
- •1. Передумови утворення княжої держави Русі – України, ознаки держави, її устрій та форми правління.
- •2. Розкрийте суть норманської теорії про походження Русі – України та родоводи її правлячих (княжих) династій.
- •3. Реформаторська діяльність князя Володимира Великого.
- •4. Галицько – Волинське князівство (королівство): історія, роль та місце в українському державотворенні (XII – XIV ст.).
- •5. Українські землі у складі Великого князівства Литовського. Кревська
- •6. Запорізька Січ: ознаки самоврядування, зародження козацької
- •7. Причини, характер, рушійні сили та початок національно-визвольної війни 1648 – 1654 рр.
- •8 . Становлення української козацької державності в ході визвольної війни 1648 – 1654 рр.: устрій, форма правління та адміністративний поділ. Набуття атрибутів державності
- •Політична влада та територія Козацької республіки
- •9.Переяславська Рада та «Березневі статті»: загальна характеристика, оцінка та проблеми розбудови держави.
- •10.Державотворчі процеси в добу гетьманування Івана Виговського (1657 –1659 рр.). Гадяцький трактат: його зміст і доля.
- •11. Руїна та доля Гетьманщини: причини, історія занепаду автономії та наслідки для державотворчих процесів в Україні.
- •12.Поступове обмеження та остаточна ліквідація автономії України у складі Росії (XVIII ст.).
- •13. Конституція Пилипа Орлика (1710 р.): її зміст, історичне місце та значення.
- •14.Кирило-Мефодіївське братство: його програмні документи та роль в національно-культурному відроджені України
- •15.Розкрийте основні складові національно-культурного відродження в
- •16. Ідея української державності в програмах політичних партій на початку хх ст.
- •17.Центральна Рада (1917 р.) та її державотворчий поступ від автономії до повної незалежності. Унр.
- •1 Універсал
- •2 Універсал
- •3 Універсал
- •4 Універсал
- •18.Соціалістична революція в Україні та радянське державотворення (1917–1920 рр.). Створення нової Української Народної республіки (м.
- •19. Українська Радянська Соціалістична республіка: її розбудова, юридичне оформлення, статус у складі срср у1920- 1940 рр. Та адміністративний поділ.
- •Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 року
- •20.Гетьманат Павла Скоропадського (1918 р.) та «Директорія» як етапи
- •Діяльність Директорії в Києві (грудень 1918 - лютий 1919)
- •21.Національно-визвольні та державотворчі змагання на західноукраїнських землях у 1918-20-х рр. Зунр.
- •22. Підсумки та уроки національно-визвольних змагань в Україні в 1917 – 1920 рр.
- •23. Українізація (коренізація) в урср: суть політики радянської влади, злет і наслідки.
- •24. Політика індустріалізації та колективізації в урср (30-ті рр.. XX ст.): поступ, результати та негативи.
- •25.«Українське питання» напередодні та в роки Другої світової війни.
- •26. Рух Опору та його течії в Україні в роки Другої світової війни.
- •27. Процесс збирання українських земель у межах урср(30-40 роки xXст.)
- •28.Покажіть як на початку 90-х років хх ст. Україна здобула незалежність.
- •29. Розкрийте головні складові Конституції України (1996 р.), які характеризують її соціально-політичний та державний устрій.
- •30. Покажіть у хронологічній послідовності процес українського державотворення за всю його історію та назвіть найголовніші віхи на цьому шляху (від vііІст. – до хх ст.)
25.«Українське питання» напередодні та в роки Другої світової війни.
Напередодні Другої світової війни українські землі перебували у складі СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, які, попри різний соціально-політичний устрій, виявляли однакову схильність до дискримінації українства, протидіяли українській державності.
Роз'єднаність українських земель, що знаходились на перехресті геополітичних інтересів провідних держав-учасниць Другої світової війни, робила Україну досить вразливою для зовнішньої агресії. Водночас українські політичні сили мали надію на певний реванш у боротьбі за свою незалежність. Проте український народ загалом не міг самостійно вирішувати своє національне питання. Його доля була в руках правителів інших держав.
СРСР, Польща, Румунія, Чехо-Словаччина намагалися втримати підпорядковані їм українські землі, та, по можливості, приєднати нові. Англія, Франція, частково — США використовували Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною та СРСР. Німеччина, яка оголосила боротьбу за життєвий простір, не приховувала своїх претензій на українські землі як одного з важливих чинників реалізації своїх економічних, геополітичних інтересів.
Ще в червні 1933 р. на міжнародній економічній конференції в Лондоні Німеччина виступила з вимогою передати їй українські землі для "раціонального їх використання". Готуючись до Мюнхенської конференції і під час її проведення (вересень 1938 р.) Гітлер представив пакет територіальних претензій до Чехо-Словаччини з боку Угорщини, Польщі, Румунії на території, де проживало українське населення. Після окупації частини чехословацької території та утворення автономії Карпато-України, Німеччина вирішила розіграти "українську карту" за прикладом Судетської області, імітуючи підтримку вимог ОУН щодо соборної України. Французький посол в Німеччині з цього приводу писав міністру закордонних справ Франції 15 грудня 1938 p.: "Що стосується України, то, здається, шляхи і засоби ще не розроблені, але мета вже визначена — створити велику Україну, яка стала б житницею Німеччини. Для цього треба зламати Румунію, переконати Польщу, відняти частину території СРСР. У військових колах вже йдеться про похід на Кавказ і Баку... В оточенні Гітлера подумують про таку операцію, яка б у ширших масштабах повторювала операцію в Судетах: проведення в Польщі, Румунії, СРСР пропаганди за надання незалежності Україні, у відповідний момент дипломатична підтримка та акції з боку місцевих добровольчих загонів. І центром руху стане Закарпатська Україна".
6 січня 1939 р. Гітлер у розмові з міністром закордонних справ Польщі Ю. Беком, а через кілька тижнів міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп наполягали на розгляді питання про Данциг і коридор між Німеччиною та Пруссією, акцентуючи одночасно на вирішенні української проблеми. Польський міністр не приховував, що його держава теж претендує на Радянську Україну і на вихід до Чорного моря. Надалі, у зв'язку з незговірливістю і непоступливістю польського керівництва, Гітлер 3 квітня 1939 р. підписує директиву про підготовку нападу на Польщу, а 11 квітня — "План Вайс" (план військового розгрому Польщі). 28 квітня Німеччина розірвала польсько-німецьку декларацію про ненапад.
Після цього ідеологічний апарат фашистської Німеччини та спецслужби звернули свій погляд на Галичину та деякі інші українські території, що знаходилися під контролем Польщі.
У цей час значно активізувалася ОУН, яка після вбивства в 1938 р. її керівника Є. Коновальця, розпалася на дві частини. Радикальні національні сили, очолювані С. Бандерою, вважали за необхідне створити підпільну армію і вести боротьбу за незалежність України, орієнтуючись на західні країни. Прихильники А. Мельника вважали, що створення підпільної армії може викликати каральні заходи з боку Німеччини.
У серпні 1939 р. прихильники А. Мельника провели у Римі конференцію, на якій офіційно проголосили його керівником ОУН. 10 лютого 1940 р. прихильники С. Баядери організували конференцію у Кракові, на якій відкинули рішення Римської конференції та оголосили себе законним керівництвом ОУН, назвавши себе ОУН—Р (революціонери) або ОУН—Б (бандерівці). Прихильників А. Мельника почали називати ОУН—М (мельниківцями). Цей розкол ослабив загальний рух за національну незалежність.
Пізніше, у березні 1941 р. ОУН—Б провела ще одне зібрання своїх прихильників, у постанові якого зазначалося, що ОУН бореться за суверенну об'єднану Українську державу, за звільнення "поневолених Москвою народів Східної Європи та Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії СРСР". Орієнтація керівництва ОУН на Німеччину, на боротьбу з СРСР, як пише один з відомих теоретиків українського націоналізму Ю. Пундик, випливала з тогочасного погляду всього українського загалу, з його надій на те, що в конфлікті з СРСР Німеччина неминуче змушена буде визнати український фактор і національні прагнення українців. Виходячи з цього, всі зусилля Проводу ОУН, як зазначалось в меморандумі ОУН у квітні 1941 p., були "направленні на переконання німецького уряду... офіційно визнати самостійність і соборність України й допустити українців до війни проти СРСР як рівнорядних партнерів Німеччини".
Уже після нападу Німеччини на Польщу абвер (військова розвідка Німеччини) отримав наказ влаштувати під виглядом "повстання" в українських і білоруських районах масову різанину серед проживаючих там поляків і євреїв, а потім розпочати формування "незалежного українського об'єднання". 10 вересня 1939 р. гітлерівське керівництво поширило звернення до населення Західної України, в якому йшлося про плани створення "незалежної держави" під протекторатом Німеччини. Ця ідея простежується в кількох документах фашистської Німеччини, в яких йшлося про розчленування "російського простору на 4 держави": розширену в східному напрямі Фінляндію, розширену за рахунок білоруських земель Балтію, самостійну Україну, Кавказ як федеративні держави під німецьким управлінням.
29 квітня 1941 р. була протокольно представлена організаційна структура економічного розділу плану "Барбаросса" під кодовою назвою "Ольденбург". Для реалізації плану затверджувалося чотири інспекції, в тому числі дві інспекції по Україні, які охоплювали всі її великі міста.
В оточенні Гітлера побутували різні погляди щодо поведінки Німеччини на окупованих територіях. Рейхсляйтер Розенберг зі своїми прибічниками вважав за доцільне давати обіцянки у сфері культури, виявляти повагу до історичної свідомості українців, навіть дозволити університет у Києві. Натомість рейхсмаршал Герінг переконував, що Німеччина повинна передусім забезпечити собі прожиток за рахунок України, а все інше — не головне. У листі до Муссоліні від 21 червня 1941 р. Гітлер писав:
"Передусім я сподіваюся, що нам... вдасться забезпечити в Україні на тривалий час загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам в майбутньому". Все цинічнішими ставали плани нацистської верхівки після перших успіхів на німецько-радянському фронті. На нараді в ставці 16 липня 1941 р. Гітлер так "обґрунтував" необхідність запровадження нового адміністративно-територіального розподілу на окупованій території: "Тепер перед нами стоїть завдання: розрізати територію цього величезного пирога так, як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею; по-друге, управляти нею; по-третє, експлуатувати її".
Стосовно населення СРСР він був ще категоричнішим: "Якщо ми будемо навчати росіян, українців, киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас. Освіта дасть більш розвиненим з них можливість вивчати історію, оволодіти історичним досвідом, а звідси — розвивати політичні ідеї, які не можуть не бути згубними для наших інтересів... Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання в галузі географії може бути обмежене однією-єдиною фразою — "столиця рейху — Берлін". Математика і все інше подібне абсолютно не потрібні".