5. Ринок праці

На регіональних ринках праці з динамічною рівновагою між попитом на працю та її пропозицією важливо підтримувати пот­ребу в робочій силі з боку господарських суб'єктів за умови перепрофілювання виробництва, освоєння кон­курентоспроможної продукції.

Ринок праці – це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів. Він характеризує форми і методи задоволення і регулювання інтересів безпосередніх виробників і працедавців, пов'язаних з організацією, використанням і оплатою найманої праці.

Ринок праці дозволяє ефективно використовувати трудовий потенціал країни при достатньому рівні оплати робочої сили. Він створює конкуренцію за робочі місця, можливості галузевої і територіальної мобільності, сприяє зростанню кваліфікації кадрів, зниженню виробничої текучості. Проте ринок праці не є ідеальним механізмом. Його недосконалість виявляється в наявності постійного безробіття. Це не лише недовикористання трудового потенціалу, але і джерело соціальної напруженості. Безробіття стимулює конкуренцію серед персоналу, прагнення до підвищення кваліфікації.

Міжнародна організація праці (МОП) визнає людину безробітним, якщо він бажає працювати, здатний і готовий працювати, потребує роботи, активно шукає роботу.

Існують різні форми незанятості.

1. Фрикційне безробіття, коли людина звільнившись з однієї роботи, шукає іншу.

2. Структурне безробіття, коли у зв'язку із зміною технології, появи нових галузей міняється потреба народного господарства в трудових ресурсах, фахівцях окремих професій.

3. Регіональне безробіття, коли в окремих регіонах з'являється надлишок робочої сили.

4. Циклічне безробіття обумовлене спадом, або фазою економічного циклу, який характеризується дефіцитом сукупного попиту на товари і послуги, недоліком сукупних витрат. Сума рівнів фрикційного і структурного безробіття визначає природний рівень безробіття. Це не фіксована величина і складає зазвичай 4-6%.

Крім того, розрізняють приховане і зареєстроване безробіття.

Сформувалися різні моделі ринків праці, які відображують його організацію, структуру і функціонування.

1. Японська модель. Система трудових стосунків базується на довічному наймі, що гарантує зайнятість до пенсійного віку (55-60 років). Ця система передбачає працюючому підвищення розмірів доходів (заробітна плата, премій) залежно від віку, а фірмі – можливість підтримувати професіонально-кваліфікаційний склад кадрів стабільним. Дана модель сприяє зростанню творчості, забезпечує високу якість роботи. Працівники не підлягають звільненню, проблеми вирішуються скороченням людино-годин роботи, відкриттями нових робочих місць, переміщенням персоналу.

2. Модель США. Для США характерна децентралізація ринку робочої сили. У кожному штаті є свої закони про зайнятість. При спаді виробництва практикуються звільнення. Також практикується щорічне укладення колективних договорів з адміністрацією, в яких рівень заробітної плати і її підвищення пов'язані з рівнем і зростанням продуктивності праці. Але системою договорів охоплено лише 25 % працівників, останні зайняті на основі контрактів, ув'язнених на певний час. Заробітна плата в цьому випадку залежить від складності роботи. Фірма піклується про підвищення кваліфікації лише відносно специфічних робіт.

3. Шведська модель. У Швеції досягнута повна зайнятість. Засоби вкладаються не в допомогу по безробіттю, а в перепідготовку фахівців, що сприяє підвищенню конкурентоспроможності працівника на ринку праці. Політика зайнятості має превентивний характер, тобто попереджає появу безробіття. Це досягається за рахунок:

1.Обмеженої фіскальної політики, сприяючої зростанню прибутку і заробітної плати, зниженню інфляції;

2.Проведення політики солідарності в заробітній платі – рівна плата за рівну працю, незалежно від фінансового стану підприємства;

3.Активної політики на ринку праці – компенсація низької заробітної плати, створення нових робочих місць;

4.Державної підтримки зайнятості в секторах з низькими економічними показниками.

4.Модель гнучкого ринку праці. Передбачає територіальну і галузеву рухливість працівників, дистанційну гнучкість (оптимальний розподіл працівників по виробництвах, підприємствах, філіях); гнучку зайнятість (еластичність, маневреність організаційних форм найму і трудової діяльності); функціональну гнучкість (взаємозамінюваність працівників, що мають різні професійні навики); гнучкі системи оплати праці. Але гнучкою системою в США і країнах ЄС охоплено 1/3 працюючих.

5.Адміністративно-командну модель характеризує відсутність механізму стимулювання ефективного використання робочої сили (зрівнялівка), централізоване призначення заробітної плати по всій країні, недолік робочої сили, у тому числі фахівців для управління капіталом. Виділялися три класи – робітники, селяни, інтелігенція. Більшою мірою стимулювався розвиток промислового сектора економіки, і стримувався прогрес сфери послуг.

Найбільш загальні напрями, перспективні методи та функції економічного регулювання попиту і пропозиції робочої сили мо­жуть бути конкретизовані стосовно умов відтворення робочої си­ли регіонів України. На основі спільних рис домінантних тен­денцій і найбільш суттєвих відмінностей регіональних ринків праці провадять їх структуризацію. Вона спирається на оцінки демоекономічного та соціально-економічного режимів регіональ­ного відтворення робочої сили, а також на інформацію про інтен­сивність територіального руху робочої сили, співвідношення чи­сельності зареєстрованих безробітних і кількості вільних робо­чих місць та вакантних посад. Відповідно до цього виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні.

Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ре­сурсів як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і тим самим формує екстремальні умови відтворення робочої си­ли. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Жито­мирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тер­нопільська, Хмельницька та Чернігівська.

Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння об­сягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.

Третій тип ринку праці формують індустріальні області – Дніпропетровська, Донецька та Луганська – з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від еко­номічного стану галузей видобувної і важкої промисловості.

Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізь­ку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є ви­сока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працев­лаштування населення, місткість ринку праці.

П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорно­морські області – Одеська, Херсонська, Миколаївська та Авто­номна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного на­селення на різні форми самостійної зайнятості у сфері як офіційної, так і неофіційної економіки.

Темпи розвитку економіки зумовлюються насамперед станом відтворення та використання трудового потенціалу регіонів. В Україні останнім часом спостерігаються негативні демографічні тенденції: смертність перевищує народжуваність, скорочується тривалість життя жінок і щонайбільше чоловіків, погіршується співвідношення між ними в окремих статево-вікових групах, збільшується кількість пенсіонерів у загальній чисельності насе­лення, зменшується кількість трудових ресурсів (особливо в індустріально розвинутих регіонах), зростає безробіття.

У забезпеченні пропорційного розвитку регіонального госпо­дарства та ефективному використанні трудового потенціалу важ­ливе значення має розподіл зайнятих за сферами і галузями еко­номіки. Сучасний стан суспільного розвитку характеризується відносним зменшенням кількості працюючих у галузях ма­теріального виробництва та відповідним її зростанням у невироб­ничих галузях під впливом науково-технічного прогресу. При здійсненні розподілу зайнятих за сферами економіки необхідно забезпечити підвищення загального рівня зайнятості населення, виходячи із завдань розвитку кожної окремої галузі економіки. Отже, основою для прийняття рішень на стадії розподілу зайня­тих мають бути завдання з виробництва товарів та послуг, розвит­ку освіти, охорони здоров'я, житлово-комунального господарства й інших галузей. Проте вони мають доповнюватися заходами, які забезпечили б найповніше задоволення суспільних потреб, підви­щення загального рівня зайнятості населення та зростання його добробуту. Це потребує системного, комплексного підходу до га­лузевих завдань з боку регіональних органів управління та узгод­ження галузевих і місцевих інтересів при формуванні та вико­нанні програм соціально-економічного й культурного розвитку областей і районів та програм зайнятості населення.

Рішення задачі забезпечення ефективної зайнятості повинне стати найважливішою частиною соціально-економічної політики України. Основні напрями поліпшення використання трудових ресурсів:

1.Поліпшення економічної ситуації в країні за рахунок структурної перебудови, оздоровлення кредитно-фінансової системи;

2.Зростання продуктивності праці (у СРСР продуктивність праці складала в промисловості 47,5 рівня продуктивності праці США, в сільському господарстві – 10,4 %);

3.Перерозподіл трудових ресурсів з виробничої сфери в невиробничу (у Японії 53 % трудових ресурсів зайнято в невиробничій сфері); перерозподіл по галузях і регіонах;

4.Створення додаткових робочих місць у сфері малого бізнесу, будівництво нових невеликих підприємств, майстерень; залучення на сезонні роботи;

5.Включення України в структуру міжнародного ринку праці на основі двосторонніх і багатобічних угод, дозвіл легальній трудовій міграції, ратифікація Конвенції МАРНОТРАТНИК відносно мігрантів;

6.Підготовка і перепідготовка кадрів;

7.Розширення служби зайнятості, повна її комп'ютеризація.