2. Становлення документування та діловодства

¹ ' 3 найдавніших часів до нас дійшли різні види документів, відбитки наскельних ма­люнків та написів, виконані примітивним інструментальним знаряддям на гладких кам'яних брилах, єгипетські папіруси, виготовлені з очерету, яадго вдосталь росло в дельті Нілу, старослов'янські письмена на берестяній корі, середньовічні манускрипти, напи­сані на вже винайденому тоді папері тощо. За їх допомогою ми маємо можливість пізна­вати власну історію, особливості побуту, рівень, соціальних відносин, події, що відбува­лись у ті далекі часи.

Цілком ймовірно, що документи як такі виникли практично одночасно з писемністю: спочатку як засіб спілкування, визначення сімейно-майнових відносин, і, нарешті, пере­дачі інформації. Документи є одним із найважливіших сховищ людської пам'яті, життє­вого досвіду, суспільного знання.

Давньоруська держава утворювалась у результаті тривалого процесу розвитку східно­слов'янських племенТЦей процес вже в той час мав своє, хоча й доволі специфічне, доку­ментальне фіксування, що мало відображення в складанні та переписуванні від руки літе­ратурних творів, таких як «Слово о полку Ігоревім», легенд, релігійних міфів.

Приватна власність та заснована на ній майнова нерівність вели до соціального роз­шарування, а демократичне державне утворення — Запорізька Січ, навпаки, стверджу­вало усталену систему прав людини ще тоді, коли в інших державах панували жорстокі феодально-монархічні режими. І це також було закріплено в тогочасних документах.

Наприкінці IX ст. остаточно сформувалося суспільство, що знову ж було занотовано документально, зокрема у зводі законодавчих актів давньоруського права — «Руській правді». 2] Як історичну спадщину процесу національного документування не можна не прига­дати й чудову пам'ятку, прийняту 5 квітня 1710 р. на козацькій Раді у місті Бендерах, — першу українську Конституцію Пилипа Орлика.

Наприкінці XV ст. з'являються перші «накази» — центральні органи державної вла­ди, які керували окремими галузями царсько-князівського управління, та «повіти», «сто­ли» — органи управління на місцях, що дало змогу централізувати управління країною. За існування цих органів і зародилося «наказове діловодство» — вид управлінської діяль­ності за допомогою наказових паперів.

У наказах поступово формувався прошарок професійних чиновників, службовців (дяки, піддячі), які виконували діловодські функції: від надходження царської пошти (ука­зи, жалувані грамоти, акти), вироків боярської думи, князівських наказів згори до над­силання відповідей за наслідками виконання.

Вхідна документація реєструвалась за датою надходження та авторством. Якщо по справі потрібно було додати довідку, то на звороті дяк ставив помітку — «виписати», а після виконання — «вклеїти».

Документи, що стосувались однієї й тієї самої справи, підклеювались один до одно­го, а склеєні місця завірялись підписом самого дяка на звороті. Після цього справу скру­чували в стовпець, довжина якого іноді сягала сотень метрів, а тому при користуванні вона швидко псувалася. Наприклад, довжина стовпця Соборного Уложення 1649 р. місти­ла тогочасне законодавство і сягала довжиною аж 309 метрів.

ЗуНа початку XVIII ст. швидкого розвитку промислового виробництва, ускладнення подальшого одноосібного управління всім державним комплексом виникла нагальна потреба структурування керівних державних інституцій. На зміну наказам прийшла сис­тема «колегій» — керівного органу тієї чи іншої галузі господарювання, управління. Кожна з них підпорядковувалась Сенату. Структура цієї системи була визначена Гене­ральним регламентом ще Петром І у 1720 р. У регламенті були чітко окреслені права, обов'язки, межі компетенції і навіть режим роботи державних службовців, таких як сек­ретарі канцелярій, реєстратори, архіваріуси, копіювачі, писці. Колезьке діловодство ста­ло справді більш прогресивним, ніж наказове.

Поява Генерального регламенту сприяла зародженню та розвитку впорядкованої системи діловодства. Була заснована та узаконена журнальна реєстрація та облік доку­ментів, система їх тривалого зберігання. До речі, ця система діє в дещо зміненій формі і дотепер. Кожну колегію — прототип нинішніх міністерств, очолював президент, а до її складу входили: віце-президент (заступник), радники, асесори (рядові члени колегії), службовці, що працювали в канцелярії. Найважливіші справи розглядались на засідан­нях колегій — у «присутності», де загалом результат вирішення справи залежав від того, як його доповість секретар. Чиновник, що обіймав цю посаду, мав бути добре обізнаним із чинним законодавством, вільно орієнтуватися в різних поточних обставинах, бути гра­мотним та досвідченим фахівцем.

Але взагалі позитивно розвинувши окремі аспекти служби діловодства, колезьке діло­водство залишило без змін саму його бюрократичну суть.

XIX століття можна по праву вважати періодом найвищого розквіту діловодства і його становлення як окремого роду діяльності в процесі виробничого та суспільного уп­равління дореволюційного періоду. Україна, перебуваючи в складі Російської імперії, продовжувала залишатись у феодально-кріпосницькій залежності. Однак історичні зміни, невпинна хода науково-технічного прогресу не могли обійти її осторонь.

У цей час відбувалася централізація управлінського апарату. В 1811 р. видається царсь­кий указ про заміну колегій на міністерства. Межі компетенцій керівних сановників було суворо розподілено залежно від обійманої посади. Право отримувати та підписувати документи також було чітко визначено. Від царя отримували маніфести, височайші ука­зи, повеління, від Сенату та інших центральних органів влади — приписи, запити, цир­куляри. А до вищих установ надходили «всеподданнейшие прошения», донесення, скар­ги. Запровадження міністерств змінило процес розмежування функцій та повноважень першою посадовою особою. У цей час швидко збільшується прошарок чиновного люду, що свідчило про екстенсивність шляху розвитку галузі.

Але доцільно привернути увагу й до окремих позитивних моментів у становленні діло­водства того періоду. Вони, хоча й у дещо зміненому вигляді, використовуються ділови­ми службами державних установ і в наш час. Започатковується службове листування офіційними листами із застосуванням типових бланків з кутовим штампом, що містив відомості про установу дописувача. Виготовлялись ці бланки друкарським способом, інколи рукописно. Під штампом викладався стислий зміст листа, на який давалась відповідь.

Запроваджується уніфікація документів. З цією метою був виданий указ «Загальне запровадження міністерств», в якому передбачалась одноманітність викладу за наведе­ними зразками.

Встановлюється і законодавчо затверджується порядок проходження документів по інстанціях.

Регламентується журнальна реєстрація вхідних та вихідних матеріалів. Вона здійснюється як у загальних журналах канцелярій департаментів, так і безпосередньо в журналах їх структурних підрозділів.

Вже в ті часи розуміли необхідність розвитку й удосконалення діловодства та докла­дали чималих зусиль щодо підтримки цього напряму. Так, з середини XIX ст. у держав­них установах та на підприємствах з'являються посади особистих секретарів перших керівних осіб.

А в Харкові у 1868 р. були відкриті перші секретарські курси. В цей час виходять у світ перші спеціалізовані часописи: «Стенограф», «Машинопис» тощо.

У тодішніх секретаріатах почали використовуватись друкарські машинки, розмно­жувальні апарати, перші диктофони, різне канцелярське приладдя, навіть незвичні тоді ще чорнильні авторучки. Набула поширення стенографія, почав використовуватись те­лефон тощо.

3. МОВА ТВОРІВ ШРИДИЧНО-ДІАОВОЇ ПИСЕМНОСТІ

11 Юридично-ділова писемність у Київській Русі виникла з необхідності закріпити на тривалий час правові норми життя, майнові стосунки, торговельні й політичні договори з іншими державами. Щоб юридичний документ відповідав своєму призначенню, він мав бути точним, лаконічним, зрозумілим. Тому хоч мова ділових пам'яток й характери­зується певною специфічною опрацьованістю й унормованістю, вона істотно відрізняється від мови тогочасної художньої літератури різних жанрів. Пам'яткам ділової писемності властиві шаблонність побудови, одноманітність мови, синтаксичних конструкцій, наси­ченість юридичними термінами, побутовою лексикою і канцелярсько-адміністративни­ми формулами, своєрідна стандартність фразеології. Усе це спричинилося до виникнен­ня тенденції в сучасному мовознавстві не розглядати різні ділові записи, приватні листи і навіть «Руську правду» як документальне джерело для вивчення історії літературної мови, що навряд чи можна визнати слушний Ділова писемність завдяки зв'язку з матеріальним життям і відображенню живого мовлення східних слов'ян має виключно важливе значення при дослідженні проблеми формування й первісного функціонування руської писемності, літературної мови. Звертатися до живого народного мовлення або писати мовою, близькою до народної, писця нерідко змушувала сама специфіка цього жанру, в якому йшлося про місцеві події, людські стосунки, різні життєві колізії й побу­тові реалії. Тематика зумовлювала й проникнення в писемність лексико-семантичних діа­лектизмів, яких у діловій та оригінально-світській писемності взагалі було більше, ніж у перекладній та богослужбовій літературі.

Найдавнішими пам'ятками руської юридично-ділової писемн<Л=ті, з яких починаєть­ся її історія, слід вважати договори київських князів з греками 907, 911, 944, 971 рр., які, за висловом С.ІТ.Обнорського, «не залишають сумніву в тому, що оригінали їх були скла­дені руською мовою і були сучасні самим договірним актам». Проте не всі дослідники погоджуються з таким твердженням. Л.П. Якубинський вважав, що мова всіх договорів X ст. була церковнослов'янською. Мабуть, найближче до істини підійшов Б.О.Ларін, зазначивши, що мова цих договорів не була ні чисто руською, ні староболгарською. На використання усного мовлення вказують простота і ясність синтаксичної структури мови найдавнішого договору 907 р., його словникові та деякі граматичні елементи. У дого­ворі 944 р. згадуються золоті й срібні печатки, якими засвідчувались підписи київських купців:/

Текст договору 971 р. для нас особливо важливий, бо в ньому найповніше подана формула язичницької присяги руських князів та їх дружини. Ця присяга не могла входи­ти до складу грецького протоколу й тому сам протокол не можна вважати перекладом з грецької мови, тим більше, що мовна основа цієї присяги — руська. Наявні в договорах церковно-слов'янізми, що надавали мові піднесеності й урочистості, синхронні з первіс­ними текстами договорів і пояснюються наявністю в Україні-Русі освічених людей, які знали старослов'янську мову й користувалися нею для державних та інших потреб за­довго до офіційного запровадження християнства.

На основі традиції східнослов'янського звичаєвого права з пережитками язичництва й писемних договорів Русі з греками у 30-х роках XI ст. при Ярославі Мудрому оформ­ляється оригінальний звіт світських законів — «Руська правда», що дійшла до нас у сотнях пізніших списків різних редакцій. Найдавніший з них —Синодальний 1282 р. Цими списками користувалися на Русі, а потім і в Росії аж до середини XVII ст., доки «Руська правда» не була замінена «Уложенієм» Олексія Михайловича 1649 р. Проте «Руську прав­ду» не можна вважати пізнім записом старовинного звичаєвого права VIII — IX ст. Вона лише відображає це право, але частіше не в позитивному , а в негативному ро­зумінні.

Мова «Руської правди» в своїй основі — цілком східнослов'янська. Як зазначив Ю.Ф.Карський, ця пам'ятка «створює враження твору, написаного чистою народною руською мовою».

Таким чином, ділове письмо в Україні-Русі характеризувалось високою і водночас самобутньою культурою, заснованою на давній оригінальній традиції складання юри­дичних документів. У ділових руських пам'ятках виявляється доволі стійка орфографіч­на система при порівняно незначному відбитті місцевих мовних рис. Попри всю свою стереотипність та одноманітність ділова писемність справляла великий вплив на розви­ток давньоруської літератури, поповнюючи її жанри, вводячи в неї нові теми, допомага­ючи зближенню літератури з дійсністк

Без ділового письменства як важливого засобу спілкування не могло існувати руське феодальне суспільство. Усе це дає підстави вважати мову ділової писемності складовою частиною руської писемно-літературної мови і вивчати її поряд з мовою інших писемних жанрів.

Ч. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК МОВИ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ

Мова законодавства почала складатись одночасно з виникненням права. Перші юри­дичні документи — «Руська правда» в Росії, Закони XII таблиць, Закони Хаммурапі, Закони Ману в Індії, варварські правди в Західній Європі були основними джерелами для вироблення спеціальної правової термінології, юридичних конструкцій. Ці юридичні документи були основними для вироблення загальної мови.

Слово «закон» — основа для мови законодавства з'являється уже в перших пам'ятках російського права.

Перший законодавчий акт Київської Русі — «Руська правда» дійшла до нашого часу в різних редакціях. Найбільш рання, коротка редакція її присвячена в основному кримі­нальному і кримінально-процесуальному праву, що відбивало рівень суспільного роз­витку того часу, його потреби. У пізнішій «Правді» містяться положення цивільного і сімейного права (про борг, спадщину, опіку). Але терміни «злочин» і «покарання» там не вживаються.

У «Руській правді» було багато спеціальних юридичних термінів (суд — розбір спра­ви, клепати — звинувачувати, рота — присяга, образа, кривда — правопорушення, тать — злодій тощо).

Одним із джерел юридичної мови Русі були грамоти й договори.

Етап розвитку мови права зв'язаний з реформами Петра І.

Складний стиль викладу офіційних документів став змінюватись більш простим, діло­вим. Петро 1 був противником засмічення мови церковнослов'янськими елементами, що само собою явище прогресивне.

£ )3 літературної мови зникають деякі типові слова і звороти, які поступово перетворю­ються на архаїзми канцелярського стилю. У діловій мові, а через неї і в загальновжи­ваній, почали широко застосовуватись іншомовні терміни (адміністратор, інспектор, президент, міністр, канцелярія, акт, контора, амністія, апеляція, вексель, проект, рапорт тощо). Офіційні документи стали називатись на іншомовний манер — регламенти, мані­фести, інструкції тощо. У законодавчих актах з'явились мовні звороти, які вживались у законодавстві Західної Європи.

Мовою законодавства стали широко засвоюватися елементи народної розмовної мови, оскільки на керівні посади почали допускатись найбільш здібні люди з простого

народу.

Діловий стиль, який був вироблений за часів царювання Петра І, не зазнав істотних змін. Крім того, законодавча мова залишилась на своєму рівні розвитку. " Важливо виділити ще одну характерну рису царського законодавства — офіційною мовою законів Росії була тільки російська мова, і це положення спеціально було відоб­ражено у Зведенні законів Російської імперії. Мови інших народів придушувались, заз­навали дискримінації.

Жовтнева революція зумовила формування нового законодавчого стилю. Старі бю­рократичні штампи, звороти, канцеляризми були рішуче відкинуті. Істотно змінилась юридична термінологія.

Законодавство відмовилось від термінів, які відбивали самодержавний характер дер­жавної влади в Росії. Були запроваджені терміни, які відбивали нове право і називали нові поняття.

Мова — найважливіший засіб передачі інформації, обміну думками. Без неї немож­ливе людське спілкування. Завдяки мові відображені в свідомості ознаки і відношення речей втілюються в матеріальну форму слів і тим самим створюється основа для об'єктів мислення — понять, за допомогою яких здійснюється розумова діяльність. Мова — одна із сполучних ланок людства в його історичному розвитку.

Право здатне діяти на волю і свідомість людей тільки за допомогою мови. Саме мова слугує засобом передачі інформації про зміст правових приписів. Юридичні норми в су­часних цивілізованих країнах не зможуть існувати інакше, як у визначених мовних фор­мах. За допомогою мови думка законодавця виражається зовні, стає придатною для зовнішнього використання, доступною для конкретних адресатів.

2 }Гакому юридичному поняттю, як «правовий припис» відповідає і визначена лінгвістич­на/одиниця, а саме — висловлювання. Ж1їравило~Тіравовий припис складається з одно­го чи кількох речень і виражає закінчену думку в її повному обсязі, а висловлювання формується у вигляді абзацу. Тому дуже важливо, щоб нормативний текст, розміщений у статті акта, був поділений на абзаци, які з погляду лінгвістики являють собою вислов* лювання, з юридичного — нормативні приписи, з логічного — судження, щодо структу­ри — одиницю тексту нормативного акта.

Мова стосовно права виконує дві взаємопов'язані функції — відображальну і комуні­кативну, тобто спочатку виражає волю законодавця зовні, потім доводить цю волю до відома учасників сусдіяьних-віднасин.

Завдання комунікації полягає в дії на волю і свідомість людей, щоб створити спону­кальні мотиви вести себе правомірно відповідно до вимог правових приписів, викорис­товуючи права і юридичні обов'язки. Мовне втілення нормативного акта надає волі за­конодавця цілісності, забезпечує його загальнодоступність, максимальні зручності для вивчення та застосування.

Мова законодавства — це офіційна мова держави, якою вона «розмовляє» з грома­дянами. Спосіб вираження законодавчої думки багато в чому залежить від інтересів соціальних груп (усього суспільства в цілому), яке проголошує свою волю через право. Таким чцно&ц-мова законодавства відображає політичну мету законодавця.

Необхідно рішуче звільнитись від старих мовних форм, які призводять до неясностей чи суперечностей у законодавстві, які відображають протилежні поняття й терміни. Ще й тепер можна натрапити в нормативних актах нашої держави на канцелярську мову, архаїзми, невдалі іншомовні терміни, від яких потрібно звільнятися.

Раніше була модною теорія, за якою вважалося, що стара правова "Термінологія — чужа новому суспільству, не відповідає революційній ідеології. Наприклад, термін «зло­чин» був замінений терміном «соціально небезпечна дія», «шкідлива дія», термін «пока­рання» замінено на «міра соціального захисту», був усунутий термін «злочинець». Гострій критиці була піддана термінологія, використана в УК РРФСР 1922 р. як застаріла і яка не відповідає новим потребам, зокрема такі терміни, як «власність», «купівля-продаж», «оренда» тощо.

Це був перегин, своєрідна «хвороба», коли поряд із віджилими явищами відкида­лось і багато того, що цілком могло слугувати потребам держави. Згодом законодавці відмовились від багатьох нових юридичних термінів, які до того ж часто були невдалими або просто неточними.

Характерна особливість розвитку мов у сучасному світі, їх збільшення, тобто про­никнення і збагачення, чому активно сприяє посилення міжнародного спілкування, зов­нішньої торгівлі, інтенсивного обміну культурними цінностями, інтернаціональними зв'яз­ками.

Дуже яскраво ця тенденція спостерігається у мові законодавства, куди дедалі частіше проникають іншомовні й інтернаціональні терміни та вирази.

Нині взаємопроникнення мов відбувається особливо бурхливо. Мова права більше інтернаціональна, ніж побутова, загальнопоширена через схожість правової форми різних держав, регулювання різними правовими системами, часто одних і тих же або близьких між собою суспільних відносин, що обумовлюють вживання однакових термінів і ви­разів, які не завжди можна знайти в українській мові.

«Інтернаціоналізація» правової мови зумовлена й розвитком міжнародно-правового спілкування між державами та окремими організаціями, які вимагають єдності стилю викладення правових актів у міжнародному публічному праві — однакової терміно­логії.

Чим пізніше складається в державі мова законодавства, тим більше в ній інтернаціо-налізмів. І навпаки, чим раніше з'являється правова система, тим більше вона розвине­на, тим менше в ній мовних запозичень із законодавства інших країн, тим більше інші системи права використовують юридичну термінологію і мовні форми цієї системи.

Необхідність поліпшення якості законів підвищує вимоги до техніки підготовки про­ектів законів та інших нормативних актів, їх якості та оформлення.

В сучасних умовах, коли швидко розвивається законодавство, розробка проблем за­конодавчої техніки, а також юридичної термінології — один із найважливіших напрямів впливу юридичної теорії на практику.

Точність та ясність юридичних формулювань, чітке їх мовне втілення, правильне й однозначне вживання правової термінології визначають ефективність законодавства.

Проблема мови законодавства в юридичній науці вивчена ще дуже мало. Вона є од-\ нісю з найважливіших проблем, де безпосередньо стикаються мовознавство і правові \ науки і де дослідження вшмагає одночасно і лінгвістичного, і юридичного аналізу. Одна І з причин недостатнього вивчення мови законодавства полягає в тому, що юристи не використовують достатньою мірою лінгвістичні дані і тому їх міркування про мову законодавства доходять здебільшого лише загального висновку про необхідність писа­ти закони чітко, лаконічно, зрозуміло.

У свою чергу лінгвісти дуже мало досліджують проблему законодавчої мови як ок­ремого функціонального стилю літературної мови, не аналізують із позицій мовознав­ства законодавчі тексти.

Зрозуміло, що проблему мови законодавства може вивчати і юрист, і мовознавець, але результати такого вивчення будуть різними. Юрист дає правовий аналіз законодав­ства з використанням елементарних лінгвістичних пізнань, а лінгвіст основну увагу звер­не на спеціальні поняття мовознавства і використає для цього законодавство як ілюстро­ваний матеріал.

Як відомо, в юридичній теорії і законодавчій практиці до недавнього часу під термі­ном «законодавство» вважались нормативно-правові акти — законодавчі та урядові. Нині до поняття «законодавство» відносяться лише закони, тобто акти, прийняті вищи­ми органами влади держави чи безпосередньо волевиявленням народу і які мають найбіль­шу юридичну силу.

Мова законодавства — це основна професійна зброя юриста. Особливо це стосуєть­ся майбутніх співробітників органів внутрішніх справ, адже професія юриста-право-охоронця потребує не тільки високих моральних якостей і Професійної майстерності, а й високої освіченості.

Співробітник ОВС — це провідник не тільки правової культури, а й укладач різнома­нітних документів. Мова кожного з вас — це віддзеркалення ставлення до керівників, до роботи, громадян, співробітників, товаришів, підлеглих тощо. Завданням кожного з вас є нагальна потреба розкрити за допомогою національного лексикону особливості доку-ментоведення правоохоронних органів у різноманітних сферах нашого суспільства.

и >

КОНТРОЛЬНІ ЗАВДАННЯ

1. Що є об'єктом вивчення дисципліни «Юридичне документоведення»?

2. Якою є мета курсу?

3. Поясніть значення термінів «юридичне документоведення», «юридична техніка», «документоведення», «діловодство».

4. Що ви знаєте про діловодство, хто бере участь у його веденні?

5. Як відбувалося становлення документування й діловодства?

6. Як розвивалась мова законодавчих актів у Київській Русі?

7. Підготуйте реферат на тему: «Мова законодавства — основна зброя юриста».

•П.Ї

К ЛІТЕРАТУРА

1. Головач А, С. Зразки оформлення документів.—Донецьк, 1997.

2. Ділова документація Гетьманщини 18 ст.: 36. док. / Упор. В.Й. Горобець. — К, 1993.

3. Документи й діловодство /Упор. М.Т.Лихачов. — М., 1991. 4.Діденко А.Н. Сучасне діловодство. — К, 1998.

5. Зарицька І.М., Чикаліна І.О. Ділове українське мовлення. — К., 1997.

6. Кирсанова М., Аксенов Ю. Курс делопроизводства. — М., 1998.

7. Лоза О.В. Діловодство та документування в управлінській діяльності. — К., 1997.

8. Молдованов М.І., Сидорова Г.М.Сучасний діловий документ. К„ 1992.

9. Нелюба А. Теорія і практика ділової мови. — Харків, 1997.

10. Пиголкин А.С. Язьік закона. — М., 1990.

11. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення. — К., 1997.

12. Юридичний енциклопедичний словник. — К., 1999. — Т.2.

Теми 2

СУЧАСНИЙ Аїтмії ДОКУМЕНТ

0 0 0 0 3 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0

План

0 1. Поняття про документ. Вимоги до нього та його

властивості 0 2. Класифікація документів

0 3. Нормотворча база, що регулює процеси створення,

документообігу та зберігання документів 0 4. Нормативно-метсдична база діловодства 0 5. Значення документа, напрями його розвитку