72. Види і форми міжнародно-правової відповідальності держав

Міжнародна відповідальність реалізується на підставі матеріальної та політичної (нематеріальної) відповідальності. Деякі автори виокремлюють ще моральну відповідальність, але зазвичай вона (наприклад, здійснення певних церемоніальних дій, що відновлюють честь і гідність держави) також зводиться до політичної.

Матеріальна відповідальність виражається у формі реституцій та репарацій. Реституція — це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі (повернення неправомірно захопленого майна, художніх цінностей, транспортних засобів і таке інше). Різновидом реституції є субституція — заміна неправомірно знищеного чи пошкод­женого майна аналогічним за вартістю та призначенням. Репарація — це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами. Репарація застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є немож­ливим і має на меті відшкодування шкоди.

Матеріальна відповідальність також може бути абсолютною й обмеженою. Абсолютна відповідальність не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини суб'єкта.

Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв'язку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для виникнення відповідальності й обов'язку сплатити компенсацію. Така відповідальність ще має назву об'єктивної відпо­відальності та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності. Обмежена відповідальність виникає в разі доведення того факту, що шкода завдана в резуль­таті вини чи умислу. Тому цей вид відповідальності називають ще винною відповідальністю.

Нематеріальна відповідальність виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, декларативних рішеннях тощо.

Ресторація становить собою відновлення правопорушником попереднього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки (наприклад, звільнення незаконно зайнятої території та несення пов'язаних із цим майнових витрат). Сатисфакція — це задоволення нематеріальних вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її політичним інтересам. Обмеження суверенітету (надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове призупинення діяльності державних органів держави, окупація країни або її частини, реорганізація по­літичної системи, розпуск злочинних політичних партій тощо. Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного органу (наприклад, суду) чи організації, які визнають певну дію міжнародним правопорушенням1.

73. Обставини, що виключають відповідальність держав

Обставини, що виключають протиправність діяння, повинні бути юридично значимими і, відповідно, визначатися нормами міжнародного права. У цьому відношенні Комісія міжнародного права ООН при розробці Проекту статей про відповідальність держав розробила в 1980 році статті 29-34 про обставини, що виключають відповідальність держав. До таких обставин належать:

— згода держави;

— відповідні заходи у відношенні міжнародно-протиправного діяння;

— форс-мажор і непередбачений випадок;

— лихо;

— стан необхідності;

— самооборона.

Виключення відповідальності держави у разі згоди наступає при наявності таких умов:

— згода держави повинна бути міжнародно-правомірною;

— згода повинна бути ясно вираженою, а не такою, що припускається;

— згода повинна передувати вчиненню дії;

— діяння, на вчинення якого отримана згода, повинно відбуватися в межах узгоджених його умов, що стосуються місця, часу, засобів і інших обставин діяльності зобов'язаної держави.

Проте міжнародне право пред'являє певні вимоги і до управочиненої держави, що дає згоду:

— управочинена держава вправі давати згоду на діяльність іншої держави тільки в межах своєї території, а також стосовно до своїх суверенних прав і юрисдикції, що діють в межах недержавної території (континентальний шельф, виняткова економічна зона, відкрите море і т.д.);

— згода управочиненої держави не може бути дана на вчинення дій, що суперечать імперативним нормам міжнародного права (наприклад, згода на використання своєї території для вчинення агресії у відношенні третьої держави). Під відповідними заходами стосовно міжнародно-протиправного діяння, що виключають відповідальність держави, стаття ЗО Проекту розуміє дії держави, викликані протиправними діями іншої держави. Таким чином, дії держави стосовно держави-пра-вопорушника, з погляду міжнародного права, будуть правомірними, тому що є провина самої потерпілої сторони. Мова, таким чином, йде про закономірні «відповідні заходи» — санкції, що будуть розглянуті в наступному розділі цієї глави. Такі заходи можуть бути застосовані не тільки потерпілою державою, але також за її дорученням компетентною міжнародною організацією (ООН, відповідною регіональною організацією).

Протиправність діяння держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, виключається, якщо діяльність держави була викликана форс-мажором (непереборною силою) або непередбаченим випадком (непередбаченими зовнішніми подіями).

Ці дві підстави розглядаються разом, тому що ні в міжнародній практиці, ні в доктрині немає чіткої і визначеної різниці між ними. Стосовно цих подій передбачається, що вони не дозволили державі діяти належним чином — відповідно до раніше прийнятого на себе зобов'язання або зрозуміти, що її поводження не відповідає цьому зобов'язанню.

Стан необхідності (стаття 33 Проекту) передбачає обставини, коли крайній небезпеці піддаються суттєві інтереси держави. Правова регламентація такої ситуації в пункті 1 зазначеної статті виглядає таким чином:

«Держава не може посилатися на стан необхідності як на підставу для виключення протиправності діяння цієї держави, що не відповідає її міжнародному зобов'язанню, за винятком тих випадків, коли:

а) це діяння було єдиним засобом захисту суттєвого інтересу цієї держави від тяжкої і неминучої загрози і

б) це діяння не завдало серйозної шкоди суттєвому інтересу держави, у відношенні якого існує зазначена обставина».

Слід мати на увазі, що посилання держави на крайню необхідність правомірні лише при наявності ряду одночасно діючих умов:

— абсолютно винятковий характер ситуації, на яку посилається держава;

— неминучість характеру небезпеки, що загрожує життєво важливим інтересам держави і його населення:

— неможливість усунути таку небезпеку іншими засобами;

— в обов'язковому порядку тимчасовий характер дії, обмежений рамками періоду небезпеки.

Пункт 2 статті 33 Проекту містить вказівку на випадки, коли держава не може посилатися на стан необхідності, а саме:

— міжнародне зобов'язання виникає з імперативної норми загального міжнародного права;

— міжнародне зобов'язання встановлене договором, що прямо або побічно виключає таку можливість;

— держава, про яку йде мова, сприяла виникненню стану необхідності.

Стаття 34 Проекту, названа «Самооборона», говорить «Протиправність діяння держави, що не відповідає міжнародному зобов'язанню цієї держави, виключається, якщо це діяння є законним заходом самооборони, прийнятим відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй».

Згаданий в цій статті законний захід самооборони держави, відповідно до Статуту ООН, відповідає умовам його статті 51. Такими умовами є:

— наявність збройного нападу на державу іншої держави, що створює винятково серйозну і явну загрозу її територіальній цілісності і політичній незалежності, як це випливає з коментарю Комісії міжнародного права;

— самооборона здійснюється доти, поки Рада Безпеки ООН не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки;

— Раді Безпеки повинно бути негайно повідомлено про вжиті заходи самооборони;

— такі заходи не торкаються повноважень і відповідальності Ради Безпеки в справі підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Таким чином, самооборона розглядається як припустимий захід захисту територіальної цілісності та політичної незалежності держави, що піддалася збройному нападу, доти, поки не вступить у дію передбачена

Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення.

Санкції мають своїми цілями:

— припинення правопорушення;

— відновлення порушених прав;

— забезпечення відповідальності правопорушника.

Санкції розрізняють на різних підставах.

У залежності від кількості потерпілих суб'єктів вони бувають:

— індивідуальні — коли санкції застосовуються однією потерпілою державою;

— колективні — коли примусові заходи застосовуються двома і більше потерпілими суб'єктами міжнародного права. У залежності від суб'єктів здійснення санкцій розрізняють:

— санкції, застосовувані в порядку самодопомоги;

— санкції, здійснювані за допомогою міжнародних організацій.

Санкціями, здійснюваними в порядку самодопомоги, є: реторсії, репресалії, розірвання або призупинення дипломатичних чи консульських відносин, самооборона.

Реторсії — це застосовувані у відповідь на правопорушення відповідні примусові заходи суб'єкта, спрямовані на обмеження інтересів іншої держави, що охороняються міжнародним правом. Слід, проте, враховувати, що, коли реторсії застосовуються у відповідь на недружній акт, під яким розуміють несправедливе, упереджене, але правомірне з погляду міжнародного права поводження іншої держави, вони санкціями не є.

Міжнародна практика включає багато форм реторсій, застосовуваних до держави-порушника:

— підвищення мит на товари з цієї держави

— уведення систем квот і ліцензій на торгівлю з даною державою;

— встановлення обмежень на імпорт товарів із цієї держави;

— підвищення податкових платежів;

— націоналізація власності держави-порушника, її підприємств і громадян;

Репресалії — це відповідні примусові заходи, спрямовані на обмеження прав іншої держави, що вчинила правопорушення.

У сучасному міжнародному праві застосовуються такі форми репресалій:

— ембарго — заборона продавати товари, майно і технології на територію держави-порушника;

— бойкот — заборона купувати і ввозити на територію товари і майно, що походить з даної держави;

— заморожування авуарів (внесків) держави-порушника в банках, розташованих на своїй території;

— вилучення своїх внесків із банків держави-порушника.

У міжнародному праві розрізняють такі види самооборони:

— необхідна оборона, що являє собою відбиття актів застосування збройних сил, що не є актом агресії (наприклад, примусові заходи у відношенні повітряних і морських суден, що вторглись на

територію держави);

— самооборона від агресії — це відбиття акту агресії за допомогою збройної сили, застосовуване відповідно до зобов'язань держав з міжнародного права і, насамперед, за Статутом ООН

74. Основні універсальні міжнародні акти із захисту прав людини та механізми їх реалізації

Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права від 16.12.1966 (набув чинності 23.03.1976).

Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу, економічного, соціального, культурного розвитку.

Ст. 2. Держави - учасники Пакту зобов'язані забезпечити рівноправність без дискримінації з причин раси, статі, мови, релігії, політичних переконань, соціального походження, майна та ін. Держави забезпечують своїм громадянам право на судовий захист їх прав.

Ст. 3. Рівні політичні права для чоловіків і жінок.

Ст. 6. Право на життя. Страта допускається як виняткова міра покарання.

Ст. 7. Право на недопущення піддання катуванням або жорстокому поводженню, покаранню.

Ст. 8. Ніхто не повинен утримуватися в рабстві. Ніхто не повинен примушуватися до насильницьких зобов'язань праці.

Ст. 9. Право на свободу й особисту недоторканність.

Ст. 10. Право законно заарештованих на гуманне поводження і судовий захист.

Ст. 12. Право на свободу пересування, вибір місця проживання в межах держави. Право залишати будь-яку країну, в тому числі і свою власну.

Ст. 14. Всі особи рівні перед судами і трибуналами.

Ст. 17. Право на невтручання в особисте і сімейне життя. Право на недоторканність житла і таємницю листування.

Ст. 18, 19. Право на свободу думки, переконання і вираження своєї думки.

Ст. 20. Пропаганда війни повинна бути заборонена.

Статті 21, 22. Право на мирні зібрання, свободу об'єднань, профспілок, асоціацій.

Ст. 23. Право на вільний вступ у шлюб і заснування сім'ї.

Ст. 24. Дітям забезпечується повний захист їхніх інтересів.

Статті 25, 26. Повна рівноправність усіх перед законом, аж до ведення державних справ.

Ст. 27. Для міжнародного захисту утворюється Комітет із прав людини (18 осіб.).

Наступні статті -до 53 (останньої) - містять процедури утворення і механізми дії Комітету з прав людини.

Міжнародний акт про економічні, соціальні та культурні права людини від 18.12.1966 (набув чинності 03.01.1976).

Ст. 1. Право народів на самовизначення, встановлення політичного статусу і вільного економічного, соціального і культурного розвитку.

Ст. З Рівне право чоловіків і жінок на користування економічними, соціальними і культурними правами.

Ст. 6. Право на працю й одержання можливості заробляти працею на життя.

Ст. 7. Право на справедливі і сприятливі умови праці.

Ст. 8. Право вступати у профспілки для захисту своїх економічних і соціальних прав. Право профспілок на об'єднання, організацію страйків.

Ст. 9. Право на соцзабезпечення і соцстрахування.

Ст. 10. Охорона сім'ї як основного осередку суспільства і допомога їй.

Ст. 11. Право на достатній рівень життя для кожної людини і її сім'ї.

Ст. 12. Право кожної людини на найвищий рівень фізичного і психічного здоров'я.

Статті 13, 14. Право кожного на освіту й обов'язковість початкової освіти.

Ст. 15. Право на участь у культурному і науковому житті, право на захист моральних і матеріальних інтересів у зв'язку з цим.

Ст. 16. Всі держави зобов'язуються подавати Генеральному Секретареві ООН доповіді про вжиті ними заходи і про прогрес на шляху до досягнення дотримання прав, визнаних у цьому Пакті (це вже - механізм реалізації).

Статті 16 -23 - положення про реалізацію прав, викладених у Пакті.

Статті 27-31 - процедури набуття чинності, внесення поправок, ратифікації та ін.

Як можна було зауважити з короткого аналізу Загальної декларації прав людини (і аналіз положень відзначених двох міжнародних пактів підтверджує це), основні права і свободи людини в доктрині піддаються певній градації на права і свободи першого покоління і права і свободи другого покоління. Між ними с істотна відмінність.

Права першого покоління, до яких відносяться права, викладені у статтях 1-21 Загальної декларації прав людини, розглядаються як негативні, тобто як захист від якогось втручання (у тому числі й державного) у здійснення громадянських і політичних прав.

Значну групу міжнародно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини складають спеціальні акти. Ці акти, як правило, носять характер універсальних (діючих у глобальному масштабі) норм, але відмінних від уже розглянутих універсальних актів тим, що регламентують окремі, специфічні питання у сфері захисту прав і свобод людини.

До таких актів варто віднести:

- Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);

- Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973);

- Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966);

- Декларацію про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок (1979);

- Декларацію прав дитини (1989);

- Декларацію про територіальний притулок (1967);

- Конвенцію про боротьбу з дискримінацією у сфері освіти (I960);

- Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984);

- Конвенцію щодо рабства (1926);

- Конвенцію про боротьбу з торгівлею людьми й експлуатацією проституції третіми особами (1949);

- Конвенцію про права дитини (1989);

- Значну кількість документів МОП, що регулюють різні питання трудової діяльності

Що стосується практичної реалізації прав і свобод людини, то слід зазначити, що в наш час механізм цієї реалізації загалом сформульований. Він містить у собі:

- Генеральну Асамблею ООН;

- Економічну і Соціальну Раду ООН;

- Комісію з прав людини;

- Комісію з прав жінок:

- Верховного комісара ООН з прав людини;

- Комітет із прав людини (на основі Пакту про громадянські та політичні права);

- органи МОП;

- органи регіональних систем.

У принципі, кожен громадянин кожної держави - члена ООН - у випадку, якщо питання про порушення його прав у його країні не вирішується, незважаючи на його звертання в національні органи, може звернутися в будь-який із перерахованих вище, аж до Генеральної Асамблеї ООН.

Хоча на практиці цей принцип не завжди можна реалізувати внаслідок існування різного виду процедур за різними механізмами реалізації прав людини:

- скарга-ресурс;

- скарга-інформація;

- моніторинг і звіти.

За деякими видами передбачається звертання тільки з боку держав - членів ООН - або відповідних організацій.

75. Регіональне співробітництво у сфері прав і основних свобод людини

76. Міжнародні механізми контролю за дотриманням прав людини

77. Міжнародно-правове регулювання і забезпечення колективних прав народів

78. Принципи міжнародного гуманітарного права

79. Захист цивільного населення під час війни

Четверта конвенція «Про захист цивільного населення під час війни» проголошує норми захисту цивільного населення, що складається із цивільних осіб. Цивільна особа – особа, яка не є комбатантом.

Цивільні особи, які перебувають під владою противника, мають право на повагу, з ними слід поводитися гуманно, до них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення, насильство та загроза насильством, використання цивільного населення і окремих осіб з метою захисту військових об’єктів від нападу та ін. Окупуюча сторона зобов’язана сприяти доставці гуманітарних посилок, наданню допомоги, піклуватися про долю дітей.

Щодо цивільних об’єктів (об’єктів, які не є військовими), вони не мають бути об’єктами нападу і репресій; забороняються ворожі акції проти існуючих пам’яток, творів мистецтва тощо; забороняється нападати на об’єкти, потрібні для виживання населення (запаси продуктів харчування, райони посівів, худобу, споруди запасів питної води, іригаційні споруди), заборонено використання голоду серед цивільного населення як методу ведення війни.

Щодо захисту природного середовища, не повинні підлягатися нападу обладнання та споруди, які несуть в собі небезпеки: греблі, дамби, атомні електростанції тощо.

Для полегшення розпізнавання таких об’єктів сторони, які конфліктують, повинні (мають право) позначати їх міжнародним знаком у вигляді трьох кіл оранжевого кольору однакового розміру на білому полотнищі, на відстані одного радіуса одне від одного.

80. Захист жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру

81. Поняття та основні принципи функціонування ЄС

82. Основні підходи до інтеграції в межах ЄС

83. Етапи становлення та розвитку ЄС

84. Установчі договори ЄС

85. Структура та зміст Лісабонського договору

86. Інституційна система ЄС

Інституції Європейського Союзу утворювалися й удосконалювалися з перспективою дедалі тіснішого об’єднання країн Європи та проведення ними єдиної інтеграційної політики.Інституційна структура Європейського Союзу побудована за схемою, яка суттєво відрізняється від схем державного управління. Розглянемо детальніше роль та функціональне призначення основних інституцій ЄС, які мають безпосередню причетність до формування єдиної фінансової політики Союзу.

Європейська Рада – керівний політичний орган, що заснований 1974 р., який включає глав держав або урядів, міністрів закордонних справ, а також голову Європейської Комісії разом з одним зі своїх заступників. На відміну від інших інституцій, Європейська Рада діє без будь–яких правил внутрішнього розпорядку (цей формальний недолік є характеристикою вищого органу, скликаного державою–членом, що головує в ЄС, його засідання зазвичай проводяться в цій країні, порядок денний готує ця ж країна).

Рада ЄС (Європейська Рада міністрів) – переважно політичний орган ухвалення рішень у ЄС, що затверджує або коригує пропозиції Європейської Комісії, якій доручено виконання рішень Ради міністрів.

Європейський Парламент – одна з п’яти інституцій Європейського Союзу; пройшла шлях від спостерігача за органами найвищої влади до повноцінного парламенту демократичної держави. Сучасні повноваження Європейського Парламенту передбачають участь у законодавчому процесі, бюджетні процедури, участь у виборах Комісії і в процесі вироблення й ухвалення рішень, зокрема й надання згоди на асоціацію чи приєднання нових держав.

Європейська Комісія (Комісія ЄС) – виконавчий орган ЄС, який має досить обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Вважається «двигуном європейської інтеграції», оскільки має майже виняткове право на законодавчу ініціативу.

Основними завданнями Комісії ЄС є:

ініціатива (підготовка законодавчих ініціатив, які після прийняття стають постановами та директивами, необхідних для досягнення певних цілей, виконання (забезпечує виконання положень договорів про ЄС); контроль (гарантує виконання затверджених законопроектів).

Суд Європейського Союзу – це орган, створений у 1952 р. Договором про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі, який забезпечує дотримання права в ЄС.

Суд розглядає суперечки між державами–членами, між Союзом і країнами ЄС, між інститутами, фізичними особами або спільними органами і Союзом; готує експертні висновки і відповідає за попередні рішення (за клопотанням національного суду); висловлює свою думку щодо міжнародних угод.

Рахункова палата (Палата аудиторів) – колегіальний орган, заснований 1975 р., який забезпечує зовнішній контроль спільних європейських фінансів і консультативний розгляд бюджетних проектів ЄС.

Європейський інвестиційний банк створено у 1958 р. відповідно до Договору про Європейське економічне співтовариство. Відповідно до ст. 267 Договору основне завдання Банку полягає у сприянні за допомогою своїх власних ресурсів і доступу на ринок капіталу збалансованому та стійкому розвитку спільного ринку. Це означає, що Банк переважно має діяти як джерело інвестиційних ресурсів для проектів, які сприяють досягненню певних цілей ЄС. Банк працює на некомерційній основі, уповноважений давати позики та гарантії для полегшення фінансування трьох типів проектів у всіх секторах економіки [25]:

1) проектів для розвитку найменш розвинених регіонів ЄС;

2) проектів для модернізації або конверсії підприємств, розвитку підприємницької діяльності в нових галузях, які є пріоритетними з огляду на прогресивне функціонування спільного ринку;

3) проектів, що мають спільний інтерес для декількох країн–членів (підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв’язку, охорони навколишнього середовища, енергетики).

Починаючи з 2002 року, Європол має право брати участь у спільних розслідуваннях країн–учасників, а також вимагати від них проведення розслідувань.

Європол фінансується країнами, що входять до нього пропорційно величині валового національного продукту

Євроюст – найновіше із створених у структурі організацій ЄС підрозділ, він сформований у 2002 році, щоб підвищити ефективність діяльності правоохоронних органів держав–членів ЄС в області розслідування і судового переслідування особливо небезпечних міжнародних злочинів, у першу чергу, організованого криміналу.

Інституційна система ЄС володіє специфічними, властивими тільки цьому об’єднанню рисами:

суміщення функцій: органи ЄС наділені функціями різного характеру, які не можуть бути чітко пристосовані до традиційного розмежування між законодавчими, судовими та наглядовими органами; (На відміну від класичної теорії поділу влад Монтеск'є, не існує повного кореспондування кожному органові ЄС котроїсь однієї гілки державної влади — ані законодавчої, ані виконавчої — лише судова, що належить виключно СЄСп.)

принцип розподілу Влад проявляється в наступному: здійснюючи свою владу, законодавчі, виконавчі та судові органи мають бути повністю незалежними один від одного. Інституції Союзу є незалежними один від одного, хоча, як і було зазначено вище виконують змішані функції;

поліцентричність структури. Незважаючи на те, що центр ваги інституцій Союзу знаходиться в Брюсселі, його структура поширюється принаймні на три міста: Брюссель, Люксембург та Страсбург. Це може спричиняти деякі перешкоди в управлінні, але надає іншим важливим європейським центрам можливість робити свій внесок у розбудову Європи. Поліцентрична структура була затверджена спеціальним протоколом до Амстердамського договору;

збалансований розподіл суверенних прав та повноважень, пропорційність та субсідіарність;

принцип колегіальності при прийняті рішень;

розширення відкритості та прозорості в діяльності інститутів Союзу;

збільшення ролі та значення представницьких органів, а також судової влади.

Співтовариства і ЄС мають власну інституціональну систему.

Органи ЄСп/ЄС слід розподілити до наступних груп:

Основні органи — т.зв. базові інституції, учасниці законодавчого процесу: Європейська Рада, Рада ЄС, Європейський Парламент, Європейська Комісія, Суд Європейських Співтовариств

Фінансові органи: органи валютного союзу (Європейський центральний банк, Європейська система центральних банків) та Європейський інвестиційний банк;

Консультативними органами, (дорадчі утворення, що консультують Раду і Комісію в певних галузях інтеграції), є Соціально-економічний комітет, Комітет регіонів, Науковий та технічний комітети а також консультативні органи при основних органах: при Раді — Комітет постійних представників СОКЕРЕК та особливий комітет, при Комісії — комітет з питань транспорту та Комітет Європейського соціального фонду. Міжвідомчі органи: Відомство з питань офіційних публікацій ЄС та Відомство ЄСп для відбору персоналу;

Децентралізовані органи — так звані агенції з правосуб'єктністю (натепер 16 для ЄСп, 2 для II і 2 для III «стовпів» ЄС);

Органи II і III «стовпів» — органи, передбачені ДЄС і інші агенції.