Діяльність Директорії в Києві (грудень 1918 - лютий 1919)

Третя фаза української державності — період Директорії — була своєрідним продовженням першої — періоду Центральної Ради. Своєю декларацією від 26 грудня Директорія відновила всі закони УНР. Одним з головних пунктів декларації була обіцянка експропріації державних, церковних і великопоміщицьких землеволодінь для розподілу їх між селянами. Не менш соціалістичними були зобов’язання уряду діяти в інтересах робітників, селян і «трудової інтелігенції» та позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію.

Із самого початку своєї діяльності уряд Директорії зіштовхнувся з численними внутрішніми й зовнішніми проблемами. Помірні соціалісти хотіли бачити в УНР парламентський лад, а ліві радикали прагнули до українського варіанта системи Рад. 9—12 січня 1919 р. в Києві відбувся VI з’їзд УСДРП, на якому його учасники відразу ж розділилися на прихильників радянської системи влади і тих, хто відстоював ідею парламентаризму. Голова уряду В.Чехівський висловився на з’їзді за владу Рад. Більшою помірністю відрізнялися виступи голови Директорії В.Винниченка і М.Порша. З’їзд завершився розколом у партії. Після відходу лівих радикалів була прийнята резолюція, що відкидала систему Рад і диктатуру пролетаріату і визнавала найбільш прийнятною формою парламентську систему.

Внутрішній конфлікт у Директорії збільшили несприятливі зовнішні обставини. Країни Антанти ще в грудні висадили в Одесі й інших чорноморських портах 60-тисячний десант, що мав запобігти поширенню більшовизму й надати військову допомогу білому рухові, насамперед Добровольчій армії генерала Денікіна. Одночасно з півночі в Україну почала наступ Червона Армія. 3 січня частини Другої Української радянської дивізії за підтримкою повсталого харківського пролетаріату захопили Харків, куди незабаром переїхав український Радянський уряд і Центральний Комітет Компартії України, 4 січня був утворений Український фронт під командуванням В.О.Антонова-Овсієнка. 12 січня більшовики захопили м. Чернігів і повели наступ на м. Київ.

Директорія не могла воювати на два фронти, їй треба було вирішити, з ким укласти союз — з Антантою або з Радянською Росією? Винниченко схилявся до миру з більшовиками, Петлюра вважав, що потрібно домовитися із Францією й Англією і разом з ними боротися проти більшовизму. Зрештою 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії.

В умовах зростаючої загрози захоплення Києва радянськими військами Директорія провела ряд символічних демонстрацій своєї суверенності: по-перше, 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала формальне об’єднання («Акт злуки») УНР з утвореною ще восени Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), а по-друге, 22—28 січня про вела в Києві засідання Трудового конгресу, якому приділялася роль революційного парламенту.

21.Національно-визвольні та державотворчі змагання на західноукраїнських землях у 1918-20-х рр. Зунр.

У добу Першої світової війни західноукраїнські землі продовжували перебувати у складі Австро-Угорської імперії. Її поразка у війні сприяла революційно-визвольному руху поневолених слов’янських народів. 18 жовтня 1918 р. українські політичні діячі та греко-католицьке духовенство утворило у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. У своєму першому Маніфесті УН Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях Австро-Угорщини. Але з практичним втіленням у життя державотворчої ідеї західноукраїнські політичні лідери невиправдано барилися. Цим скористалися польські політики, які почали активно готуватися до відновлення Речі Посполитої й узаконення своїх прав на Східну Галичину. Але українські військові командири і солдати разом з національно свідомими громадянами підняли повстання і випередили поляків. 1 листопада 1918 р. Львів повністю контролювався українцями, а на ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. 2 листопада австрійський намісник передав владу Українській Національній Раді. Ці події увійшли в історію українського державотворення як “листопадовий зрив”.

Вже 9 листопада 1918 р. було сформовано західноукраїнський уряд - Тимчасовий державний секретаріат, який очолив Кость Левицький, а згодом Сидір Голубович.

Вищим законодавчим органом влади стала Національна Рада. Її головою й одночасно Президентом республіки було обрано Є. Петрушевича.

13 листопада Українська Національна Рада затвердила Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії. Цим законом проголошувалася Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) зі столицею у Львові. До її складу входили Східна Галичина, Буковина, Закарпаття. У законі зазначалося, що влада в державі належить народові. Територія новоствореної держави становила близько 70 тис. км² з населенням 6 млн осіб.

У Західній Україні розпочалися державотворчі процеси. Українська Національна Рада декларувала загальне виборче право, яке пізніше втілилося в Закон про вибори до сейму ЗУНР (15 квітня 1919 р.), рівність громадян усіх націй незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, вільну діяльність політичних партій і громадських організацій, забезпечення громадянських і політичних свобод, відміну цензури тощо.

Українська мова проголошувалася державною на всій території республіки, але водночас національним меншинам надавалося право усного і письмового діалогу “їхньою материнською мовою” з державними та громадськими структурами.

14 квітня 1919 р. було ухвалено земельний закон, який визначав шляхи проведення аграрної реформи. В основу аграрної політики Національна Рада поклала принцип збереження приватної власності на землю. Приватизації підлягали лише державні землі, землі, що належали членам пануючої династії, та ті, які перевищували визначену державним законом норму площі.

Нескінченні воєнні дії та економічна блокада Галичини з боку Польщі примусили західноукраїнський уряд монополізувати і регламентувати продаж зерна, харчів та сільськогосподарської сировини.

Після певної підготовки в ЗУНР було проведено грошову реформу. З початку квітня 1919 р. в обіг запроваджувалася нова національна валюта - гривні і карбованці.

Але успіхи державного будівництва були зведені нанівець зовнішньополітичними та воєнними невдачами. Після “листопадового зриву” воєнні сутички з поляками переросли у справжню війну. Послідовно, крок за кроком, вони почали політичний, ідеологічний, воєнний наступ на ЗУНР. Головна боротьба розгорнулася за Львів, де вдача була на боці поляків, яким надавала допомогу Антанта. Український уряд переїхав спочатку до Тернополя, а пізніше - до Станіслава, де, незважаючи ні на що, наполегливо проводив державні перетворення.

У зовнішній політиці ЗУНР вирішувала два нагальних питання. По-перше, налагодження стосунків з УНР аж до об’єднання в одну державу. По-друге, утвердження себе на міжнародній арені як самостійної держави, визнаного суб’єкта міжнародного права.

Переговори про об’єднання усіх етнічних українських земель в один державний організм відбувалися між делегацією ЗУНР та Директорією УНР у Фастові і закінчилися 1 грудня 1918 р. підписанням попереднього договору про злуку двох держав. Через два дні у Станіславі Українська Національна Рада ратифікувала цей договір. А 22 січня 1919 р. у Києві, на Софійській площі, під час урочистої маніфестації було проголошено Акт про злуку УНР і ЗУНР.

Від моменту проголошення Акта злуки Західноукраїнську Народну Республіку було перейменовано у Західноукраїнські області Української Народної Республіки (ЗОУНР).

Не дочекавшись допомоги від Антанти в боротьбі проти більшовицької Росії та Добровольчої армії генерала А. Денікіна, й опинившись у кільці смертельних фронтів, Директорія, яку очолив С.Петлюра, пішла на перемовини і зближення із затятим ворогом галичан - Польщею. У свою чергу Галицька армія, зазнавши поразки від поляків, перейшла на бік А. Денікіна, а три галицькі бригади влилися до Червоної Армії.

Зрозуміло, що такі непогоджені і непослідовні дії українських політиків та військових вели до поразки державницьких амбіцій України.

Наприкінці 1919 р. уряд ЗУНР в однобічному порядку денонсував Акт про злуку.

18 березня 1921 р. Ризький мирний договір визначив новий кордон, за яким західноукраїнські землі відійшли до відновленої Речі Посполитої. Утворення ЗУНР засвідчило наявність великих потенціальних можливостей західноукраїнського населення в галузі державотворення. Одночасно стало очевидним, що тільки соборна Україна може постати у світі як самостійна держава, а регіональні рухи приречені на провал.