2. Джерела, системи і стандарти Організації Об'єднаних Націй в галузі прав людини при відправленні правосуддя.

Найважливіші принципи.

Міжнародне право прав людини є юридично обов'язковим для всіх держав та їх представників, включаючи працівників в'язниць. Права людини є законним предметом міжнародного права і міжнародного контролю. Працівники в'язниць зобов'язані знати і застосовувати міжнародні стандарти з прав людини.

Значущість міжнародних стандартів.

Міжнародні норми і стандарти мають різну юридичну чинність в залежності від свого джерела. Так, різні за обсягом юридичні зобов'язання держав обумовлюються тим, чи ґрунтуються міжнародні стандарти на договірному праві, звичаєвому міжнародному праві або різних зводах принципів, мінімальних правилах і деклараціях.

Міжнародні норми і стандарти, що стосуються прав людини при відправленні правосуддя, розробляються цілим рядом органів системи Організації Об'єднаних Націй.

Найважливішими такими органами виступають Комісія з прав людини, її Підкомісія із заохочення і захисту прав людини та періодичні конгреси Організації Об'єднаних Націй із попередження злочинності та кримінального правосуддя (до 1991 р. – із попередження злочинності та поводження з правопорушниками). Зрештою ці стандарти приймаються Генеральною Асамблеєю або Економічною і Соціальною Радою - двома головними органами Організації Об'єднаних Націй.

Крім того, нормативний зміст деяких з цих стандартів і особливості, що стосуються їх належного застосування на національному рівні, знаходять відображення в еволюціонуючій практиці договірних органів Організації Об'єднаних Націй, і зокрема Комітету з прав людини, що є одним з органів з нагляду за здійсненням договорів, створеним відповідно до міжнародного Пакту про громадянські і політичні права.

Перш ніж розглядати різні джерела, системи і стандарти, існуючі на міжнародному рівні, доречно сказати кілька слів про юридичну силу цих стандартів, які охоплюють весь спектр міжнародних директивних підстав: від зобов'язань, викладених у пактах і конвенціях, що підлягають виконанню, до переконливих в моральному плані універсальних установок, що містяться у різних деклараціях, мінімальних правилах і зводах принципів. В їх сукупності ці інструменти утворюють всеосяжну, детально розроблену міжнародно-правову основу для забезпечення дотримання прав людини, поваги свободи і гідності особистості в контексті кримінального правосуддя.

Виключно з правової точки зору можна стверджувати, що юридично обов'язковий характер мають норми звичаєвого міжнародного права та офіційні договори, які держави ратифікували або до яких вони приєдналися. До таких договорів відносяться, зокрема:

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права;

• Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;

• Конвенція про права дитини;

• Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання;

• Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації;

• Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок;

• Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

Слід також згадати Статут Організації Об'єднаних Націй, який сам по собі є юридично обов'язковим договором, учасниками якого виступають всі держави - члени.

Крім цього, звичаєве міжнародне право є поняттям, що використовується для опису загальної та послідовної практики, якої дотримуються держави, виходячи з почуття правової відповідальності. Іншими словами, якщо протягом певного періоду часу держави ведуть себе певним чином, оскільки вважають, що вони зобов'язані це робити, така поведінка стає визнаним принципом міжнародного права, що має обов'язковий характер для держав, навіть якщо він не прописаний у конкретній угоді.

Стандарти в галузі прав людини також закріплюються і в іншого роду документах: деклараціях, рекомендаціях, зводах принципів, кодексах поведінки і керівних принципах (таких, як Основні принципи застосування сили і вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку; Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку; та Керівні принципи, що стосуються ролі осіб, які здійснюють судове переслідування). Ці документи самі по собі не мають обов'язкової юридичної сили для держав. Тим не менш різні декларації, керівні принципи і мінімальні правила разом з відповідними конвенціями, мають величезну моральну вагу і є практичним посібником для діяльності держав.

Значимість таких правових актів ґрунтується на їх визнання і прийнятті значною кількістю держав, і ці документи, які навіть не мають обов'язкової юридичної сили, слід розглядати в якості документів, які декларують принципи, що широко визнаються в рамках міжнародного співтовариства. Більш того, деякі їх положення встановлюють норми звичаєвого міжнародного права і тому мають обов'язковий характер.

Основні джерела

Статут Організації Об'єднаних Націй.

Найпершим джерелом норм у галузі прав людини, що були затверджені Організацією Об'єднаних Націй, є її Статут. У другому пункті преамбули до Статуту вказується, що одна з головних цілей Організації Об'єднаних Націй полягає в тому, щоб знову затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та рівність прав великих і малих націй... У пункті 3 статті 1 Статуту вказується, що однією з цілей Організації Об'єднаних Націй є здійснення міжнародного співробітництва: заохочення розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії...

Ці положення не слід розглядати як просте декларування принципів. Навпаки, як вже зазначалося, Статут є юридично обов'язковим договором, учасниками якого виступають всі держави-члени. Правовим наслідком цих положень стало те, що раз і назавжди було покінчено зі спорами щодо того, чи є права людини і користування ними предметами міжнародного права або це питання, що відносяться лише до сфери державного суверенітету. У зв'язку з цим сьогодні вже незаперечно, що такі норми обов'язкові для всіх працівників в'язниць.

В результаті квазізаконодавчої діяльності Організації Об'єднаних Націй з'явилося безліч правових актів, які засновані на попередніх документах і деталізують їх. Найбільш важливими для співробітників національних пенітенціарних систем є Загальна декларація прав людини 1948 року і два юридично обов'язкових Пакти 1966 року, які її імплементують, а саме Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і перший Факультативний протокол до нього.

Ці документи, разом узяті, утворюють те, що прийнято називати Міжнародним біллем про права людини.

Загальна декларація прав людини.

Прийняття Загальної декларації прав людини являє собою важливий прогресивний крок, зроблений міжнародним співтовариством у 1948 році. Її морально переконливий характер і політична вага пояснюються тим, що вона, згідно з прийнятим рішенням, є заявою визнаних міжнародних принципів. Цей звід цілей правозахисної діяльності має широкий і загальний характер, і сформульовані в ньому принципи пронизують понад 140 документів з прав людини, які в сукупності утворюють міжнародні стандарти в області прав людини. Крім того, у Загальній декларації перераховані основні права, проголошені в Статуті Організації Об'єднаних Націй, виходячи з того, що гідність, властива всім членами людської сім'ї, є основою свободи, справедливості та загального миру. Хоча Загальна декларація сама по собі не є юридично обов'язковим документом, вважається, що деякі її положення мають силу норм звичаєвого міжнародного права. Це відноситься до статей 3, 5, 9, 10 і 11 Загальної декларації, які стосуються, відповідно, права на життя, права на свободу та особисту недоторканність; заборони застосування тортур і жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження та покарання; заборони довільного арешту; права на справедливий судовий розгляд; права особи вважатися невинною доти, доки винність не буде встановлена; а також заборони додаткового застосування заходів кримінального покарання зворотної сили. Хоча перераховані статті найбільшою мірою стосуються відправлення правосуддя, керівництвом для діяльності працівників в'язниць служить весь текст Загальної декларації загалом.

Договори: пакти і конвенції.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права набув чинності в січні 1976 року і на даний час налічує 147 держав-учасниць. Особливо важливе значення для прав ув'язнених має стаття 11, в якій встановлюється право кожного на достатній життєвий рівень. Це право, проголошене у пункті 1 статті 11, включає в себе право на достатнє харчування, одяг та житло, і на безперервне поліпшення умов життя. Крім того, у пункті 2 статті 11 визнається основне право кожної людини на свободу від голоду. Додатково в статтях 6, 7, 8, 9, 10, 12, 13 і 15 Пакту детально викладені: право на працю; право на прийнятні умови зайнятості; право на організацію профспілок; право на соціальне забезпечення і соціальне страхування; право на захист сім'ї і дітей; право на здоров'я; право на освіту, право на участь у культурному житті. За здійсненням Пакту спостерігає Комітет з економічних, соціальних та культурних прав.

У травні 1999 року Комітет з економічних, соціальних та культурних прав прийняв Зауваження загального порядку № 12 (1999 рік) про право на достатнє харчування (стаття 11 Пакту). У листопаді 2002 року він прийняв Зауваження загального порядку № 15 (2002 рік) про право на воду (статті 11 та 12 Пакту). Як право на достатнє харчування, так і право на питну воду мають актуальне значення з точки зору умов тюремного ув'язнення і утримання під вартою. У зазначених зауваженнях загального порядку право на достатнє харчування і право на питну воду розглядаються виключно крізь призму правозахисного підходу до розвитку, у рамках якого країни несуть зобов'язання щодо здійснення, поваги і захисту прав людини.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права набув чинності в березні 1976 року. В даний час його учасниками є 149 держав. У статтях 6, 7, 8, 9, 10, 11, 14 і 15 Пакту закріплені: право на життя; заборона застосування тортур; заборона рабства, підневільного стану і примусової праці; заборона довільного арешту або затримання; права всіх осіб, позбавлених волі; заборона позбавлення волі за невиконання будь-якого договірного зобов ’ язання; право на справедливий судовий розгляд; і заборона надання заходів кримінального покарання зворотної сили. Пакт являє собою юридично обов'язковий документ, який повинен дотримуватися урядами та їх установами, включаючи тюремні влади. Спостереження за здійсненням Пакту здійснюється Комітетом з прав людини, створеним на основі самого Пакту.

Перший Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Перший Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права набув чинності одночасно з Пактом і в даний час налічує 104 держави - учасниці. Цей додатковий документ дозволяє Комітету з прав людини отримувати і розглядати повідомлення від окремих осіб, що перебувають під юрисдикцією конкретної держави-учасника і заявляють про те, що вони є жертвами порушення будь-яких прав, викладених у Пакті. В процесі розгляду таких скарг у Комітету сформувалася багата правова практика, яка служить корисним керівництвом при тлумаченні змісту положень Пакту стосовно діяльності працівників в'язниць.

Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Хоча в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права страта не забороняється, ним встановлюються жорсткі обмеження щодо її застосування. Враховуючи постійне зростання підтримки міжнародною громадською думкою повного скасування страти, Генеральна Асамблея у 1989 році прийняла націлений на скасування страти другий Факультативний протокол до Пакту, що для держав-учасників отримав статус заборони на застосування страти. У даний час його учасниками є 49 держав.

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього набула чинності у січні 1951 року. Розробка Конвенції, як і створення самої Організації Об'єднаних Націй, стали відповіддю міжнародного співтовариства, враженого жахами насильства і грубими порушеннями прав людини під час другої світової війни. У Конвенції стверджується, що геноцид є злочином у відповідності з міжнародним правом, і міститься заклик до міжнародного співробітництва щодо викорінення цього жахливого злочину. Зокрема, у ній засуджуються дії, що здійснюються з наміром знищити повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову або релігійну групу шляхом вбивства членів такої групи, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членів такої групи; навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на фізичне знищення її; а також вжиття заходів, розрахованих на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; або насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання набула чинності у червні 1987 року. В даний час її учасниками є 136 держав. Конвенція йде значно далі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права в забезпеченні захисту від тортур, кваліфікованих у якості міжнародного злочину. У пункті 1 статті 1 Конвенції «тортури» визначаються як: будь-яка дія, якою будь-якій особі умисно заподіюється сильний біль або страждання, фізичне або моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дію, яка вчинила вона або третя особа або у скоєнні якої підозрюється, а також залякати або примусити її або третю особу, або з будь-якої причини, заснованої на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державною посадовою особою або іншою особою, які виступають в офіційній якості, або за їх підбурювання, або з їх відома або мовчазної згоди. У це визначення не включаються біль або страждання, які виникають лише в результаті законних санкцій, невіддільні від цих санкцій або викликаються ними випадково. У пункті 1 статті 16 «інше жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження» визначається як «інші акти жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження та покарання, які не підпадають під визначення тортур, що міститься в статті 1, коли такі акти здійснюються державною посадовою особою або іншою особою, які виступають в офіційній якості, або за їх підбурювання, або з їх відома або мовчазної згоди».

Особливу актуальність мають статті 10, 11, 12 та 13 Конвенції, які поширюються на діяння, згадані в статтях 1, 16. У статті 10 деталізується необхідність того, щоб навчальні матеріали та інформація щодо заборони тортур включалися до програми підготовки будь-яких осіб, які можуть мати відношення до утримання під вартою і допитів осіб, підданих будь-якій формі арешту, затримання або тюремного ув'язнення, або поводження з ними.

У статті 11 підкреслюється, що держави - учасники систематично розглядають всі процедури, що стосуються арешту, затримання або тюремного ув'язнення окремих осіб, з тим щоб не допускати тортур. Статті 12 і 13 передбачають забезпечення того, щоб держави-учасники проводили неупереджене розслідування, коли є достатні підстави вважати, що був здійснений акт тортур, а також гарантували жертвам тортур право на подання скарги і на швидке і неупереджене розслідування їх справи компетентними органами влади при захисті всіх свідків і позивачів від грубого поводження або залякування.

Крім того, відповідно до статей 2, 3, 14 і 15 Конвенції держави-учасники зобов'язані приймати ефективні законодавчі, адміністративні, судові або інші заходи, з тим щоб:

• попереджати акти тортур;

• дотримуватися принципу невисилки, коли є підстави підозрювати, що особа, яка 4 повертається, буде піддана тортурам;

• виплачувати компенсацію жертвам та їх утриманцям;

• не використовувати докази або заяви, отримані під тортурами.

Факультативний протокол до Конвенції проти тортур.

18 грудня 2002 року своєю резолюцією 57/199 Генеральна Асамблея прийняла Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. У статті 1 викладається мета Протоколу, яка полягає в створенні системи регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами, місць, де перебувають позбавлені волі особи, з метою попередження катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. На підставі статті 2 створюється Підкомітет з питань запобігання катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання для здійснення функцій, передбачених Протоколом. Крім того, відповідно до вимог статті 3 кожна держава-учасниця створює, призначає або підтримує на національному рівні один або кілька органів для відвідувань в цілях попередження катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання.

Римський статут Міжнародного кримінального суду.

1 липня 2002 року набрав чинності Римський статут, який передбачає створення постійного Міжнародного кримінального суду. До теперішнього часу статут ратифікували 89 держав. Суд уповноважений судити окремих осіб і залучати їх до відповідальності за найбільш серйозні злочини, зокрема, військові злочини, злочини проти людства і геноцид. Особливе значення має стаття 7 щодо злочинів проти людства. У ній тортури визначаються як злочин проти людства, здійснений у рамках широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.

Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, що набула чинності у січні 1969 року, забороняє всі форми расової дискримінації у політичній, економічній, соціальній та культурній сферах. У даний час її учасниками є 168 держав. Поряд з іншими положеннями в ній міститься вимога рівноправного звернення у всіх судах, установах та органах, які беруть участь у здійсненні правосуддя, без відмінностей за ознакою раси, кольору шкіри, національного або етнічного походження.

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.

Після свого вступу в силу у вересні 1981 року Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок стала основним міжнародно-правовим актом з питання дискримінації відносно жінок у політичній, економічній, соціальній, культурній та цивільній областях. У даний час учасниками Конвенції є 173 держави, які повинні приймати спеціальні заходи у кожній з цих областей з метою покінчити з дискримінацією жінок і дозволити їм здійснювати права людини та основні свободи і користуватися ними на рівній основі з чоловіками. Крім того, актуальне значення має Загальна рекомендація № 19 про насильство стосовно жінок, прийнята Комітетом з ліквідації дискримінації відносно жінок на його одинадцятої сесії у 1992 році. У ній розглядається питання про гендерне насильство, яке обмежує або зводить нанівець здійснення жінками прав людини і основних свобод у відповідності до загального міжнародного права або відповідно до Конвенції з прав людини, подібно до дискримінації за змістом статті 1 Конвенції. На додаток до цього у Загальній рекомендації № 19 вказується, що гендерне насильство може призвести до порушення конкретних положень Конвенції незалежно від того, чи містять ці положення пряму згадку про насильство.

Конвенція про права дитини.

Конвенція про права дитини набула чинності у вересні 1990 року, і сьогодні її учасниками є 191 держава. Вона передбачає надання деяких спеціальних прав неповнолітнім правопорушникам, визнаючи тим самим їх особливу вразливість і зацікавленість суспільства в їх реабілітації. Зокрема, стаття 37 Конвенції забороняє застосовувати до неповнолітніх таку міру покарання, як довічне ув’язнення, а також захищає їх від страти. Тюремне ув'язнення неповнолітніх має обиратися лише у якості крайнього заходу, який у разі його застосування вводиться на можливо найкоротший період часу. Стаття 37 далі вимагає забезпечення від держав-учасників того, щоб жодна дитина не була підданою тортурам або іншим жорстоким, нелюдським, або таким, що принижує гідність, видам поводження чи покарання. У будь-якому випадку стаття 37 вимагає, щоб неповнолітні, що переступили закон, користувалися гуманним поводженням і повагою гідності людської особистості з урахуванням їх віку. У зв'язку з цим кожна дитина, яка позбавлена волі, повинна бути відділеною від дорослих, якщо тільки не вважається, що в найкращих інтересах дитини цього робити не слід. Затримані діти також мають право підтримувати зв'язок зі своєю сім'єю шляхом листування і побачень, за винятком особливих обставин. У пункті 1 статті 40 підкреслюється бажаність сприяння інтеграції дитини і виконання нею корисної ролі в суспільстві.

Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії.

Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії набув чинності у січні 2002 року. Його учасницею в даний час є 51 держава. Протокол зобов'язує держави-учасники, зокрема, криміналізувати сексуальну експлуатацію дітей; передачу органів дитини за винагороду; використання дитини на примусових роботах; пропозицію, отримання, передачу або надання дітей для цілей дитячої проституції; а також виробництво, розподіл, розповсюдження, імпорт, експорт, пропозицію, продаж або зберігання в зазначених цілях дитячої порнографії.

Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих мігрантів і членів їх сімей.

Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих мігрантів і членів їх сімей, яка набула чинності у липні 2003 року, в даний час налічує 21 державу-учасницю. Вона була розроблена Організацією Об'єднаних Націй з урахуванням того величезного впливу, що надають потоки трудящих мігрантів на відповідні держави і людей, і необхідності розробки норм, які б сприяли узгодженням позицій держав, завдяки прийняттю основних принципів, які захищають трудящих мігрантів і їх сім'ї. Конвенція містить перелік основних прав цієї особливо вразливою групи людського співтовариства і забезпечує захист цих прав. Стаття 16 передбачає поширення на трудящих мігрантів і їх сім'ї численних міжнародних стандартів, що стосуються права на свободу і особисту недоторканність. Стаття 17 наказує, щоб трудящі-мігранти та члени їх сімей, які позбавлені волі, користувалися гуманним поводженням і повагою гідності, що властива людській особистості і культурній самобутності. Стаття 18 передбачає забезпечення того, щоб всі працівники-мігранти і їх сім'ї користувалися належною правовою процедурою і мали право на рівність з громадянами відповідної держави в судах, включаючи презумпцію невинності, доки їх вину не буде доведено у відповідності з законом.

Міжнародне гуманітарне право.

Для цілей професійної підготовки працівників в'язниць міжнародне гуманітарне право може бути визначене як підрозділ прав людини, які застосовуються в періоди збройних конфліктів. Суть гуманітарного права постатейно викладена у чотирьох Женевських конвенцій 1949 року, які передбачають захист відповідно поранених і хворих в діючих арміях; осіб, що потерпіли аварію на кораблі; військовополонених; і цивільного населення. Учасниками чотирьох Женевських конвенцій на сьогоднішній день є 189 держав.

Додаткові джерела включають в себе два Додаткових протоколу 1977 року до Женевських конвенцій. Протокол I підтверджує і розвиває положення Женевських конвенцій щодо міжнародних збройних конфліктів, у той час як Протокол II вирішує аналогічні питання відносно внутрішніх, а не міжнародних конфліктів. Учасниками Протоколу I в даний час є 161 держава, а Протоколу II - 156 держав. Згідно з цими документами міжнародне гуманітарне право повинне застосовуватися у всіх ситуаціях, пов'язаних зі збройними конфліктами, під час яких за будь-яких обставин необхідно дотримуватися принципів гуманності. Далі в них визнається необхідність поважати права і захищати некомбатантів (Міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін: 1) воюючі (комбатанти); 2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти). Комбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених. Некомбатанти — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях. Відповідно до міжнародного права до не-комбатантів (невоюючих) належить особовий склад, що правомірно знаходиться в складі збройних сил воюючої сторони, що надає їй допомогу у досягненні успіхів у бойових діях, але в них безпосередньо участі не бере. Це — військові кореспонденти, юристи, медичний персонал, духівництво, інтенданти. Вони не є об'єктом воєнних дій із боку противника і мають право на його заступництво в тому випадку, якщо виявляться під його владою. Застосовувати зброю проти некомбатантів заборонено. Некомбатанти можуть мати особисту зброю, але не використовують її у воєнних діях, а тільки для самозахисту. У разі участі в бойових діях вони набувають статусу комбатантів) і осіб, які не беруть участі в бойових діях внаслідок поранення, хвороби, полону або з якихось інших причин; крім того, особам, що страждають від наслідків війни, повинні бути надані будь-якого роду допомогу і сприяння на основі недискримінаційного підходу. За будь-яких обставин міжнародне гуманітарне право забороняє такі дії:

• вбивства;

• тортури;

• тілесні покарання;

• нанесення каліцтв;

• посягання на людську гідність;

• взяття в заручники;

• колективні покарання;

• страту без належного судового розгляду;

• жорстоке або таке, що принижує гідність, поводження.

У цих документах також забороняються репресивні дії відносно поранених, хворих або осіб, що потерпіли аварію на кораблі, медичного персоналу і допоміжних служб, військовополонених, цивільних осіб, громадських і культурних об'єктів, природного середовища і промислових підприємств, пов'язаних з небезпечним виробництвом. У них також встановлюється, що згідно з гуманітарних правом, ніхто не може відмовити або бути примушеним до відмови у наданні захисту. Нарешті, у цих документах передбачається, що особи, які перебувають під захистом, можуть у будь-який час вдатися до допомоги держави-покровительки (нейтральної держави, що захищає їх інтереси), Міжнародного комітету Червоного Хреста або будь-якої іншої нейтральної гуманітарної організації.

У якості висновку з вивченого питання слід зазначити, що міжнародні норми і стандарти мають різну юридичну чинність в залежності від свого джерела. Так, різні за обсягом юридичні зобов'язання держав обумовлюються тим, чи ґрунтуються міжнародні стандарти на договірному праві, звичаєвому міжнародному праві або різних зводах принципів, мінімальних правилах і деклараціях. Міжнародні норми і стандарти, що стосуються прав людини при відправленні правосуддя, розробляються цілим рядом органів системи Організації Об'єднаних Націй.

Наступне питання нашої лекції буду присвячене проблемам змісту принципів, Мінімальних правил та Декларацій Організації Об'єднаних Націй, що мають відношення до діяльності працівників в'язниць.