39. Адміністративний та військово-політичний устрій Запорізької Січі. Правові відносини на Запоріжжі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішу¬вав найважливіші питання, були загальні або, як їх частіше назива¬ли, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, об'являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина**.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куреням, які частіше звалися "сходками". Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий ота¬ман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар склада¬ли так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. До числа військової старшини інколи включалися курінні отамани. У мирний час вій¬ськова старшина займалася адміністративними і судовими справа¬ми, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноважен¬ня наказний старшині.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, голов¬ною метою яких було надання допомоги службовим особам війсь¬кової старшини у виконанні їх обов'язків.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в паланках.

40. Юридичне оформлення закріпачення українського селянства у XVI ст.

Привілеєм польського короля і великого литовського князя Казимира 1447 p. селяни, котрі проживали на землі володарів, визна валися «людьми ізвічними» і втрачали право переходу на інші місця проживання. Судебник 1468 p. передбачав смертну кару за підбурювання селян до втечі або вивід їх силоміць від панів. Іде невпинний процес закріпачення селян. Масового характеру таке прикріплення набуло в XVI ст. у зв'язку з розвитком фільварків (хуторів) — панських госпо дарств, що грунтуються на панщинній праці. Важливим заходом у цьому була «Волочна поміра» 1557 p., проведена на великокнязівських землях згідно з «Уставок» на волоки». Всі землі були переміряні і розбиті на однакові ділянки — волоки (приблизно 19,5 га). Кращі землі відводились під великокнязівські фільварки, гірші — у користу вання селянам, які несли повинності з волоки. Саме в «Уставі на воло ки» записано: «Робота тяглим людям з каждої волоки по два дні на тиждень...» — додатково до багатьох інших їхніх повинностей на користь князя (держави). Тобто саме в цьому документі вперше юри дичне вводилася дводенна панщина у великокнязівських маєтках, що зараз же почали впроваджувати у своїх маетностях магнати і шляхта. Розмір панщини швидко зростав.Справі посилення залежності селян від панів та прикріплення їх до землі сприяли також три Литовські Статути — 1529,1566,1588 pp. Так, Статут 1529 p. позбавив селян права на володіння землею (тільки користування). Статут 1566 p. надав магнатам і шляхті право вільного розпорядження своїми землями і залежними селянами, Статут 1588 p. збільшив термін розшуку втікача-селянина до 20 років.

41. Козацько-селянські війни кінця XVI ~ початку XVII ст.: причини та юридичні наслідки.

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 р. почав війну проти Речі Посполитої. Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, наці¬ональне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів*.

Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців. Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних феодалів. Вона об'єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалеж¬ність, відстояти право на існування народу і держави. Воєнні події 1648—1654 рр. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими.

Першими піднялися козаки — так звані "виписчики". У 1591— 1593 рр. їх очолив К.Косинський, а у 1594—1596 рр. — С.Наливай¬ко. Найбільш визначним було селянсько-козацьке повстання 1637—1638 рр. під проводом Я.Остряниці. Воно було жорстоко придушено, а багато його учасників — страчено. За ординацією 1638 р. козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були призначені польські шляхтичі. Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини і відтепер вони призначалися. Діяль¬ність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами.