3. Макроекономічна характеристика регіону

Для аналізу еко­номіки регіонів першого рангу (на які безпосередньо поділяється країна) використовуються в основному ті самі макропоказники, що й для аналізу національної економіки. Це валовий внут­рішній продукт та його основні компоненти, валова додана вартість (ВДВ), зосереджена на території регіону, доходи насе­лення (з урахуванням їх купівельної спроможності). Валовий внут­рішній продукт (ВВП) характеризує кінцеві результати внутрішньої економіки без урахування зовнішніх надходжень. Валова додаткова вартість включає оплату праці найманих працівників, податки за винятком субсидій, пов'язаних з виробництвом, та вало­вий прибуток.

Для між­регіональних співставлень рівнів розвитку, благополуччя й ефек­тивності ці показники подаються в розрахунку на одну особу, од­ного працездатного чи зайнятого. Основні дані для розрахунку вказаних показників містяться в міжгалузевому балансі та регіональних рахунках.

На основі вихідних даних можна визначити показники рівня економічного розвитку (ВДВ регіону на одну особу), рівня спожи­вання у фактичних цінах (кінцеве споживання на одну особу), рівня продуктивності праці (ВДВ регіону на одного зайнятого).

Ступінь відкритості еко­номіки характеризується співвідношенням об'єму товарообміну (міжрегіонального і зовнішньоекономічного) до виробленої ВДВ регіону.

Для аналізу відкритості економіки за окремими галузями і то­варними групами застосовуються спеціальні коефіцієнти, що пов'язують вивезення, ввезення, виробництво та внутрішнє спо­живання.

Позначимо v — вивезення продукції, w — ввезення продукції, q — обсяг виробництва. Тоді коефіцієнт вивезення (або кое­фіцієнт товарності регіонального виробництва) визначається за формулою:

(1)

коефіцієнт ввезення (частка ввезення до загального спожи­вання продукції в регіоні):

(2)

коефіцієнт товарообміну:

(3)

Значення γ_υ. і γ_υ як для окремих галузей, так і в цілому знаходяться на проміжку [0,1]. Значення коефіцієнта γ_υ+w, для економіки регіону можуть бути більше 1.

Аналіз галузевої структури регіону про­водиться на базі показників виробництва продукції, валової дода­ної вартості й зайнятості населення. В той же час для кращої зв'язаності з іншими показниками економіки регіону в якості ба­зового показника для аналізу галузевої структури доцільно вико­ристовувати обсяги виробництва продукції.

Щоб оцінити роль регіональних галузей у національному ви­робництві, слід залучити дані про територіальну структуру вироб­ництва. Для характеристики ролі галузей регіону в національній економіці застосовуються коефіцієнти локалізації і спеціалізації виробництва. Методика визначення цих коефіцієнтів наведена у темі «Економічне районування» та питанні 4 даної теми.

Крім коефіцієнтів локалізації (спеціалізації), для виділення найбільш розвинутих галузей в регіоні можна використовувати коефіцієнти виробництва на одну особу.

Аналіз галузевої структури виробництва передбачає виділен­ня не лише галузей спеціалізації, а й комплексоутворюючих, до­повнюючих виробництв. Комплексоутворюючі галузі техно­логічно тісно пов'язані з галузями спеціалізації (наприклад, ви­добуток сировини, виробництво готової продукції, що використо­вує сировину і постачає обладнання для видобутку сировини, ви­робничі послуги, зокрема транспорт і зв'язок). Доповнюючи га­лузі беруть участь передусім у задоволенні потреб населення, вирішення соціальних завдань (виробництво продуктів харчу­вання, послуги для населення).

Рівень соціально-економічного розвитку регіону, так само як і рівень благополуччя населення в регіоні, неможливо виразити одним показником,тому використають індикатори соціально-економічного розвитку регіонів. У методології економічних вимірів слід застосову­вати три основних підходи для відображення множини характе­ристик регіональних рівнів розвитку благополуччя:

- виділення головного індикатора і фіксування значення інших суттєвих індикаторів у вигляді обмежувальних умов. Наприклад, головним індикатором може бути ВДВ регіону, а обмежувальними умовами (у вигляді мінімально необхідних рівнів) можуть бути забезпечення населення житлом і соціальною інфраструктурою, умови праці (з точки зору комфортності, безпеки), якість навко­лишнього середовища;

- багатоцільова оптимізація за кількома індикаторам як проце­дура досягнення найкращого стану соціально-економічного роз­витку з урахуванням компромісу між цільовими індикаторами;

- побудова інтегрованих (зведених) соціально-економічних індикаторів.

Перелік первинних індикаторів може формуватися за дев'ять­ма і більше основними блоками:

1) загальний рівень розвитку регіону;

2) склад найважливіших галузей виробництва;

3) фінансовий стан регіону;

4) інвестиційна активність;

5) доходи населення;

6) зайнятість і ринок праці;

7) стан соціальної сфери;

8) екологічна ситуація;

9) міжнародна економічна активність.

До кожного блоку входять окремі показники, що характеризу­ють ту чи іншу складову соціально-економічного розвитку регіону.

По кожному індикатору кожен регіон отримує свій ранг (місце), який оцінюється відповідним балом. Всі індикатори є рівноцінни­ми. Потім по кожному блоку і в цілому розраховуються стандарти­зовані оцінки шляхом ділення фактичних балів на максимально можливі. Чим вищим є значення оцінки, тим в кращо­му стані (за даним критерієм) знаходиться відповідний регіон.

В останні роки ідея інтегрованих індикаторів отримує все біль­шу популярність при побудові «індексів» і «рейтингів» підприємницького та інноваційного клімату, інвестиційної і зовнішньоторговельної привабливості регіонів з метою відобра­ження реальних умов розвитку відповідних видів економічної діяльності в різних регіонах.