27. Суспільно-політичне життя: “стабілізація” і закритість

Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на “стабілізацію”, а надалі – консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними рисами реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах, а з іншого – вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

Створені в такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Достатньо сказати, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3-4% продукції промислового виробництва.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300-500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975-1985 рр. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити “демократичний фасад” народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого – появу “неформальних” організацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. – лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних – зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.

5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963-1972) – автономізаційну, В. Щербицький (1972-1989) – централістську, тобто орієнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння “харківського” і “дніпропетровського” політичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків´ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.

У 1972 р. П. Шелеста, як влучно підмітив один з відомих публіцистів, “тихо без шелесту” усувають з посади. Лідером комуністів республіки став В. Щербицький – сімнадцятий за рахунком керівник КПУ. “Команда” Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупинити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.

Оголосивши себе в Конституції 1977 р. “ядром політичної системи”, КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для вирішення цього завдання було обрано характерний для командно-адміністративної системи екстенсивний шлях – кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 р. КПУ виросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебував кожен дев´ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3-0,4% і був практично найнижчим за всю історію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках не зростав, а знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на “стабільність” практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з´їзді республіканської партійної організації 1981 р., понад 68% були обрані до складу даного керівного органу вдруге, втретє, а 30 осіб – учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тенденція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у нижчих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, негативні наслідки. Старіло партійне керівництво, і, як не парадоксально, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія – у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономірно, що в апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керівництва – дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Проголошений курс “стабілізації” не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, - заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.