5. Типи економічних районів

Інтегральне районування країни базується на територіальних соціально-економічних комплексах різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рівнів районування: макро-, мезо-, мікро- та топорайонування.

Макрорайонування передбачає поділ території на основні еко­номічні райони. Залежно від розмірів країни можна виділяти макрорайони першого і другого порядку, як, наприклад, і було реалізовано в СРСР, коли виділялось три макрорайони першого порядку та 18 — другого порядку. Окремі дослідники зазнача­ють, що макрорайонування може проводитись у країнах з тери­торією не менше 300-500 км². На макрорівні визначається місце району у загальнодержавному поділі праці та, відповідно, галузі спеціалізації господарства.

Кожен з них виконує певні господарські функції і є ланкою господарства країни. Макрорайони служать основою для складання довгострокових прогнозів розвитку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів, формування загально­державних баз промислового чи сільськогосподарського вироб­ництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області. Таке районування допомагає раціонально організувати управління продуктивними силами на певній території, що характеризується відповідною спеціалізацією, комплексністю і пропорційністю розвитку усіх галузей.

Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміні­стративних областей, Автономної Республіки Крим, а також ве­ликі агломерації. Об'єктивною основою цього районування виступає територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів, тобто комплексів областей, крупних міст і міської агломерації, промислових вузлів з тісними економічними зв'язками між ядром району і його периферією, в Україні здійснюється управління регіональним розвит­ком, оскільки на обласному рівні сформовано систему регіональ­них органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються прогнози, програми та плани соціально-еко­номічного розвитку регіонів. Одночасно тут створюються можливості для маневрування робочою силою, транспортними засобами і матеріальними ресурсами завдяки організуючій ролі місцевих порад народних депутатів.

Мікрорайонування передбачає поділ мезорайонів на мікро­райони, що являють собою локальні соціально-економічні комп­лекси, які представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним районом чи певним міським комплексом. Особливості проведення мікрорайонування полягають у:

- великому значенні при оперативному управлінні тери­торією, тобто вирішенні поточних територіальних проблем;

- визначення меж районів передовсім виробничими зв'язками підприємств місцевого значення, а також соціальними зв'язками;

- частій зміні меж мікрорайонів, що може бути обумовлено як змінами у економічній сфері (розвитку промисловості, транспор­ту, сільського господарства), так і у соціальній (демографічній ситуації, розселенні населення та ін.).

Мікрорайони – основа для встановлення кордонів економічних районів вищого таксономічного рангу. У більшості – це вузли, у меншій мірі промислові і агропромислові центри з невеликою чисельністю населення.

Його економічний фундамент – місцеві господарські зв'язки, що виникають між сільськогосподарською і переробляючою промисловістю, підприємствами обслуговування. Також формуються господарські контакти місцевих економічних центрів з прилеглою територією. У локальних районах тісно переплітаються галузеві і територіальні аспекти розвитку суспільства, в т.ч. раціональне використання всіх ресурсів території, основних виробничих фондів і інфраструктури.