12.2. Психологія про створення щасливої молодої сім’ї

Чому люди, які перебувають у шлюбі, як правило, більш щасливі? Скоріше за все тому, що вони стають більш чуйними, більш довірливими, відкритими та співчутливими. Шлюб сприяє щастю, а зі щасливими людьми набагато цікавіше жити та спілкуватися, будувати взаємовідносини.

Що впливає на подружнє життя? Як показують дослідження соціальних психологів, найбільш міцними є шлюби, коли подружжя:

• побралися не молодше 20 років;

• виросли у стабільній родині з двома батьками;

• зустрічалися до одруження тривалий час;

• достатньо забезпечені та приблизно з однаковим рівнем освіти;

• мають роботу;

• спільного віросповідання;

• добре ставляться один до одного.

Ролі дружини або чоловіка, батька також забезпечують додаткове джерело самоповаги. Хороший шлюб дає кожному партнеру надійного товариша, друга, коханця. У щасливих сім’ях не домінує свідомість свого «Я». Обидва партнери несуть відповідальність за благополуччя свого шлюбу. З появою дітей подружжя залишається чоловіком та жінкою, а не перетворюються на «тат» і «мам», не ігнорують партнера, знаходять час для усамітнення, підтримують та хвалять один одного, обговорюють проблеми та удачі на роботі. Без надійного сімейного тепла справитися із суворою дійсністю надзвичайно складно. Через це вони старанно зберігають ідеальний образ партнера, в який у свій час закохалися, пишаються позитивними якостями і не намагаються переробити те, що не подобається.

Нещасливі ж подружжя виявляють:

• авторитарність;

• незговірливість;

• схильність до пригнічення партнера;

• неповажність, постійну невдоволеність чимось;

• конфліктність.

Таким чином, сім’я складається як мінімум з двох осіб. Дві особистості за своїми смаками, звичками, світорозумінням, бажаннями. Повинен пройти певний час, щоб ці два «Я» утворили одне «Ми», створили групу, яка буде для них найважливішою гаванню, де будуть виховуватися їх майбутні діти.

12.3. Сім’я – головна ланка у системі розвитку особистості

Родинне виховання – перша природна і постійно діюча ланка розвитку дитини. У сім’ї, у родині закладається духовна основа особистості, її світорозуміння. Родинне виховання – могутнє джерело формування національної гідності, трудової підготовки, людських почуттів, любові до матері та батька, пошани до рідної мови, культури, історії. Від роду до народу, націй – такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості.

Спроби побудувати родинну педагогіку як частину педагогіки робилися ще у ХVІ–ХVІІІ ст. Перше у світі спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку «Материнська школа» (1633) було написано Я.А.Коменським. Потім ці ідеї отримали розвиток у Ж.Ж.Руссо («Еміль, або про виховання», 1762), І.Г.Песталоцці («Лінгард і Гертруда», 1795) та інших цікавих педагогів, літераторів, книжки і оповідання яких містили багато спостережень і порад батькам.

Так, швейцарський педагог І.Г.Песталоцці один з перших довів, що основи наступного природодоцільного розвитку дитини необхідно закладати у сім’ї, яку він називав «святилищем храму» моральної природи людини. На думку педагога, шкільне виховання може бути успішним тільки у тому випадку, якщо воно повністю погоджене з родинним.

Ці погляди отримали розвиток у працях К.Д.Ушинського, Л.М.Толстого, Я.Корчака та інших педагогів.

Становленню вітчизняної сімейної педагогіки сприяли праці А.С.Макаренка «Книга для батьків» (1937), В.О.Сухомлинського «Батьківська педагогіка» (1958), М.Стельмаховича «Народна педагогіка» (1965) та ін.

У нашому столітті роль та місце сім’ї у системі виховання не раз змінювалися у суспільстві. Так, у 20-ті роки існувала «модель»: «школа – центр виховання у соціальному середовищі». У центрі уваги знаходилася сім’я, її побут, взаємовідносини у ній. Проте надалі позиція школи стає більш активною стосовно родини: вона починає впливати на покращання побуту у родині, на правильну організацію взаємовідносин у ній і т.ін.

Через це у середині 30-х років «модель» змінюється і стає такою: «школа – центр контролю за соціальним середовищем». Відповідальність за поведінку дітей у школі, у родині покладалася на вчителя.

У 60-ті роки розвивається модель «координації зусиль школи, родини, суспільства». Школа стосовно родини стає не наставником або контролером, а консультантом. Така модель існувала до кінця 80-х років.

Сучасна модель складається та формується на позиціях співробітництва. Важливо те, що сім’я та навчальні заклади є рівноправними та рівнозначними союзниками. Сім’я починає займати найголовніше місце у системі розвитку дитини. Вона несе повну відповідальність за розвиток, виховання і навчання своїх дітей. Ця позиція відповідає світовим тенденціям, що зафіксовані у «Конвенції про права дитини» (прийнята у 1989 р. Генеральною Асамблеєю ООН).

Перед українською родиною стоять зараз такі завдання:

• забезпечити виховання фізично і морально здорової дитини, а також необхідних умов для повної реалізації можливостей її розвитку (генотипу);

• створити атмосферу емоційної захищеності, тепла, любові;

• сприяти засвоєнню моральних цінностей; виховувати доброту, справедливість, гідність, людяність;

• виховувати повагу до школи і вчителя;

• турбуватися про те, щоб кожна дитина засвоїла рідну мову;

• включити дитину у спільну з дорослими діяльність, готувати її до життя у складних економічних умовах перехідного періоду;

• формувати естетичні смаки і почуття за допомогою казок, пісень, ігор тощо;

• забезпечити духовну єдність поколінь, зберігати традиції.

Можливості впливу сім’ї на дитину величезні, але вони залежать від типу сім’ї (повна – неповна), її благополуччя, атмосфери у ній.

У кожній сім’ї складається якась своя особлива атмосфера, яку іноді складно визначити. Якщо спробувати проаналізувати, звідки вона береться, то на розум прийдуть такі риси: теплота та сердечність або, навпаки, сухість, конфліктність. Атмосфера благополучної родини визначається її міцністю, цінностями, емоційним змістом.

До неблагополучних сімей відносяться: конфліктна, педагогічно неспроможна, асоціальна, аморальна.

Конфліктна сім’я – це сім’я, у якій стосунки подружжя носять конфліктний характер, що супроводжується грубістю, скандалами; почуття поваги руйнується. Діти ростуть дратівливими, неврівноваженими, часто злими, невміючими ладити з людьми.

Педагогічно неспроможна сім’я – сім’я, де батьки свідомо підбурюють дітей проти вчителів, школи, оточуючих дітей. Діти у таких сім’ях частіше за все несприйнятливі до педагогічних впливів вчителів.

Асоціальна сім’я має негативну спрямованість до цінностей, інтересів суспільства. Зовнішньо у ній присутня гармонія стосунків, але діти, як правило, ставляться зі зневагою до товаришів, зневажливо ставляться до тих, хто знаходиться нижче їх соціального рівня.

У аморальній сім’ї подружжя конфліктують не тільки між собою, але і з загальноприйнятими нормами. Частіше за все діти з таких сімей поповнюють ряди правопорушників.

Вплив сім’ї на дитину може бути як формальним (спеціально організованим через доручення, вимоги і т.д.), так і неформальним (взаємовідносини, що складаються природно).

«Уся таємниця сімейного виховання у тому і полягає, щоб дати дитині самій розвиватися, робити все самій; дорослі повинні ставитися до дитини з першого дня її народження на світ як до людини, з повним визнанням її особистості» (Лесгафт П.Ф. Семейная жизнь ребенка // Антология педагогической мысли России второй половины ХІХ – начала ХХ в. – М., 1990. – С. 295).