28. Духовний розвиток суспільства: ідеологічний диктат

Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері республіки. На перший погляд, кількісні показники свідчили про благополучний розвиток. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, знижувалася. Освіта стала об´єктом форсованої русифікації: якщо в 1960/1961 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970/1971 – 60,4%, а в 1976/1977 – 57,8%. А російською мовою навчалися відповідно – 30,4%, 38,8%, 41,3%.

Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалось би, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільствознавстві кон´юктурщини, необ´єктивності, замовчування.

Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період залишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі “офіційних поглядів” підходили до вирішення наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, П. Копнін).

Не набагато кращою була ситуація в галузі літератури та мистецтва. Ніби в коштовну раму, ця сфера була вставлена в жорстокі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що в них не вписувалося, піддавалося забороні та гонінням. Та все ж у цей час період було створено чимало талановитих творів, які одержали широке визнання: у літературі – романи О. Гончара “Собор”, “Циклон”, М. Стельмаха “Дума про тебе”, “Чотири броди”, поезія І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика та ін.; у кіно – фільми “Білий птах з чорною ознакою” (режисер Ю. Іллєнко), “В бій ідуть тільки “старики” та “Ати-бати йшли солдати” (Л. Биков), “Вавілон ХХ” (І. Миколайчук) та ін.; у музиці – опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Корейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпенка, пісні О. Білаша, О. Сабадаша, В. Івасюка.

З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період “маланчуківщини”. В. Маланчук зробив кар´єру як теоретик і борець з українським націоналізмом. Ще перебуваючи на посаді головного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націоналізмом розглядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твердження йшли у розріз із офіційною доктриною, якої дотримувався ЦК КПУ, - про остаточне торжество інтернаціоналізму в республіці. Київ прореагував досить різко – незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря обкому партії і переведено на посаду заступника міністра вищої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продовження політичної кар´єри. Проте в Кремлі енергійного борця з націоналізмом помітили, взяв його на замітку і Суслов. Тому не дивно, що після усунення 1972 р. П. Шелеста, за підтримки Москви, В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, Л. Костенко та ін.

Ситуація в духовній сфері погіршувалася й тим, що у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республіки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федорчука. На практиці це означало, що водночас із ідеологічними погромами відбувалися обшуки, арешти, суди.

Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на “стабілізацію” посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

Политическая оппозиция и правозащитное движение 60х-80х годов

70-80-е годы XX века в СССР нарастают кризисные явления в экономике. В экономике был застой, но была стабильность. В духовной сфере с одной стороны качественные показатели о благополучном развитии: были отдельные прорывы в науке - Грушко, Патон, Ландао, но в науке также нарастали застойные явления (бюрократические преграды с внедрением новых открытий, идеологическая диктатура вели к необъективности). Со второй половины 60-х усиливается идеологическая диктатура в духовной сфере, особенно, при Маланчуке, который становится секретарём по идеологии УССР. При нём появляется период "чёрных списков", политические доносы, гонения на О. Гончара, Л. Костенко...

Хрущёвская оттепель была импульсом к формированию в обществе новой формы оппозиции - дисидентство. Его идеология, зародившись как сомнение в необходимости отдельных звеньев системы, постепенно стало твёрдым убеждением коренных изменений в обществе.

Диссидентское движение имело 3 течения:

- Правозащитное (Сахаров, УХГ (Руденко, Киев. 1976г.), Бердник, Лукъяненко, Маринович, поддерживали связь с московскими правозащитниками. Собирали факты нарушения прав. ³/₄ из всей группы отсидели, единственная группа, которая не распалась.

- Религиозное. Боролись за свободу совести, восстановление УГКЦ (православной и автокефальной), протестантских сект.

- Национально ориентированное диссидентство: осуждало имперскую политику центра, русификацию. Выступало за права и свободы всех народов: Черновол, Дзюба.

1965г. - Волна арестов в кинотеатре "Украина".

1967г. - Черновол заграницей издаёт сборник "Лихо з розуму"

1968г. - 139 деятелей культуры обратились с письмом к Брежневу против арестов в кинотеатре "Украина" и давления против Украины.

70-е арестованы Черновол, Дзюба, Стус, Свитлычный... В середине 70-х дисидентство в Украине уменьшилось количественно, но выросло качественно: образовалась и действовала УХС. По подсчётам Кравченко в списки диссидентов 1960-1972г входило 975 человек. 1968 год ООН провозглашает годом прав человека, но в тюрьмах находилось 500 политических заключённых и 50 лечили в психушках.

Таким образом, 60 - 80-е в Украине активизируется оппозиционное движение. Оно становится значительным фактором общественно-политической жизни. Благодаря самиздату в массы проникают идеи, взгляды, но широкой поддержки населения не было. Несмотря на малочисленность, диссидентское движение было реальной моральной, идеологической угрозой системе, так как формировало и сохраняло определённые идеалы.