2. Джерела християнської статевої і подружньої етики

Проблематика статевости та подружжя завжди була в богословсько-моральних роздумах, іноді вона особливо домінувала (не завжди в позитивному значенні). Однак міркування про критерії оцінок і норм дії в цій сфері вимагають дальшого розвитку. Моральні норми у сфері статевости вимагають ґрунтовної аргументації і пояснення зокрема тепер, коли сучасна людина виразно їх відкидає, про що засвідчує спосіб мислення та поведінки. Тому треба сягнути до самих основ статевої та подружньої етики, тобто до генези нормативности, до джерел норм і оцінок у цій сфері.

Можна говорити про три джерела статевої та подружньої етики: Боже Об’явлення, Традиція і Вчення Церкви, природа людської особи.

2.1. Боже Об’явлення

Боже Об’явленна є першим джерелом для статевої та подружньої етики, яка є складовою частиною морального богослов’я. Богослов’я (теологія) походить від грецьких слів: theos – Бог і logos – слово. Етимологічно означає „слово про Бога” („науку про Бога”). Знання про Бога можемо здобути двома шляхами: за допомогою природного світла розуму або через спеціяльне відкриття, яким є Боже Об’явлення³¹.

2.1.1. Біблія – запрошення для людини

Бог об’являє людині не лише певну суму правд (знань), але насамперед самого Себе і свої наміри відносно неї. Він хоче укласти з людиною союз, кличе її до спільноти життя і спасіння. Тому бачимо, що Об’явлення є не лише джерелом знань про Бога (тобто теології), а й також джерелом знань про людину (тобто антропології). Тільки Об’явлення відкриває перед людиною найсуттєвіші правди про неї, дозволяє пізнати її остаточне призначення та відкрити найглибший сенс існування. Жодна інша наука не відкриває нам правди про створення людини на Божий образ та подобу, про покликання її до життя в Божому Царстві.

Боже Слово, скероване в Об’явленні до людини, не є якоюсь „нейтральною інформацією” про певні факти (Старий Завіт, наприклад, говорить про створення світу, про визволення з неволі; Новий Завіт – про Христа, про Його чуда). Це також не лише відкриття Божих таємниць (наприклад, Благовіщення), але це заклик Бога, скерований до людини, на який слід відповісти. Біблія – це „запрошення, заклик, що його кожен читач отримує від Бога щоразу, коли зустрічається з Його словом”³². Цією відповіддю, якої Бог очікує від людини, є віра.

2.1.2. Віра в Боже Об’явлення та роздуми над вірою

„Божої дійсности” не можемо пізнати без релігійної віри. Віра є відповіддю людини на Боже Об’явлення. „Віра означає не просто прийняти якісь абстрактні правди про Бога; вона означає працювати над пізнанням Його плану спасіння, постійно слухаючи те слово, в якому Він нам об’явлений”³³. Людина, однак, як розумне творіння не лише приймає факти чи ствердження, записані у Святому Письмі, а й розмірковує над ними. Тому з прийняттям віри (об’явленого змісту), тобто разом з „увіруванням Богові”, йдуть в парі роздуми над вірою, над її змістом, що, своєю чергою має відбитися також у житті того, хто вірить. І таким чином виникає богослов’я як наука. Йдеться про критичний роздум над змістом віри і навіть ширше – над самим фактом віри, над його структурою та зумовленням, над його значенням і наслідками для людського життя. Це все є богослов’ям у динамічному і творчому значеннях. Тут виникає двостороння залежність: ніколи немає „чистої” віри в Бога без дози богослов’я (рефлексії), а з іншого боку – немає „чистого” богослов’я без віри (інакше це була б філософія релігії або релігієзнавство).

Предметом досліджень і вчення богослов’я є Бог, якого пізнаємо завдяки тому, що Він сам про Себе об’явив. Предметом досліджень богослов’я є також вся земна дійсність, створена Богом, яку пізнаємо у світлі Божого Об’явлення.

2.1.3. Біблія – правило віри і правило життя

Біблія була дана, аби стати правилом віри та життя людини. Віра в Бога має виявитися у вчинках, адже вірити – це безперестанно старатися жити згідно зі вказівками Божого слова, відповідно до слів псалмоспівця: „Слово Твоє – світильник перед ногами в мене, світло на моїй стежці” (Пс. 119, 115). Треба з довірою „піддаватися дії цього слова, що триває повіки і здійснює те, що проголошує (пор.: Іс. 40, 7-8; 55, 10-11; Пс. 33,11; Мт. 24, 35)”³⁴.

Боже Слово – це важливе джерело морального богослов’я, в якому знаходимо дороговкази людського життя: Божі Заповіді, цінні вказівки (у вченні пророків і книгах мудрости), низку порад і принципів у Євангеліях та повчаннях апостолів. Проте, як звертає увагу А. Джирланда, коли ми говоримо, що в Біблії міститься правда, в яку маємо вірити, і норми, як маємо жити, не треба думати, що досить розгорнути Біблію, почати читати – і все стане зрозуміло. У Біблії міститься багато непростих для розуміння речей, і легко можна помилитися, якщо людина покладається лише на власний розум. Ісус довірив апостолам „навчати всі народи” (Мт. 28, 18-20), а не просто наказав дати людям читати Святе Письмо. Біблія зродилася під діянням Святого Духа. Правильне пояснення Біблії подає нам Церква, тому що Церкві Христос обіцяв зіслати Святого Духа, який нагадає все, що говорив Ісус (пор. Йо. 14, 26). Тільки Церква Ісуса Христа в силі непомильно вивести зі Священних Писань правди віри та норми життя, дійсні для всіх: її живе навчання є безпосереднім правилом для життя християнина та надійним дороговказом для правильного розуміння написаного Божого Слова³⁵. Отож, для того щоб добре зрозуміти Боже Об’явлення, треба пізнати також Традицію та вчення Церкви.