29. Неоплатонізм як філософський підсумок античності

Засновник – Амоній Сакказ. Найзначніший представник неоплатонізму Плотін вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприрод­ний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсолютного буття, він непізнаванний. Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істин­ного) до найнижчого (недійсного). На вершині цієї градації стоїть бо­жественний принцип, далі — божественна душа, а внизу — природа. Багато уваги Плотін приділяє душі, яка є певним переходом від бо­жественного до матеріального. Вона не пов'язана з тілом органічно, а є частиною загальної душі. Тілесне — це прив'язок душі, воно варте лише переборення. В етиці Плотін поєднує принцип добра з єдино дійсно суттєвим - з божественним розумом або душею, а протилежність добра - зло - ототожнює з недійсним буттям, тобто з чуттєвим світом. Єдиним дійсним пізнанням є пізнання дійсного буття, тобто божественного принципу, який не може бути осягнутий ні чуттєвим, ні раціональним шляхом. Очищення – засіб звільнити Душу від тілесного, від скороминущих земних інтересів і піднести її до Божественного. Вінець очищення – екстаз, екстатичне занурення в божество, злиття з невимовним першоєдиним. Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсолютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «пере­ливається через край». Це переливання - еманація. Тоді виникає «менш повне» буття - Розум («Нус»), який по­роджує нову еманацію - Душу («світову Душу»). Вона - буття наймен­шого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздроблен­ні» на окремі індивідуальні душі, які «охоплюються» небуттям (мате­рією, «тілом»). Ця нижча форма буття сама по собі не активна, вона сприймає лише можливі форми і смисли. Головне завдання - глибоко продумати, відчути своє місце в струк­турній ієрархії буття. Добро (благо) йде згори, від Єдиного, зло — знизу, від матерії. Людина може уникнути зла тою мірою, в якій вона зможе піднятися до нематеріального: Душа — Розум — Єдине. Цьому сходженню відповідає: почуття — думка — екстаз.

30. Філософія патристики.

Середньовічна філософія вміщує у собі два етапи: перший – виникнення і становлення, другий – розвиток християнської філософської думки. Умовно їх можна визначити як патристика і схоластика.Патристика (від лат. pater – батько) – це філософія і теологія так званих Святих Отців Церкви. Вона охоплює період від виникнення християнства до VIII ст. За змістом у межах цих семи століть розрізняють кілька періодів. Перший – це час “апостольських отців”, що приєднувались безпосередньо до апостола Павла. Отже, перші кроки на шляху осмислення християнства зроблені людьми, які не були філософами у академічному сенсі слова. Вони заклали основи нового світогляду і означили деякі вихідні принципи побудови християнства. Другий період визначає діяльність Отців-апологетів (захисників) ІІ ст., котрі намагались надати певним положенням християнства філософського обґрунтування, інколи подаючи віровчення у вигляді нової філософії. Апологети стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені в творах античних мислителів, особливо у Платона, Арістотеля та стоїків. Третій період – це власне патристика. Вона характеризується першими спробами систематизації в області теології та філософським вирішенням питань про Єдиного Бога і Бога як Трійцю, про місце і роль Христа, божественне творіння тощо. Загальною рисою християнської патристики є те, що вона переходить до побудови універсальних систем християнського світогляду, свідомо використовуючи античну спадщину. Патристику, яка охоплює період з ІІІ по VIII ст., розподіляють на східну (грецьку) і західну (латинську), на донікейську (ІІ – ІІІ ст.) і післянікейську – зрілу (IV – V ст.) та пізню (VI – VIII ст.).