі, бо охота, порив до писання — були вроджені в мені. Самота, душевна самота, противне моїм почуванням окружения — викликували в мені жадобу кинути те, що мене зворушувало до дна, на папір.

Пригадую собі одну днину. Гарна була й ясна, і я сиділа і щось шила. Нараз зачуваю ніби йойкання, ніби тому щось подібне. Я на­кинула хустину й вибігла на вулицю. Недалеко нашого мешкання була ще одна вуличка; я зайшла туди й бачу: там сиділа жебрачка, сліпа, молода, з простягненою рукою... і з цілої своєї слабої сили кликала о милостиню! Ах, як цей образ вразив мене, як жаль стало мені цеї нещасної. Майже зі слізьми в очах я вернулася бігом до­дому, подала їй милостиню, а пізніше написала нарис «Жебрачка».

Так майже кожний нарис має щось із справдішнього життя в собі. Не менше — і більші оповідання. Мої особисті переживання відігравали немалу роль в моїх писаннях. «Царівна» писана кровією мого серця. Банда" циганів-музиків — із чудовим капельмейстром Хрістофом — дала почин до написання цеї повісті. Я шаліла внут­рішньо від музики. До того неустанна туга вирватися з зачарова­ного кола домашнього одностайного життя, де я мало що знаходи­ла для своєї душі і фантазії, допровадила мене до того, що я, зам­кнена, дуже маломовна, не маючи що з «фантом» у своїм нутрі по­чинати, писала — це оповідання. Мене потрохи вдома «натягали», так хлопці-браття, як і сестра, за мою дивну вдачу — і я чулася іноді дуже нещаслива.!...]

(...) Все, що зо зверхнього життя робило коли глибше враження на мене, переробляла моя душа, бо інакше я не можу цього сказати — і я вкладала це на папір. Всі нариси, всі дрібніші новелки, як «Valse

• Тут: оркестр.

24

melancolique», як «Битва», котру бачила я своїми очима (скрипіння у зрубі лісу поодиноко оставлених молодих смерік), споводували мене до творення тих праць. «Некультурну» знала я особисто і ніяк не могла побороти охоти написати про ту чудову жінку, вірну, чисту дитину природи, що, мов сестра смерік, поміж котрими прожива­ла,— жила, розвивалася. Коли вмирала, бажала собі мене бачити — вповідали мені люди, окружаючі її в той час,— та, на жаль, я жила тоді в Чернівцях і не знала, що моя гірська цвітка згасла. З людей знайомих майже жодне не впливало на мене так, щоб я від їх осо­бистого впливу писала. Я писала, коли любила, писала, коли тер­піла, писала, коли не находила вдоволення знадвору бажань своїх особистих, коли бачила кривду, заподіяну так людям, як звірятам, цвітам і птахам, писала, коли переймалася великими ідеями про ви­зволення жінки, ідеєю соціалізму, ідеєю націоналізму, патріотиз­мом, який зміцняла в мене Леся Українка...

[...] Я любила народ, і люблю його до сьогоднішньої хвилі, і див­люся на нього тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю жи­вучу часть природи. Одна неестетичність його, будь у словах, будь у поведенні чи в привичках, разить мене, але в суті речей — гей, яке багатство, яка свіжість, яка глибінь криється, який гарний ма­теріал на будучність! Де є народ, там і культура, й сила буде; де його нема, не буде й биту тієї нації. Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом .тих фактів і, коли писала,— ох, як хвилями ридала!.. Саме в той час лежав мій батько тяжко хорий, і я сама не почувала себе особисто щасливою. Напи­сання тієї повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до даль­шого творення.

Всі дрібні поезії — це «каплі моєї крові». Повставали з хвилин, де я чула себе понижуваною, скривдженою, несправедливо осуд­жуваною, одним словом... я плакала поезіями в прозі. Інакше годі було. Ніколи не чув ніхто в моїй рідні скарги з моїх уст, чи я чула себе щасливою, або й ні. Щоправда, не раз держала мене амбіція чи гордість. У тяжких сумних хвилях ніколи не жалілася я навіть перед найліпшими приятелями про те, що мене гнуло додолу,— а сьогодні, сьогодні мені так добре з тим. Одна праця, одне перо, ба, власне моє я зробило мене тим, чим я є,— робітницею свого народу. Може, в дечім і не зрозумілою, в дечім слабшою, як інші, а все-таки робітницею. [...]

25

Вітри в печерах запирає, аби світ був тихий, та запашний, та ясний.

Бере та й дівчатам личко красить, молодицям в очі принаду насипає, аби були гожі, як Шепитарюкова ґаздиня,— тота, що зе­леного ревізора з розуму ізводить.

Тота, що очима потинае...

В церкві жінки Іванів вівтар зіллями убирають, гей до шлюбу

— Гей, Іванчіку божий. Іванчіку чорнобривий, роздай діти ме­жи молодиці, аби-с мав шо ерстити. аби-с мав де у кумах бувати!

Лиш Шепитарючки тут не видко. Віді. вона святим не требує, бо пишна та красна над усю челядь.

Але перед Івановим вівтарем горить Шепитарюччина свічка. а вона сама ходить їд. ґаздам і ґаздиням і шепотом запрошує їх чемними словами на обід за душу чоловічого дсді. Навіть панотець прошений. Будуть ґазди 1 ґаздині харчувати, будуть за панотцем молитви відмовляти. Буде покійникова душа радуватися...

А святий Іван межи челяддю та межи свічками упріває.

А панотець що приязно службу править, що красно говорить.

— Дивіться,— каже,— люди: сонечко пражить чемлю та й вип ражуе з неї ягідку і рожу. а з гебе, хлопе, не годно випражити навіть вужевки. Але не тоту вужевку, що ліси і дараби в'яже, але тоту вужевку, що усіх хлопів у один нарід в'яже.

Най же цес нарід каїться. най свою Україну шанує!

Най хлоп хлопа тримається, най свою віру держить.

Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли?

Нарід їсть панотцеві слова і росте високо.

Та лишень закінчив панотець боже слово, а церква заметуши­лася.

Став мир до дверей пхатися, стали люди виходити, бо пішла погана чутка, що до трупарні коло церкви привезли шандарі мер­ця пороти.

Нарід глотиться, а шандарі ко-іьбами у груди.

— Ба кого ви, паничіки. в трупарни поклали?

Шандарі здвигають плечима.

Але челядь прилипла до стін і через шлари розпізнала:

— Таже то тварь Шепитарюкова!

— Ба, варе, котрого?

— Івана Іванового.

— Цего. шо напротив Паладюкового груня.

— Того самого!

А Шепитарючка як тото почула, та як не заверещить, аж тру-парня здриг.іася:

— То його убив ревізор кривоустий!

— Брешеш, жінко,— боронили шандарі.

54

— Бігме, кривоустий ґазду мені стратив! Та й скочила понад кольби до трупарні, як громом підкинена. Трупария із жалю тріскає. А нарід ломить собі голову і руки. Вийшов панотець з церкви, а шандарі його хап попід пахи та й просто до міста.

— Та за шо нам панотця берете?

— За його казаннє!

— А того, шо ґазду убив, на суд не ведете?

— Вам засій від того. пся кров, собача!..

«...АБИ ЛЮДИ ЧИТАЛИ»

Із словами-надією, словами-проханням «аби люди читали» знернувся у 1900 році Марко Черемшина до Михайла Павлика — на той час редактора львівської радикальної газети «Громадський голос». Він просив надрукувати свої оповідання «у так загально чи-ганому органі». Гонорару не просив — «аби люди читали». У цьому ж листі дякував Михайлові Павлику, що так ревно уступається «за нашою конаючою Гуцулією». а поданими «живими образками гу­цульської нужди» розколює «серця усяким, котрі мають серця».

Ще коли був учнем 8-го класу гімназії, надіслав у грудні 1895 року до чернівецької газети «Буковина» своє перше оповідання «Керманич» і тоді ж назвав себе «буковинським гуцулом Марком Черемшиною». Посилав те. що. на його думку, «було б до читання цікаве» й спасенне «для нашого сердешного брата гуцула в Буко­вині і Галичині».

Прагнення служіння словом своєму народові складало зміст життя молодого покоління українських письменників кінця XIX — початку XX ст. Марко Черемшина. Василь Стефаник, Лесь Марто-вич у Галичині, Архип Тесленко, Степан Васильченко та інші на Східній Україні черпали теми із селянського життя, ставали його моральними суддями, досягали, завдяки небуденним талантам і постійним мистецьким пошукам, вражаючої сили впливу на читачів і громадську думку в цілому.

Дорогу до загальноукраїнського читача Марко Черемшина про клав швидко. Окремі твори письменника на Наддніпрянщині були вже відомі у 1897 році зі сторінок львівського дитячого журналу «Дзвінок». Читали їх і в «Літературно-науковому віснику», що з 1899 року систематично друкував іскрометні новели Марка Черем­шини. У 1902 році київська антологія «Вік» подала оповідання Івана Семанюка (Марка Черемшини) «Святий Николай у гарті» і «Хіба даруймо воду!». Відтоді його читають по всій Україні, він здобуває визнання загальноукраїнського письменника.

55

У 1910 році побачила світ колективна збірка нарисів і новел Ва­силя Стефаника, Івана Семанюка і Леся Мартовича, яка поглибила розмови про новий західноукраїнський творчий тріумвірат — «по­кутську трійцю» неповторних майстрів української художньої про­зи.

Твори Марка Черемшини переносять нас в обставини життя ук­раїнського люду Гуцульщини і Покуття часів панування на ук­раїнських землях цісарської Австрії і панської Польщі. Вони були і залишаються перш за все надзвичайної емоційної сили звинувачу­вальними документами системи колоніалього визиску, соціального • національного гніту.

У значенні художньо-естетичному, історико-літературному спад­щина Марка Черемшини — це наша класика, дивосвіт гуцульської мовної стихії, незабутні картини природи, людські характери, світ народної поезії і вражаюча книга любові до упослідженого, затем­неного неволею і забобонами рідного народу, тієї його кровної ча­стки, що загубилася серед Карпатських гір і передгір'їв. Це блискучі зразки високомистецьких літературних форм і найрізноманітніших виражальних засобів. Останню сторінку книжки новел і оповідань письменника читач незмінне перегортає із почуттям, яке за багатьох висловив у записі «Книги вражень» Святинського музею Марка Че­ремшини у серпні 1965 року Олесь Гончар: «Ще в дитинстві відкрилась мені творчість Марка Черемшини, відтоді закоханий в його чародійницьке слово, сповнене правди, могутньої сили й кра­си. З любов'ю переступив поріг цього дому. Залишаю його з лю­бов'ю ще більшою, з любов'ю до того, хто тут жив і створював свої художні шедеври». Твори письменника — це також його дім.

Вперше побачив світ Іван Юрійович Семанюк у сільській хаті в селі Кобаках на цугульській Косівщині 13 червня 1874 року. Його колиску гойдали гори, заколисували звуки гуцульської трембіти, а розбуджував плач знедоленого люду. Його дитячу душу пеленала народна пісня, казка, легенда. І коли вже став письменником, то написав, що ніколи етнографічних матеріалів не збирав, бо сам був тим етнографічним матеріалом. Він виріс серед співанок, казок та легенд, дихав ними. Його батько Юрій Семанюк мав дуже гарний голос. Тим голосом був зачарований Юрій Федькович. Знайомство і дружба із славетним письменником принесли в сім'ю Семанюків повагу до освіти, любов до книжки.

Про дитячі роки, проведені в материного батька, дідуся Олексю-ка, пізніше Черемшина розповів у автобіографічній новелі «Карби». Тут, у дідусевій хаті, він уперше почув розповіді про те, що «вся Гу-цулія на старців переходить», що плачі народні «горами стеляться, дугами гори уперізують». Тут вперше народилося та й залишилося назавжди за ним його нове ім'я, що стало частиною літературного •—

56

Марко. Не раз старші прикрикували на нього: «І чого ти тут товчеш­ся, як той Марко по пеклу?» Згодом він попросить Осипа Маковея, якому надсилав перші свої твори для друку в газеті «Буковина»:

«...прошу помістити в часописі а то все під псевдонімом «Марко Че­ремшина»... прошу моє властиве ім'я і прізвище в тайні заховати. Причину сего колись Вам розповім». Та причину частково розкри­вали вже подальші рядки із того ж листа: «Я з тим Семанюком, що у Вижниці є попом, не маю нічого спільного, хоч то кревняк». Се-манюки отож могли бути різні, а Марко Черемшина тільки такий, як у творах,— неповторний, гуманний, чесний.

Доки читачі узнали Марка Черемшину як письменника, була на­ука в сільській школі, де, крім інших знань, він добре засвоїв німецьку мову, ознайомився із «Русалкою Дністровою», творами Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Ю. Федьковича. Далі — гімназія в Коломиї, куди батько його віддав, керуючись бажанням, «щоб і мужик покушав панства». Те «панство» врізалося в серце Іванка чи не найпершим «карбом», коли почув із вуст лісничого: «Соромся, пане, з старою мужичкою гриби зби­рати, пане гімназист!»

У гімназії Марко Черемшина захоплюється Гомером, Шекспі-ром, Шіллером, Гоголем, Словацьким. Бере книги для читання із бібліотеки таємного гуртка гімназистів. Тут же й сам потягнувся до пера і написав перше оповідання «Керманич», драму «Несамовиті», переймається поступово радикальними ідеями, які ширили в Гали­чині Іван Франко та Михайло Павлик.

Жадоба знань і освіти все більше заволодівала Іваном Семаню­ком, і після закінчення гімназії у 1896 році він «почвалав у Відень».

Дальше формування громадських настроїв, суспільно-політич­них ідеалів і художньо-естетичних поглядів Івана Семанюка пов'я­зане із навчанням на юридичному факультеті Віденського універси­тету (1896—1901). Пізніше письменник згадував: «Мені приходи­лось стати песимісток) до всього. На щастя, я приглянувсь іншим слов'янським і німецьким товариствам; вони мене своїм приміром справили на інший путь, на путь праці». Та була і дань тимчасовим віянням, скороминущій літературній моді, не кращим впливам, які пізніше доводилось переборювати.

Йому пощастило на літературних учителів, які давали змогу «на­че другий раз на мужицький світ народитися». Юрій Федькович приятелював із Юрієм Семанюком — батьком письменника. Він найперший почав освоювати живу гуцульську мову. Відомі твори Михайла Павлика «Ребенщукова Тетяна», «Юрко Куликів», «Вихо-ра» мали значний вплив на тогочасну громадську думку, а крім того, були конкретним досвідом освоєння гуцульського діалекту, пісенну стихію якого цілком осягнув Марко Черемшина.

57

Біля першого художнього твору Марка Черемшини «Керманич» стояв досвідчений редактор, журналіст і письменник Осип Мако-вей. *Ви одні були ласкаві не одним теплим словом мені в дечім пораду дати»,— писав до нього під живим враженням виявленої уваги в 1897 році Марко Черемшина.

Цього ж 1897 року письменник познайомився з Іваном Фран­ком у Відні, слухав його виступи на передвиборних вічах, розмов­ляв із ним і дивився на нього, «як на сонце, від якого меркнуть очі». Геній великого Каменяра справив на нього при особистому спілку­ванні враження «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше».

Студентом першого-другого курсів Марко Черемшина опублі­кував у газеті «Буковина» поезії в прозі під загальною назвою «З цик­лу «Листки». Вони відбивали процес літературного учнівства, по­шуків літературної школи, віддавали данину літературній моді. Да­нину цим пошукам сплатили О. Кобилянська, В. Стефаник та інші, а переборювати захоплення західноєвропейськими модерністами допомагав Іван Франко, який наполегливо переконував молодих письменників, що «бездарність, удрапована в філософію всіх пе­симістів та «надчоловіків», у тумануваті фрази та звуки всіх сим­волістів, сатаністів та декадентів накупу, все ще не здобуде собі нічого більше, крім хвилевого ефекту». У листуванні, яке зав'язалося між Марком Черемшиною та Іваном Франком, Каменяр радив мо­лодому письменникові «закинути писати поезію в прозі та вернути до «Параски» — себто до мужиків, до проблем селянського життя.

Говорячи словами Марка Черемшини, сам він з-під селянської стріхи йшов до усвідомлення, хай на наш погляд і хибного, що се­ляни — це основа народу, його підвалини, без яких не можна збу­дувати нового життя.

А ще зрозумів, що ті підвалини мають міцно стояти на здобутках науки, просвіти і краси. В ім'я цього письменник виконував різно­рідну громадську і культурну роботу.

Творча сила Марка Черемшини — любов. Він зізнавася, що лю­бить «любість гарячу, як вогонь, таємничу, як море, принадну, як несна. гнівну, як грім у хмарах... місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори... поезію писану і неписану, мальовану і немальовану, різь­блену і нерізьблену...». З цієї животворної любові і в її захист на­роджувалася спопеляюча «лютість» до всього, що «погане, брехливе і жалом кривди кусає».

Любов і «лютість» Марка Черемшини, висловлені в гнучкій та витонченій формі, мають постійну властивість, заховану в секретах його художності, його таланту,— народжувати в читача глибоке хви­лювання, зненависть до того. що пече болем і палить любов'ю са­мого письменника. Його твори щирі і правдиві.

58

Визначальний жанр творчості Марка Черемшини — новела. Ця художня форма приваблювала письменника захованими в її при­роді можливостями на прикладі одиничного випадку, надзвичайної історії висвітлити читачеві суть суспільних відносин, авторське ставлення до них.

Засобом художнього втілення задуму Марко Черемшина виби­рає іронію, яка має в його творах розмаїту тональність: драматичну, трагічну, комічну.

Ми не знайдемо жодного випадку, щоб його іронія викликала голосний сміх, хоча б і «крізь сльози». Вона творить життєдайний оптимізм, який навіть на тризні пробивається через усміхнену. цікаву новину. І прадавня легенда про нитку вічного життя мае а Черемшини іронічну основу: «Василина піде за Федя, Гафія за Леся. Калина за Михаля, а Одокія за Гната... так сповнитиси має» (новела «Грушка»).

У творах Марка Черемшини немає символіки, філософствувань. психоаналізу і холодної об'єктивності оповідача з довгими описа­ми. Натомість - у кожній новелі вибух драматизму, трагізму, сила поезії і вічний поклик «голосу життя». На струнах ліричної, м'яко» іронії звучить «Святий Николай у гарті», оповідь про «вічну удови­цю», довірливого ґазду, від якого спритний козак зманює дружину і зникає із нею світ за очі. Навіть трагедія нещасного Юсипа («Раз мати родила») викликає в односельців не співчуття чи обурення, а зацікавлення і усмішку, а розповідь Семенихи («Основини») про те, як вона до «тісарського» Відня до «адуката» ходила і. не полаго­дивши справи, була жандармами повернута додому перетво­рюється у впевненість її самої в тому. що то був сон, що то її «не-трудний блудом водив». Все це результат наївних уявлень народу про світ, вияв його довірливості.

Визнані літературні митці пророкували Черемшині щасливу письменницьку долю. «Гарно пише хлопець, дуже цікаві оповідан­ня»,— запримітила Леся Українка. «Тепер у вас у Галичині такі та­ланти появились, як Кобилянська. Стефаник, Мартович та Марко Черемшина».— писав М. Коцюбинський. Строгий цінитель моло­дих письменників Іван Франко також відзначив: «Наша проза під пером Кобилянської, Стефаника. Черемшини. Яцкова набрала по­етичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різнорідності». Bcf це ствердила збірка «Карби», що підсумувала перші серйозні здо­бутки письменника.

Карби — це спогади минулого, сліди від пережитого, залишені у пам'яті, в душі, на серці. Це горем і злигоднями поставлене на народному житті тавро. Воно боліло письменникові, воно і через століття болітиме його читачам і -тим болем завжди кликатиме до споминів і роздумів про долю народу. Із цих роздумів і переживань

59

виростав Марко Черемшина як письменник. Кожен його мініа­тюрний твір — окремий карб — символ. Богобоязлива «церковна сестриця» Фенчучка зловила «злодія», який приссався до вимені її корови, як телятко, тому що голод мутив маленькому сироті розум. «Злодія зловили» — це карб на серці письменника, поставлений об­краденим дитинством, сирітством. Йому, письменникові і юри­стові, було добре видно, хто справжній злодій.

Життєве коло завершує старість. Незабезпечена, у нажитих бо­лячках і злиднях. Або в чорній самотині, або в цілковитій не­потрібності. t «лік» від неї — кладовище або петля, як для діда Чюрея («Дід»). Туди ж веде і «Бабин хід». Дитинство — старість, а скільки між ними життя поставило карбів: гуцульська темнота («Хіба даруй­мо воду!», «Основини»), дівоча недоля («Більмо», «Зведениця»), без­просвітні злидні («Святий Николай у гарті», «Чічка»). А в цій соціаль­ній каламуті — цілі зграї п'явок: шинкарі, лихварі, аптекарі, їхмосці, судді і підсудки, пани і підпанки. Всіх їх годує гуцульська нужда і тем­нота. Всім їм цісарська влада убезпечила безкарність, жорстокість, панську пиху. Від болю і кривд, ними заподіяних, тріскають гори, що й самі стають як карби, бо все бачили, все знають, все пам'ятають, бо всі села гуцульські сховали в собі. А село — біль письменника, його плач-голосіння, його молитва.

«У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву.

Дивіть, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.

Хотів би тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку поса­дити. Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає».

Це початок, заспів до славнозвісних Черемшининих «Карбів» — твору, що став хрестоматійним, у якому висловлене з переконли­вою мистецькою силою художнє кредо письменника. Та нас вабить у цьому оповіданні не тільки те, що дало право називати Марка Че­ремшину співцем Гуцульщини, великим поетом гуцульського села. Тут живе біль героя, який хоче дізнатися, «хто тому винен», і кот­рому життя ставить на серці такі «карби», «які ніколи не загояться». Письменник хотів, щоб селянські сини, вивчені на крівцею зароб­лені кошти батьків, шукали відповіді на пекуче запитання «хто ви­нен?» і не давали сердечним ранам обростати «панським салом» пихи, зневаги і жорстокості.

Дослідник життя й творчості Марка Черемшини літературозна­вець А. Музичка тонко спостеріг, що молодий письменник, захоп­люючись деякий час західноєвропейськими модерністами, брав від них тільки засоби передачі чуттєвості, але, на противагу їм, свої твори наповнював вагомим змістом, вважаючи, що навіть природа

60

має пройти через фільтри душі письменника і читача, напоїти їх кров'ю мозку і серця і постати у повній відповідності із настроєм і душею героя, письменника і читача. Він малював не переживання, щоб тішитися ними, а відтворював плач і зойк, породжені немож­ливими суспільними обставинами. Коли модерністи вишукували чи штучно «кували» мову для відтворення переживань, то Марко Че­ремшина повертався до суто народної мови, вдавався до мови на­родної пісні, гуцульської говірки.

«Карби», «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду!» — знані нами ще з шкільних років, дають нам дуже багато для розуміння письменника і захоплюють своєю майстерністю.

Спадщина Марка Черемшини загалом невелика — близько ше­сти десятків новел та оповідань, що склали оригінальні збірки «Кар­би» (1901), «Село вигибає» (1925), «Верховина» (1929), «Парасоч-ка» (1939).

Після виходу першої збірки Марко Черемшина надовго замов­кає. Тепер його знають селяни цілого Покуття не як письменника Марка Черемшину, а як делятинського (понад шість років) і згодом — снятинського адвоката Івана Юрійовича Семанюка. Не раз, дове­дені до відчаю війтами, екзекуторами, лихварями, жандармами, ко­ли розпачливі гукання «до німих гір, до байдужого неба» не допо­магали, вони казали: «Іду до Семанюка!», «Семанюк доведе!». І він доводив, ідучи «заступати мужиків перед судом та різними властя­ми».

Дім адвоката І. Ю. Семанюка у Снятині став своєрідним цент­ром, де збиралися передові діячі селянської радикальної партії. Тут народжувалися ідеї, обмірковувалися плани їх реалізації, складали­ся промови, доповіді, готувалися публічні виступи. Як додому, при­ходив сюди часто Василь Стефаник, бували відомі діячі радикальної партії В. Будзиновський, Л. Бачинський, учитель В. Равлюк, снятин-ський суддя, селянський син М. Фірманюк, письменник Лесь Мар-тович. Всіх їх об'єднувало бажання служити своєму народові.

Остаточно не з'ясовано, чому після виходу першої збірки «Кар­би» Марко Черемшина майже на двадцять років відійшов від ак­тивної літературної праці. Аж коли над рідною Гуцульщиною про­мчали спустошливі вихори першої світової війни і дійсність «відстоялася», його письменницький талант знову заявив про себе. Марко Черемшина тепер ніби минає теми буденного заплісня­вілого життя глухої галицької провінції, а черпає їх у страхіттях вій­ни, що знищувала народ, створювала умови для підлості, здирств, масових страт знедолених гуцулів («Перші стріли», «Село вигибає», «Село потерпає», «Поменник» тощо).

Деяким критикам здавалося, що Марко Черемшина сказав усе, що мав сказати про свою Гуцульщину, у книжці «Карби». Вислов-

61

лювалися припущення, що взагалі Україна більше не почула б його нового слова коли б не страхіття світової війни, що вписалися в історію українського народу жахливою трагедією.

Нові твори письменника почали з'являтися в квітні 1925 року у «Літературно-науковому віснику» і цього ж року вийшли окремою книжкою у Києві під назвою «Село вигибає. Новели з гуцульського життя» з передмовою і за редакцією літературознавця М. Зерова. Автор передмови вказав на значну відмінність розповідної манери Черемшини від манери Василя Стефаника, один з перших звернув увагу на красу поетичного стилю Марка Черемшини, яку вбачав у свідомому шуканні місцевого колориту, у схилянні до верховинсь­кого прикрашеного стилю, у звертанні до діалекту ради його есте­тичної вимовності, заради цінності і ваги незвичайного рідного слова, в любові до гуцульської колядки і коломийки, які в жодного письменника не входять так органічно в художню тканину оповіді, як у нього. Після виходу збірки «Село вигибає» повніше розкрився дар «ліричного квітування» письменника. Тепер він виразніше вирізьблює психологічні порухи душі і зовсім не прагне етног­рафічної детальності, повноти, вичерпності. Але ж психологізація, настроєвість у Черемшини — не самоціль, ритмізація мови — не модерністське естетизування, публіцистичний пафос — не пись­менницька риторика. То природний стан його душі його громадян­ського єства, що найповніше і найвиразніше виявляється у ство­реному ним художньому літописі загальнонародної трагедії. Пись­менник із народом і у народі.

В «авторисунку» до своєї біографії Марко Черемшина таким по­бачив себе: «Середнього росту, кругла стать, хід енергійний і ще ритмічний, але за маєтками не біжу і не пропадаю. Твар під висо­ким чолом ділиться на дві половині: одна весела і промінна, а друга сувора, і понура, та темна, як ніч. Очі міняться, раз голубі, раз зе­лені. Незабаром підуть за ними і мої ще чорні брови та й стануть мінитися так, як мій чупер став сивіти. Ніс середній, а губи широкі, як у негра. Ноги дрібні, бо покинули постоли і забагли черевиків. Здебільша такий я зверхи — а зсередини пустий, як зіпсований му­жик».

Очевидно, не внутрішню роздвоєність підкреслює письменник, а два начала, в яких виявлеться його творча сутність, гуманістична промінність, весела дотепність та суворість реаліста, нетерпимість до брехні і кривди, ненависть до соціальних п'явок: «Не чую нена­висти до нікого, хіба до гієн, вовків і шакалів. Картина евакуації в оповіданні «Село потерпає» дала змогу ніби побачити гуцульське село зсередини, показати увсевіч ті злидні, що їх ховали нужденні гуцульські хати. Війна висадила на вози дітей, старих, бідняцькі по­житки — і все це для молоха війни. Проти гуцульської біди — гар-

62

мати, «ландштурмаки», дзельмани — і «село у личко пісніе і потер­пає».

Та війна не може вибити з ритму усталений віками плин життя. t село храмуе. У картині храмового свята — незнищенна велич І сила духу, цілком придатного до знищення гуцула, аристократизм його гордої душі, так зневаженої і роздавленої...

«Дві половині» творчого обличчя письменника виявилися в оповіданні «Перші стріли» двома картинами-символами: одна по­нура і сувора, друга — оптимістично життєствердна.

«Перші стріли» — дальше розгортання літопису війни, до якої село «поволі привикало... як до ярма». Кожен рядок твору — гнівний протест проти війни, засудження її антигуманно"!', аморальної сут­ності. Жертвами війни стають мирні убогі люди, за яких нікому за­ступитися: край віддано на відкуп жорстоким мадярським воякам та дзельманам.

«Перші стріли» впали на гуцулів від «своїх». Невістка, що за­палила свічку над померлою свекрухою,— зрадниця, бо подавала «неприятелю» вогнем знаки. Вона рокована на смерть. Дід Чюрей. який висловив співчуття повішеному «за москаля» гуцулу, за хви­лю загойдався поруч з ним. «Смучі цуріки» — себто «відступаючі анафеми» жовніри — приймають храмові вогні за ворожі 1 розстрілюють мирних людей, як звірів. «Ландштурмаки» втікали далі, а «пушкарі несли на рушницях своїх обледенілих побратимів, а молодиці двигали на поясах тоту чорнобриву душку, що більше не дише».

Як і в «Карбах», у оповіданнях про війну Черемшина змальовує гуцульську темноту, що призводить тепер, щоправда, не до особи­стої трагедії, а стає причиною трагедії багатьох. Митро Пужливий із оповідання «Поменник» не розуміє значення слів, які хоче почути від нього панич-вивідувач:

«— А ваш піп йкий?

— Такий, єк піп, кажу.

— А він москаль?

— Божка єго знає, прийшов до села єк прутчик, а відки при­йшов, то тоті знают, що йго до нас післали.

— А ти твердий ци мєкий?

— Я мєконький, ек тот, що під плотом,— кажу.

— А він твердий ци мекий?

— Не кусав-сми йго та й не знаю, але він сам фудулитси, що твердий, єк криця».

Гуцул не розуміє, що в його словах був донос на попа, бо «твер­дими» називали в Галичині представників партії «москвофілів» що орієнтувалися на монархічну Росію, з якою тепер Австро-Угорщина воювала. Не бачать нічого поганого в словах Пужливого і одно-

63

сельці: «Най біг криє, Митрику, ми знаємо, що ви маєте душу. Та­кий час настав, та й решта».

Якщо тут виною цілковита непоінформованість гуцула, його політична темнота, то в іншому — темнота соціальна. «Сіра сокира буденщини», — за влучним висловом Черемшини,— стинала не дні життя, а саме життя. Обставини війни штовхали багатьох зводити особисті рахунки, вдаючись до безпрограшного аргумента:

взаємозвинувачення у зраді, у симпатіях до «москаля». Той же Мит­ро Пужливий так говорить про породжений темнотою розбрат:

«Один одного в лижці води втопив би. Таке то все бідне, студене, а таке люте, зідливе, таке ненависне! Лиш кару скликає. Лиш сва-рються та б'ються...» А пояснення, розуміння цього дивовижно примітивне: такий час настав, то — «через поменник», то ще простіше — «знає 'го біс!». Василь Мочернак і Митро Гушпан во­рогують: не поділили жениха між своїми дочками («Бодай їм путь пропала!»). Гушпаниха доносить на Мочернака, а Мочернакова на Гушпана. Виграє Зельман: він забирає вія обох донощиць хабарі, а їх хазяїв спроваджує на страту, наперед знаючи, що всі їхні статки перейдуть до нього.

Образ Зельмана виписаний з вичерпною повнотою, з мистець­кою пластичністю, з публіцистичною акцентацією на його антина­родній сутності. Він проходить майже «»грез усі оповідання анти­воєнного циклу. Картина пустки, коли на третьому році війни село остаточно «вигибає» від битви, від епідемії, е кінцевим результатом і Зельманової діяльності. Для нього війна — рідна мати. Він діє без прорахунків, з якоюсь садистською жорстокістю, єзуїтською підступність і витонченістю. Це, безперечно, один із найколо-ритніших негативних образів в усій українській літературі. Війт у оповіданні «Верховина» говорить, що влада без Зельмана «була би безрадною, як слабе око без окулярів», і все, що він робить,— «йде на руку владі». Але влада — це і є Зельман. І тоді, коли Гуцульщина «сльозами життя своє скапувала», Зельман придивлявся до кожної полонинки, що може дати йому зиск, до кожного гуцула, що може стати на заваді. Старий Орфенюк із «Верховини» розуміє, що «коло цего псарства» стоїть Зельман, тому й отримує кулю, спрямовану в нього все-таки Зельманом.

Сам Зельман — господар становища, тому й зараховує себе до «першої кляси».

Хоча вміщені у збірках «Парасочка» та «Верховина» твори і про­довжують тему воєнної розрухи на Гуцульщині, акцентація в них знову, як і в «Карбах», робиться на долях поодиноких людей. На долях, що склалися після війни. Повернення до новелістичної оповіді давало змогу Марку Черемшині «відірватись від сірої соки­ри дня» з тим, щоб зібрати «листки барвінку до духовного городчика

64

краси», образ якої він постійно намагається «відгадати». Де шукає і знаходить красу письменник? У людській душі, що виливається, як весняна повінь, як гірський потік, у коломийковій мові, у доброті, довірливості і безпосередності гуцулів, що завжди стають причи­ною трагедії. Не переробляти душу народу прагне письменник, а хоче суспільної справедливості, за якої та душа розквітла б поло­нинськими барвами, раділа з білого світу і приносила справжню радість для всіх. Письменник вірить у кращі часи. Віра тримає на білому світі і його героїв. «Лишень вірою животіє і втікає із свого гробу» молода гуцулка, що вже ніколи не дочекається із війни свого нареченого («Туга»). Віра підтримує героя новели «Писанки» Рома­на Мокана. Хвилинна слабість, зневір'я, що з'явились були у нього під час суду під впливом продажних свідків селян, ради яких він, радикал, боровся і терпів, викликають у думках гірке каяття: «Коби я тоту катушю ше пересидів, то абих видів, шо хлопа ріжут, ек веп-ря, то не обізвуся, бігме, ні, ше буду кричати: келюхи з него сотайте, посічіт 'го на дрібні кусні, бо правду каже злісний, шо хлоп добрий лиш печений і солений!.. Ти сироти за него жінку та й діти, а він з тебе кров хоче пити. То нарід? То гадє сорркате!»

Та досить було Моканові побачити писанки, вималювані дитя­чими ручками доньки загиблого радикала Паладюка, писанки, що усміхнулися до нього «як зірочки», «гей живі очі»,— і «темні гадки сідали воронам на крила, і утікали від нього, та й пропадали десь межи мурами та коминами, а на їх місці мерехтіли усміхнені писа-ночки із кошелика доньки Паладюкової і на кримінальному мурі зо­ряними пальчиками виписували Паладюкову Україну...».

Новели, образки, оповідання Марка Черемшини — це туга і «пи­санки», виписані руками майстра і громадянина, його віра, його Ук­раїна. Письменник осягає соціальні глибини народного життя, роз­думує над безправною долею українців під час польського пануван­ня і підносить голос уже за інтереси цілого народу як публіцист і художник слова загальнонародного звучання («Верховина», «Пи­санки» та інші твори). Герої творів Марка Черемшини живуть вірою в майбутнє свого народу, вони сповнені бадьорого настрою, хоч дійсність була ще жорстокіша, ніж раніше, за Австро-Угорщи­ни.

25 квітня 1927 року Марко Черемшина назавжи пішов з життя. але він продовжує жити у пам'яті свого народу.

Мрія письменника — «аби люди читали» — збулася.

Василь ЯРЕМЕНКО

& Українське -лово кн. 4

65

місяця добігає, як він пішов,— і про нього ні чутки. І Арон уявляв уже себе на чолі цього дикого, свавільного народу, і тремтіла душа його: «Що я з ними зроблю, з цими людьми жорстоковийнкми? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це тяжке становись-ко...»

І безраднин, несмілий Арон готов був хоч зараз же віддати важке берло влади над ізраїльським народом, аби було кому взяти його. От і тепер: він і не пробував навіть обстоювати за законом, братом поставленим, і не потикався спам'ятати нарід, бо сам чув, що нічого з того не вийде. А тільки просив жінок, щоб дали свої сережки, й персні, й всякі інші золоті прикраси на бога: наївний дід гадав, що жаль стане жінкам ізраїльським своїх доро­гоцінностей, що вони зарепетують і вплинуть заспокоююче на своїх чоловіків.

Але не вмів оцінювати Арон того, що називається запалом лю­дей. Як тільки сказав він слово про золото, почали зривати з себе жінки все, що було на них золотого, чоловіки кидали на купу зо­лота й свої нашийники, і нагрудники, і пояси з золотими бляха­ми, і обручі; ті, хто не мав при собі золота, побігли по кущах, ви­тягали з схованок своє добро; і не минуло, може, двох годин, як перед кущею Арона наскидалася велика купа різного золота.

І побачив Арон рішучість Ізраїля й смілість, з якою поривав він з Моїсейовим законом. Думав ще просто відтягатися; гово­рив, що от, мовляв, треба багато приготувань робити, довго ліпити форму, робити всякі порошки й т. ін.— словом, що це зовсім не така проста річ, якщо, може, собі дехто уявляє. Але тов-па випхала наперед старого й славнозвісного майстра Веселила Й кричала на нього, щоби він взявся за роботу.

— Цей зробить скоро!

— Ого! Ще й як!.. До нього навіть єгиптяни вдавалися, коли їм треба було лити їх богів.

— Ей ти, старий п'яничко! Ану, покажи Аронові, як ти вмієш! Веселіїл мусів голосно приректи всьому сонмові згоду, і лише після того, як завірив своїм словом, що завтра або, найдальше, позавтра Бог буде готовий, люди заспокоїлися й розійшлися з піснями та криками радості по кущах.

— От тепер і в нас буде справжній Бог.

— Нехай він веде нас далі,— доки ж ми будемо тут стояти!

— Пощо далі? Хай він верне нас назад до Єгипту: тепер єгиптяни стратили нас, то пізнали нам ціну і вже інакше будуть поводитися.

...І чув все те Авірон, і ломив собі руки...

А на другий день надвечір Бог, в образі тельця, уже був гото­вий. Нетерпеливий Ізраїль носив дрова, жарко палив у печах, і

72

скоріше енергією народа, ніж умінням майстрів, повстав телець. І не діждалися люди, поки він застигне навіть, і розбили форму вже тоді, як він ледве-ледве ще тримався і був такий гарячий, що одна женщина, котра в безумстві хотіла його поцілувати, по­пекла собі губи і, виючи, бігала потім пустинею. А люди сміялися з неї вдоволеним сміхом осягших і раділи, що такий сердитий їх Бог.

— От Бог, так Бог! — кричав нарід.— Це він вивів нас із Єгипту, а не Моїсей!

— Так, так,— кивали головами старі юдеї,— Бог повинен бути тельцем, бо це найблагородніша тварина.

— А я сказав би навіть... овном повинен бути Бог, бо що таке чоловік без баранів і овець?

І взяли великий-великий камінь із святої гори, котрої ніхто вже не боявся, бодай внизу, і поставили високо на пригорку; Аро­нові ж звеліли зробити вівтар перед Богом і спалити на нім жер­тву всесожжения й спасіння. І лиш тому, що наступила вже ніч, відложили свято на завтра й розійшлися, радуючися, по кущах своїх.

А ті, що зосталися вірними заповітам Моїсея, не виходили навіть з шатрів; було то коліно Левіїно і деякі роди з других колін.