1. Клітинний імунітет: включає два головних аспекти:

— цитотоксичні клітини, які несуть поверхневі антигени, викликають пряме ураження клітин (цитотоксичні або клітини-кілери). Пряма цитотоксичність спостерігається при імунній відповіді на антигени на поверхні неопластичних клітин, пересаджених тканин та інфікованих вірусом клітин. Цитотоксичні T-клітини, можливо, викликають лізис шляхом утворення пор в цитоплазматичних мембранах антигенпозитивних клітин.

— вироблення лімфокінів: виконавчі T-клітини відіграють вирішальну роль у формуванні імунної відповіді шляхом утворення розчинних білків (лімфокінів), які регулюють функції певних клітин, наприклад, макрофагів та інших лімфоцитів (табл. 10.3).

2. Регулювання активності b-лімфоцитів: два важливих підтипи t-лімфоцитів приймають участь в регулюванні функції b-лімфоцитів.

Хелперні T-клітини (CD4 антиген-позитивні) допомагають в активації і трансформації B-лімфоцитів і в синтезі імуноглобулінів. Супресорні T-клітини (CD8 антиген-позитивні) інгібують активацію В-клітин і регулюють синтез імуноглобулінів. Хелперні та супресорні T-клітини також виявляють подібний регулюючий вплив і на клітинний імунітет. Однак, підтип CD4-позитивних «хелперних» клітин може виявляти чисто супресорний вплив, стимулюючи CD8-позитивні супресорні клітини. Нормальне відношення хелперних T-лімфоцитів до супресорних T-лімфоцитів (відношення CD4/CD8) в периферійній крові складає 0.9-2.7, з невеликим відхиленням у дуже молодому і дуже похилому віці. Це відношення може бути досить понижене при певних хворобах, включаючи імунодефіцитні стани, гіперчутливість IV (уповільненого типу) і ВІЛ-інфекцію.

Г. Морфологічна ідентифікація субпопуляцій Т-лімфоцитів: Т-лімфоцити і їхні підтипи морфологічно не відрізняються один від одного або від B-лімфоцитів і характеризуються присутністю антигенів, які діють як імунологічні маркери. Ці антигени можуть бути виявлені специфічними моноклональними антитілами (табл. 10.1). Використання цих антитіл при імунофлюоресцентному або імунопероксидазному методах дослідження також дозволяє з'ясувати локалізацію різних T-субпопуляцій лімфоцитів у лімфоїдній тканині. Генетичні засоби, які виявляють перебудову рецепторних генів Т-клітин, також допомагають в ідентифікації T-клітин. Інші методи, типу тесту Е-розеткоутворення, стають застарілими.

B-лімфоцити

A. Розподіл В-клітин в організмі: B-лімфоцити розвиваються у функціональному еквіваленті сумки Фабриціуса птахів (певно, в ембріональному кістковому мозку у ссавців), проходячи при цьому складний процес, який включає в себе розмноження і розподіл на класи. Після цього B-лімфоцити поширюються течією крові в B-зони периферійної лімфоїдної тканини. До цих зон відносяться: 1) реактивні (вторинні або гермінативні) центри фолікулів і синуси мозкового шару лімфатичних вузлів (30% лімфоцитів у лімфатичних вузлах — B-клітини); 2) реактивні центри у фолікулах білої пульпи селезінки (40% селезінкових лімфоцитів — B-клітини). Термін «первинний фолікул» використовується для позначення скупчення B-клітин у лімфатичних вузлах або селезінці, які не виявляють проліферативної активності. Подібно до T-клітин, B-клітини також постійно циркулюють між лімфоїдною тканиною і периферійною кров'ю, однак менш активно. В-клітини складають 10-20 відсотків від загального числа лімфоцитів периферійної крові.

Б. Трансформація В-клітин: після стимуляції специфічним антигеном B-лімфоцити трансформуються у плазматичні клітини. Цей процес йде стадійно, з утворенням ряду проміжних форм, які формують реактивний (гермінативний) центр фолікула. Плазматичні клітини синтезують імуноглобуліни (анти­тіла), які є специфічними для антигену. Утворення циркулюючих антитіл, специфічних для антигенів — основа набутого імунітету, який називається гуморальним імунітетом.

В. Морфологічна ідентифікація B-клітин: плазматичні клітини є ефекторними (виконавчими) B-клітинами. Плазмоцити мають характерну морфологічну структуру (табл. 10.2). Плазмоцити мають розміри 12-15 мкм в діаметрі, базофільну цитоплазму (базофілія пояснюється присутністю великої кількості РНК, необхідної для синтезу імуноглобулінів), в якій виявляється зона Гольджі, виглядає як бліда область, розміщена поруч з ядром, розташованим ексцентрично; хроматин в ядрі розміщений у вигляді великих грудочок по периферії (у вигляді «колеса возика» або «циферблату»). Імуно­гло­буліни можуть виявлятися у цитоплазмі за допомогою імунологічних методів.

Інші B-лімфоцити можуть бути ідентифі­ковані тільки імунологічними, імуноморфологічними та генетичними методами. Імуно­флюоресцентний або імунопероксидазний методи, які використовують антитіла до людського імуноглобуліну, виявляють присутність поверхневого імуноглобуліну (на дозріваючих B-клітинах) і цитоплазматичного імуно­глобуліну (в плазматичних клітинах). Також використовуються специфічні моноклональні антитіла, які реагують з B-клітинами (табл. 10.1). Генетичні методи, які виявляють присутність перебудованих генів імуноглобулінів, можуть також допомогти ідентифікувати B-лімфоцити.

«Нульові» клітини (NK-клітини і K-клітини)

«Нульові» клітини — це гетерогенна група лімфоцитів, які неспроможні формувати E-розетки (імунологічний тест, який раніше використовувався для ідентифікації T-лімфоцитів) і не несуть поверхневого імуноглобуліну (отже, немаркіровані, або «нульові» клітини). Ця група включає деякі клітини, які є явно T - або B-клітинами, що було нещодавно доведено генетичними методами і методом моноклональних антитіл, однак позначення цих клітин було залишено. Популяція «нульових» клітин — це Т - і В-клітини, які знаходяться на ранніх етапах диференціювання, до появи великої кількості маркерів на їхній поверхні. «Нульові» клітини складають 5-10% від всіх лімфоцитів периферійної крові.

Деякі «нульові» клітини володіють цитотоксичною активністю і називаються природними кілерами (NK-клітинами); вони можуть руйнувати деякі чужорідні клітини, навіть якщо організм ніколи не зустрічався з даним антигеном. Інші (названі K-клітинами) беруть участь в руйнуванні клітин за допомогою антитіл (антитілозалежна клітинна цитотоксичність (англ. ADCC — antibody-dependent cell-mediated cytotoxicity)).

Є докази, що активність, яку виявляють NK-клітини і K-клітини, — це 2 різні функції одного типу клітин. NK-клітини можуть віді­гра­вати захисну роль при пухлинному процесі, усуваючи потенційно неопластичні клітини.

МАКРОФАГИ (моноцити крові та гістіоцити тканин)

А. Розподіл в організмі: макрофаги відрізняються від лімфоцитів, але також відіграють важливу роль в імунній відповіді — і як антиген-обробляючі клітини при виникненні відповіді, і як фагоцити у вигляді виконавчої ланки. В крові вони називаються моноцитами; в тканинах — гістіоцитами або тканинними макрофагами. Дослідження гемопоезу в кістковому мозку тварин і людини встановило, що всі макрофаги виникають з попередників моноцитів в кістковому мозку. Макрофаги знайдені в усіх тканинах організму (гістіоцити), а також в лімфатичних вузлах, де вони розташовуються як дифузно, так і фіксовано в субкапсулярному просторі і в синусах мозкового шару. Тканинні макрофаги також виявляються в синусах червоної пульпи селезінки. В печінці макрофаги відомі як клітини Купфера, в легенях — як альвеолярні макрофаги, а в мозковій тканині — як мікроглія. В периферичній крові і кістковому мозкові вони виявляються у вигляді моноцитів та їхніх попередників. Дендритичні ретикулярні клітини у фолікулах лімфатичних вузлів та інтердигітуючі ретикулярні клітини в паракортикальній зоні — спеціалізовані клітини «обробки» антигенів для B- і T-лімфоцитів відповідно. Хоча їхнє походження не встановлене, припускається, що вони відносяться до макрофагів. У більш давній літературі для позначення цих типів клітин використовувався термін «ретикулоендотеліальна система».

Б. Ідентифікація макрофагів: макрофаги містять численні цитоплазматичні ферменти і можуть бути ідентифіковані в тканинах гістохімічними методами, які виявляють ці ферменти. Деякі ферменти, типу мурамідази (лізоциму) і хімотрипсину, можуть виявлятися методом мічених антитіл (імуногістохімія), при якому використовуються антитіла проти білків ферменту. Такі моноклональні антитіла проти різних CD антигенів широко використовуються для ідентифікації макрофагів (табл. 10.1; CD11, CD68).

В. Функції макрофагів: функції макрофагів включають в себе фагоцитоз, "обробку” антигенів і взаємодію з цитокінами.

19. Лейкоцити, або білокрівці, — це клітини крові, які на відміну від еритроцитів мають ядро і всі цитоплазматичні органели, не мають пігменту, здатні до виходу із судин та активного пересування шляхом утворення псевдоподіи; виконують захисну функцію; основний термін життя проводять поза судинами. У дорослої людини в 1 л крові міститься від 4,0x109 до 10,0x109 лейкоцитів. Збільшення кількості лейкоцитів позначають терміном лейкоцитоз, а зменшення — терміном лейкопенія.

Усі лейкоцити залежно від наявності чи відсутності у їхній цитоплазмі специфічної зернистості поділяють на гранулоцити, які містять зернистість, та агранулоцити, які її не містять. Залежно від фарбування зернистості гістологічними барвниками гранулоцити поділяють на три групи: нейтрофільні, ацидофільні та базофільні. Серед нейтрофільних гранулоцитів (залежно від форми ядра) визначають юні, паличкоядерні та сегментоядерні. Агранулоцити поділяють на лімфоцити і моноцити.

Лейкоцити	Основні функції	Продукти синтезу
Нейтрофіли	Фагоцитоз бактерій	Специфічні гранули та лізосоми (азурофільні гранули)
Еозинофіли	Захист від гельмінтів; модуляція запальних та алергійних процесів	Специфічні гранули, біологічно активні речовини
Базофіли	Вивільнення гістаміну та інших медіаторів запалення	Специфічні гранули, що містять гістамін та гепарин
Моноцити	Перетворення на клітини макрофагічної системи у тканинах; фагоцитоз найпростіших, вірусів, клітин організму, що старіють	Гранули, що містять лізосомні ферменти
В-лімфоцити	Перетворення на антитіло-продукуючі клітини (плазмоцити)	Імуноглобуліни
Т-лімфоцити	Забезпечення реакцій клітинного імунітету; участь у реакціях гуморального імунітету	Речовини, що контролюють активність інших лейкоцитів (інтерлейкіни)
Цитотоксичні Т-лімфоцити (кілери)	Руйнування клітин пухлин або клітин, інфікованих вірусами	Речовини, що руйнують клітини (перфорини)

Еозинофільні гранулоцити становлять 0,5-5% від загальної кількості лейкоцитів. Діаметр клітини у свіжій краплі крові 9-10 мкм, у мазку - 12-14 мкм, тобто вони за розмірами більші, ніж нейтрофіли. Цитоплазма фарбується слабко базофільно. Специфічна зернистість великих розмірів (0,7-1,5 мкм), її добре видно. На свіжих препаратах вона блискуча, тому що добре заломлює світло. На препаратах, фарбованих за методом Романовського, специфічна зернистість ацидофілів яскраво-рожевого кольору.

Еозинофіли у червоному кістковому мозку проходять ті ж стадії розвитку, що й нейтрофіли, тобто існують юні, паличкоядерні та сегментоядерні еозинофіли. Але оскільки вміст цих клітин у крові невеликий, юні і паличкоядерні форми еозинофілів трапляються дуже рідко і під час підрахунків не враховуються. Ядро в сегментоядерних ацидофілах найчастіше складається з двох, рідше - з трьох сегментів. Сегменти більші, ніж у нейтрофілів. Структура ядра ніжніша, сегменти більш правильної форми. Еозинофільні лейкоцити рухомі, здатні до фагоцитозу, однак їхня фагоцитарна активність нижча, ніж у нейтрофілів. Вони беруть участь у захисних реакціях організму на сторонній білок, в алергійних та анафілактичних реакціях. Завдяки наявності ферменту гістамінази еозинофіли здатні до інактивації гістаміну. Крім того, вони можуть накопичувати цю речовину, фагоцитуючи гранули, що містять гістамін, а також адсорбувати його на цитолемі, що містить рецептори до гістаміну.

Кількість еозинофілів зростає за наявності алергійних захворювань, деяких інфекцій, гельмінтозів. Еозинофіли перебувають у крові 3-8 год, після чого мігрують у сполучну тканину органів, де реалізують свою фізіологічну активність.

Базофільні гранулоцити або базофіли, становлять 0-1 % від загальної кількості лейкоцитів. Діаметр їх у краплі крові 9 мкм, на мазках - 11-12 мкм. Цитоплазма фарбується слабко оксифільно. Специфічна зернистість фарбується за Романовським інтенсивно базофільно, метахроматично (в пурпурово-фіолетовий колір), добре розчиняється у воді. Розміри гранул 0,5-1,2 мкм. Метахромазія гранул зумовлена наявністю у них кислого глікозаміноглікану гепарину. Крім того, в гранулах містяться гістамін, серотонін, пероксидаза, кисла фосфатаза, а також фермент синтезу гістаміну - гістидиндекарбоксилаза. Ядро базофілів не має певної форми (сегментоване, бобоподібне, рідше - сферичне тощо), розташоване в центрі клітини, порівняно бідне на гетерохроматин. Ядро фарбується менш інтенсивно, ніж зернистість, унаслідок чого остання прикриває ядро, маскує його.

Базофіли-малорухомі клітини, майже не здатні до фагоцитозу. Їхня функція полягає у метаболізмі гістаміну та гепарину. Гепарин є нативним антикоагулянтом, тому базофіли беруть участь у регуляції процесу згортання крові. Гістамін зумовлює різке розширення судин, появу набряків тощо. Такі явища виникають у разі дегрануляції базофілів, які, таким чином, беруть участь в алергійних реакціях.

4. Гістологія зародилася задовго до винайдення мікроскопа. Перші описи тканин зустрічаються в роботах Аристотеля, Галена, Авіценни, Везалия. В 1665 році Р. Гук ввів поняття клітини і спостерігав в мікроскоп клітинну будову деяких тканин. Гістологічні дослідження проводили М. Мальпігі, А. Левенгук, Я. Сваммердам, Н. Грю та ін Новий етап розвитку науки пов'язаний з іменами К. Вольфа і К. Бера - основоположників ембріології.

У XIX столітті гістологія була повноправною академічною дисципліною. У середині XIX століття А. Келлікер, Лейдінг та ін створили основи сучасного вчення про тканини. Р. Вірхов поклав початок розвитку клітинної та тканинної патології. Відкриття в цитології та створення клітинної теорії стимулювали розвиток гістології. Великий вплив на розвиток науки зробили праці І. І. Мечникова і Л. Пастера, які сформулювали основні уявлення про імунній системі.

Нобелівську премію 1906 року в фізіології або медицині присудили двом гістологам, Камілло Гольджі і Сантьяго Рамон-і-Кахаля. Вони мали взаємно-протилежні погляди на нервову структуру головного мозку в різних розглядах однакових знімків.

У XX столітті продовжувалося вдосконалення методології, що призвело до формування гістології в її нинішньому вигляді. Сучасна гістологія тісно пов'язана з цитологією, ембріологією, медициною та іншими науками. Гістологія розробляє такі питання, як закономірності розвитку та диференціювання клітин і тканин, адаптації на клітинному і тканинному рівнях, проблеми регенерації тканин і органів та ін Досягнення патологічної гістології широко використовуються в медицині, дозволяючи зрозуміти механізм розвитку хвороб і запропонувати способи їх лікування.

Стовбурові клітини — найменш диференційовані клітини певної тканини, зі збереженими високими потенціями, які є джерелом розвитку інших клітин тканин. Вони наявні у всіх тканинах під час їх ембріонального розвитку і зберігаються в багатьох тканинах зрілих організмів. Стовбурові клітини мають ряд характерних особливостей. Вони: (1) утворюють клітинну популяцію, яка сама себе підтримує; (2) рідко діляться; (3) стійкі до дії шкідливих факторів; (4) у деяких тканинах вони плюрипотентні, тобто можуть стати джерелом розвитку декількох видів диференційованих клітин.    Диферон. У тканинах звичайно присутні клітини різного ступеня диференціації, серед них є стовбурові, родоначальні (напівстовбурові), диференційовані, старі. Таку закономірну сукупність клітин певного типу тканини називають дифероном. Диферон (від лат. differo — розповсюджувати), або гістогенетичний ряд — це угруповання всіх клітин, які складають ту чи іншу лінію диференціації — від найменш диференційованих (стовбурових) до найбільш зрілих — диференційованих.