Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 року

Необхідність розробки нової конституції радянської України була продик­тована прийняттям 5 грудня 1936 року Конституції СРСР. З цією метою 13 лип­ня 1936 року Президія ЦВК УСРР утворила конституційну комісію, яка розро­била проект конституції і передала на розгляд Надзвичайного XIV з’їзду Рад УСРР.

З’їзд Рад відкрився 25 січня 1937 року, а 30 січня він затвердив проект нової Конституції УРСР, яка майже повністю відтворила союзну Конституцію, її принципи, копіювала основні положення. Обидві Конституції за формою були демократичними, але повністю відірваним від реального життя.

Україна визнавалася соціалістичною державою робітників і селян. Політич­на влада здійснювалася в ній Радами депутатів трудящих. Економічною основою УРСР визнавалися соціалістична система господарства і соціалістична власність у формі державної або колгоспно-кооперативної.

Важливе значення мала ст.14 розділу 2, якою Українській РСР надавалося право виходу зі складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Проте ме­ханізм реалізації такого конституційного права не був розроблений.

Конституція внесла істотні зміни в структуру центральних органів влади. Найвищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада, яка обирала­ся громадянами України строком на чотири роки. Віднині це був єдиний законо­давчий орган УРСР. Відповідно до Конституції Верховна Рада УРСР обирала Президію — колегіальний, постійно діючий орган.

Верховна Рада обирала уряд республіки — Раднарком УРСР — вищий ви­конавчий і розпорядчий орган державної влади. Він мав право видавати поста­нови і розпорядження, перевіряти їх виконання.

Особливість Конституції 1937 року полягала у тому, що у ній вперше вклю­чено положення про комуністичну партію як керівну установу всіх громадських і державних організацій.

Місцеві органи державної влади в областях, округах, районах, містах і селах України — Ради депутатів трудящих — обиралися населенням відповідних ад­міністративних одиниць строком на два роки.

Конституція проголошувала свободу слова, друку, зборів і мітингів, демон­страцій, тобто йшлося про політичні права, притаманні розвинутим демократич­ним країнам. В той час, коли провадились незаконні обшуки й арешти, здійсню­валися масові репресії, в Конституції урочисто проголошувалася недоторкан­ність особи, житла тощо.

Не захищала Конституція УРСР і національні права українського народу. Розпочата ще з 20-х років українізація не просто припинилась, вона почала тепер розглядатися Москвою як прояв націоналізму. Наслідками цього стали розгром української науки, культури, знищення української інтелігенції.

Суттєвих змін зазнала виборча система. На відміну від попередньої Консти­туції, вибори до Рад депутатів трудящих усіх ступенів провадились на основі за­гального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Проте справжніх виборів з альтернативними кандидатами, передвиборчою агітацією насправді дійсності не проводилося. Вони були лише ширмою, яка прикривала тоталітарний режим.

Вперше в історії українського радянського конституціоналізму Конституція 1937 року мала спеціальний розділ, присвячений суду та прокуратурі. Тут визна­чався порядок утворення судово-прокурорських органів, проголошувалися осно­вні принципи їх діяльності. В Конституції багато говорилося про зміцнення со­ціалістичної законності, право обвинуваченого на захист, процесуальні гарантії особи. Але практика була зовсім іншою. Виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти, діяльність особливої наради при НКВС СРСР, терор і репресії — все це було несумісним з принципами, проголошеними Кон­ституцією УРСР 1937 року.

Прикладів цьому безліч. Красномовним с факт ухвалення Закону від 7 серп­ня 1932 року „Про охорону майна державних підприємств колгоспів та коопера­ції і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. За цим нормативно — правовим актом проголошувалася недоторканність соціалістичної власності. Особи, які на неї зазіхали, розглядатися як вороги народу. Законом встановлю­валося, що розкрадання соціалістичної власності передбачало смертну кару че­рез розстріл та конфіскацією всього майна. В разі зміни обставин, що пом’якшу­ють провину, передбачалося позбавлення волі на строк не менше 10 років також з конфіскацією майна. До такого роду злочинців законодавець не дозволяв за­стосовувати амністію.

Закон від 7 серпня 1932 р. не встановлював чітких кваліфікуючих ознак злочину. Це відкривало можливість для зловживань і застосуваня норм Закону до осіб, які здійснили дрібні крадіжки.

Офіційні документи свідчать, що на початок 1933 року, тобто за неповні п’ять місяців, за цим Законом було засуджено 54 645 осіб, з них 2 110 — до най­вищої міри покарання. На підставі його положень до кримінальної відповідаль­ності притягалися навіть діти, які збирали колоски на обмолочених полях. У на­роді Закон дістав назву про „п’ять колосків”.

Крім іншого, він установлював кримінальну відповідальність не тільки за розкрадання соціалістичної власності, а й за антиколгоспну агітацію, насильство та загрозу насильства до колгоспників. За вчинення хоча б одного з перелічених злочинів визначалася міра покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років.

В умовах масових репресій керівництво держави робило вигляд, що воно піклується про захист прав радянських громадян, зафіксованих у Конституції СРСР, конституціях союзних республік. Відповідно до цього ЦВК і Раднарком УРСР 2 грудня 1937 року внесли зміни до Кримінального кодексу УРСР, якими встановлювалася відповідальність за перешкоджання здійсненню виборчих прав.