193

Розділ ііі кваліфікація шахрайства з фінансовими ресурсами за сукупністю та його відмежування від інших злочинів

3.1. Загальні питання кваліфікації шахрайства з фінансовими ресурсами та його відмежування від інших злочинів.

Правильний вибір кримінально-правової норми, яка підлягає застосуванню у конкретній ситуації, а тим більше розробка правил, за якими такий вибір має здійснюватися, є однією з центральних проблем кримінального права, правильне розв’язання якої на практиці забезпечується якістю законотворчої діяльності.

Розвиток суспільних відносин постійно вимагає подальшого вдосконалення існуючих та формулювання нових кримінально-правових норм. Водночас, внесені до закону зміни не завжди спрощують його застосування, а інколи, навпаки – ускладнюють цей процес.

Аналіз законодавчої техніки у сфері кримінально-правового регулювання за останні роки свідчить, що під час формулювання нових кримінально-правових норм все частіше використовуються, так звані, складні склади злочинів, із загальних норм виділяються спеціальні, які існують паралельно з першими.

Наприклад, у КК України 2001 року поряд із загальними нормами про кримінальну відповідальність за викрадання чужого майна, заволодіння ним шляхом обману чи зловживання довірою або шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем, його привласнення та розтрату передбачено багато інших норм, якими встановлено кримінальну відповідальність за такі ж дії щодо окремих видів майна. Можна навести й інші такі приклади. Наявність великої кількості норм про відповідальність за вчинення складних злочинів також є характерним для нового КК України. Склади таких злочинів можуть поєднувати в собі два чи більше посягання, кожне з яких передбачене окремими статтями Особливої частини цього закону як самостійний злочин. Притаманна така риса і складам злочину, передбаченого ст. 222 КК України.

Очевидним є те, що подібні правила юридичної техніки повинні забезпечувати диференціацію кримінальної відповідальності, оскільки мають грунтуватися на особливостях та суті суспільної небезпечності окремих протиправних діянь. У спеціальній літературі небезпідставно висловлюється думка, що такі норми встановлюються для того, щоб спростити кваліфікацію, адже за їхньої наявності відповідні діяння можуть кваліфікуватися за однією статтею закону, а не за багатьма /2/ ¹⁾.

Проте, так відбувається не завжди. Існує дві сторони цієї проблеми.

По-перше, намагаючись якомога точніше відобразити в законі типові особливості того чи іншого злочину, врахувати сутність його суспільної небезпеки, законодавець, з одного боку, дійсно намагається створити умови для того, щоб у КК України не було більше однієї норми, яка б передбачала кримінальну відповідальність за конкретне одиничне суспільно небезпечне діяння, а з іншого – ускладнений при цьому характер законодавчої техніки об’єктивно вимагає від практичних працівників відповідних знань і вміння розв’язувати проблеми кваліфікації злочинів. Комплексне наукове дослідження таких проблем давно заслуговує на те, щоб стати самостійним вченням в рамках науки кримінального права /197 -200, 81, 2, 3/ ²⁾.

По-друге, практика показує, що законодавець, використовуючи таку складну техніку нормотворення, на жаль, інколи не забезпечує належної узгодженості між собою окремих норм-приписів, які містяться в багатьох нормативних актах, тобто не виконуються умови системного підходу (не охоплюються всі зв’язки існуючої системи, не забезпечується вплив на кожний її елемент, а також на взаємозв’язки між ними тощо). Аналогічних проблем не позбавлені і склади злочину, передбаченого ст. 222 КК України.

Разом з тим, як обґрунтовано стверджує Н.О. Гуторова, додержання у процесі законотворчої діяльності принципів системного підходу є необхідною умовою ефективності правових норм /74/ ¹⁾. “Ефективність правового регулювання залежить не лише від будь-якої однієї частини юридичної надбудови, а й від усіх її елементів, не лише від її змісту (елементів), але й від досконалості їх взаємозв’язків” /201/ ²⁾.

Враховуючи викладене, можна визначити такі два основних напрямки будь-якого кримінально-правового дослідження.

По-перше, наукове забезпечення вдосконалення закону з тим, щоб усунути наявні в ньому прогалини та неточності, на існування яких вказує як аналіз змісту кримінально-правових норм через призму системного підходу, так і практика їх застосування.

По-друге, визначення загальних правил (принципів) вибору кримінально-правової норми, яка підлягає застосуванню у тій чи іншій конкретній ситуації.

Вирішенню останньої проблеми в межах аналізу досліджуваного злочину і присвячено даний розділ дослідження.

Загальновідомою є теза про те, що злочин – складний вольовий акт людської поведінки, який, як правило, складається із декількох дій.

Аналізовані склади злочину – шахрайство з фінансовими ресурсами не є з цього приводу винятком, оскільки їх об’єктивна сторона може складатися як з однієї дії (надання суб’єктом злочину завідомо неправдивої інформації певному кредитору з визначеною у диспозиції статті метою), так і з декількох дій, які або не спричиняють суспільно небезпечних наслідків (внесення в офіційні документи завідомо неправдивої інформації, її надання суб’єктом злочину певному кредитору з визначеною у диспозиції статті метою), або спричинили один суспільно небезпечний наслідок (коли вчиненням вказаних дій завдано значної матеріальної шкоди), або декілька самостійних таких наслідків (коли в результаті шахрайства з фінансовими ресурсами завдано великої матеріальної шкоди декільком особам або, скажімо, вчинення даного злочину було поєднано з посяганням на здоров’я особи, яка мала дати висновок про правдивість чи неправдивість поданої для отримання фінансової допомоги інформації). Крім того, дії, які утворюють об’єктивну сторону даного злочину, можуть бути вчинені повторно.

Отже, шахрайство з фінансовими ресурсами може складатися по суті із ряду самостійних злочинних актів, відповідальність за які може бути передбачена як однією, так і різними кримінально-правовими нормами.

Проведений нами у попередньому розділі аналіз складів даного злочину дає підстави стверджувати, що його кваліфікація ускладнюється й тим, що кримінально-правові норми, якими передбачено відповідальність за його вчинення, в залежності від конкретних обставин справи, можуть бути визначені як спеціальні, що конкурують з іншими загальними нормами. До того ж одна вольова дія, пов’язана із шахрайством з фінансовими ресурсами, може утворювати декілька злочинних посягань, які являють собою ідеальну сукупність злочинів (наприклад, шахрайство з фінансовими ресурсами та одночасно поєднане з ним приховування стійкої фінансової неспроможності (ст. 220 КК України)), а два та більше епізоди надання завідомо неправдивої інформації – оцінюватися як реальна сукупність злочинів (скажімо, коли такі дії різняться за ступенем спричиненої шкоди (наприклад, одного разу шкоди не завдано чи вона не була великою, а іншого разу злочинними діями завдана велика матеріальна шкода); коли такі дії різняться за роллю винної особи у злочинній діяльності (то він був безпосереднім виконавцем злочину, а то – в ролі іншого співучасника, отже обов’язкове посилання на ст. 27 КК України), за стадією вчинення злочину (закінчений злочин і готування чи замах на його вчинення, коли обов’язкове посилання на ст. ст. 14 або 15 КК України), або як єдиний продовжуваний злочин (наприклад, ситуація з однією кредитною лінією, яка складається з окремих епізодів надання єдиного кредиту).

Неналежна теоретична розробка зазначених питань впливає і на практику застосування кримінального закону. Бажання уникнути помилок і зберегти справу від повернення на додаткове розслідування іноді змушує слідчих ставити в провину винним особам вочевидь збільшене за обсягом звинувачення. Це у свою чергу знижує якість і оперативність самого розслідування справи, підриває принципи кримінальної відповідальності.

Наведемо характерні з цього приводу приклади із слідчої практики.

26 травня 1997 року за ознаками злочинів, передбачених ч. 2 ст. 148² та ч. 2 ст. 148⁵ КК України 1960 року, була порушена кримінальна справа щодо директора малого підприємства Є., який з метою одержання кредиту надав банку завідомо неправдиву інформацію (фіктивні договори) і одержав кредит. Провадження у справі неодноразово зупинялося і поновлювалося, але до листопада 1998 року, тобто до дня затримання Є., слідчі дії взагалі не проводилися, хоча можливість їх проведення була. Після затримання Є. і обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строки розслідування справи і тримання під вартою тричі продовжувалися і лише у червні 1999 року справа щодо Є. за тим же обвинуваченням надійшла до суду [125].

Подібна ситуація була і по іншій кримінальній справі щодо С. – директора фірми “Інком”. За ознаками тих самих злочинів вона була порушена у березні 1995 року, на протязі трьох років неодноразово направлялася до суду і поверталася на додаткове розслідування у зв’язку з неконкретністю пред’явленого обвинувачення і лише у листопаді 1998 року була остаточно розглянута судом з винесенням обвинувального вироку (ч. 2 ст. 148² КК України 1960 року була виключена з обвинувачення винної особи як зайво поставлена у провину) [202].

Як вбачається з наведених прикладів, навіть тривалі терміни розслідування не були достатніми для того, щоб конкретизувати висунуте звинувачення, адже одночасна кваліфікація діяння за ч. 2 ст. 148² та ч. 2 ст. 148⁵ КК України 1960 року виключалася, враховуючи очевидну конкуренцію між собою даних кримінально-правових норм.

Подібних помилок не уникали і суди.

Так, М. – директор ряду приватних підприємств був засуджений за те, що він, отримуючи з Білорусі сільськогосподарську техніку і знаючи про те, що імпортні товари будуть реалізовані, під час їх митного оформлення повідомив митним органам завідомо неправдиву інформацію про те, що імпорт використовуватиметься виключно для власних потреб. На підставі п. 1 Указу Президента України від 30 червня 1995 року “Про справляння податку на добавлену вартість з імпортних товарів” (даний нормативний акт втратив чинність на підстав Указу Президента України від 27 січня 1999 року “Про зміни та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Президента України”) очолювані М. підприємства були звільнені від сплати податку на додану вартість за придбану за кордоном техніку, яка насправді була реалізована іншим підприємствам.

Оскільки, вводячи умисно в оману митні органи щодо подальшої долі імпортних товарів з метою скористатись передбаченою законодавством податковою пільгою, М. як посадова особа суб’єкта підприємницької діяльності скоїв шахрайство з фінансовими ресурсами, що у результаті несплати податку на додану вартість завдало державі матеріальної шкоди в особливо великих розмірах, суд кваліфікував його дії, зокрема, за ч. 3 ст. 148² та ч. 2 ст. 148⁵ КК України 1960 року /85/ ¹⁾.

У цій ситуації відбулося подвійне поставлення винній особі у провину одного і того самого суспільно небезпечного наслідку – ненадходження до державного бюджету суми податку на додану вартість в особливо великому розмірі. В одному випадку суд це врахував, кваліфікуючи дії винного за ч. 3 ст. 148² КК України 1960 року, а в іншому – розцінив той самий наслідок як заподіяння матеріальної шкоди у великому розмірі (ч. 2 ст. 148⁵), що не можна визнати правильним. Тим більше, залишилося у даному випадку поза увагою суду і те, що склади даних злочинів конкурують між собою. О.О. Дудоров, аналізуючи дану справу, вважає, що вказівка на ч. 3 ст. 148² КК України 1960 року взагалі підлягала виключенню з обвинувачення /131/ ¹⁾.

Без сумніву точність закону про кримінальну відповідальність є головною запорукою точності як власне кримінально-правової кваліфікації, метою якої є відмежування злочину від іншої поведінки людини, так і кваліфікації злочинів за конкретною нормою Особливої частини КК України безпосередньо.

Отже, питання відмежування шахрайства з фінансовими ресурсами від інших злочинів тісно пов’язано з вченням про кваліфікацію злочинів.

Під кваліфікацією злочинів у науці кримінального права традиційно розуміють різновид юридичної кваліфікації у процесі застосування кримінально-правових норм, що полягає у встановленні відповідності певної поведінки особи у поєднанні з іншими фактичними обставинами юридичного складу злочину з обов’язковим закріпленням цієї відповідності у процесуальному документі правозастосовчого органу /8, 28, 30, 116, 137, 211/; [2, 3, 20, 198, 200, 203] ².

Поняття кваліфікації діяння за ст. 222 КК України набуде більшої чіткості, якщо розглянути його динаміку. При цьому нами використані як вихідні положення результати проведеного В.О. Навроцьким дослідження щодо стадій та етапів кваліфікації злочинів /2/ ³⁾.

Кваліфікація злочину розпочинається зі стадії вибору правової норми, що передбачає певне діяння. У свою чергу ця стадія починається з етапу впорядкування даних щодо фактичних обставин справи. Метою цього етапу є виділення фактичних даних, які мають значення для кваліфікації, тобто відбувається формування юридично значущих конструкцій. Наступний етап – висунення версій кваліфікації.

Проведений аналіз кримінальних справ, результати узагальнень судової практики, а також багаторічний практичний досвід автора показують, що серед типових найбільш складних ситуацій, які виникають під час здійснення кваліфікації суспільно небезпечного діяння за ст. 222 КК України, є відмежування передбаченого цією статтею злочину від злочинів проти власності. До того ж необхідність вирішення цього питання обумовлено прямою вказівкою в законі. Згідно з диспозицією ч. 1 ст. 222 КК України шахрайство з фінансовими ресурсами можливо лише за відсутності ознак злочину проти власності.

Крім того, на практиці виникають питання, пов’язані з відмежуванням шахрайства з фінансовими ресурсами від інших злочинів у сфері господарської діяльності, з якими він а) конкурує або б) має спільні окремі ознаки складу чи в) з вчиненням яких він просто може поєднуватися.

До першої категорії відносяться ухилення від сплати податків (ст. 212 КК України).

До другої – фіктивне банкрутство та приховування стійкої фінансової неспроможності (відповідно ст. ст. 218, 220 КК України – співпадає характер діяння – надання кредиторові завідомо неправдивої інформації.

До третьої - порушення законодавства про бюджетну систему (ст. 210 КК України – зміст обману, який становить основу шахрайських дій, може полягати і у навмисному перекручуванні цілей використання бюджетних коштів, а тому особа, яка вдалася до такого обману, після вчинення шахрайства з фінансовими ресурсами, реалізуючи свій злочинний намір, використовує бюджетні кошти у вигляді отриманих державних фінансових ресурсів не за їх цільовим призначенням) та інші.

Вивчення судової практики свідчить також і про те, що часто зустрічаються помилки при визначенні співвідношення ст. 148⁵ із ст. ст. 172 та 194 КК України 1960 року. Неоднакові підходи до кваліфікації злочинів за даними статтями закону пояснюються поширеною серед практичних працівників думкою про те, що дії, передбачені ст. ст. 172 та 194 КК України 1960 року, були і по суті залишаються способом документування завідомо неправдивої інформації, яка надається під час вчинення шахрайських дій (на теперішній час відповідальність за майже аналогічні дії передбачена відповідно ст. ст. 358 та 366 КК України). Тобто йдеться про відмежування шахрайства з фінансовими ресурсами від інших суміжних злочинів, які пов’язані з посяганням на порядок фіксації та збереження передбаченої законом та іншими нормативними актами достовірної інформації в документальному вигляді.

Кожний з трьох запропонованих варіантів співвідношення шахрайства з фінансовими ресурсами з іншими злочинами потребує окремого детального аналізу. Розмежування складів діянь між собою безпосередньо пов’язується В.О. Навроцьким з третім етапом кваліфікації злочинів. Йому і будуть присвячені наступні підрозділи даного розділу дослідження.

По суті кримінально-правова кваліфікація складається з встановлення у вчиненому діянні складу конкретного злочину (позитивна форма), а також його відмежування від інших злочинів (негативна форма), поєднуючи в єдиний процес пізнання істини по справі. Ось чому розмежування злочинів між собою в спеціальній літературі часто називають “зворотним боком кваліфікації”/198/ ¹⁾. “Розмежування складів злочинів – чи не найскладніше у виборі правової норми. Адже воно вимагає не просто знання ознак окремих посягань, але і розуміння відмінностей між ними та їх сукупністю” /2/ ²⁾. Результатом цього етапу є виявлення правової норми (норм), що підлягає застосуванню у конкретній ситуації.

Наступна стадія кваліфікації злочинів пов’язана з встановленням відповідності між юридично значущими ознаками діяння і ознаками, передбаченими конкретною правовою нормою. Ця стадія має своє практичне значення. Якщо ми раніше лише провели розмежування суміжних злочинів між собою завдяки порівняльному аналізу ознак їх юридичних складів, то завданням цієї стадії кваліфікації є вирішення питання про те, який з відмежованих злочинів повністю охоплює дане суспільно небезпечне діяння, а який – ні, а якщо жодний з них таке діяння повністю не охоплює, тоді сукупність яких кримінально-правових норм здатна це зробити.

Як показують результати проведених нами в різні роки узагальнень практики застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність за шахрайство з фінансовими ресурсами, помилки при кваліфікації суспільно небезпечних діянь за ст. 222 КК України породжуються, як правило: невірною оцінкою фактичних обставин вчиненого; поверховим дослідженням і недостатньо повним з’ясуванням найбільш істотних з таких обставин, які дозволяють розкрити внутрішню природу вчиненого злочину і правильно його кваліфікувати (так, часто практичні працівники плутають шахрайство з фінансовими ресурсами і злочини проти власності, і навпаки); помилковим тлумаченням закону. Про це яскраво свідчать і наведені нами раніше конкретні приклади.

Отже, правильність кваліфікації злочину за ст. 222 КК України в значній мірі залежить від чіткого уявлення юридичної суті виписаного в законі складу конкретного злочину.

Найбільш важливими та визначальними ознаками складу даного злочину є визначені нами: 1) об’єкт посягання; 2) характер дій винної особи; 3) умисність дій та наявність спеціальної мети. Перше дозволяє відмежувати даний злочин від злочинів, передбачених іншими розділами Особливої частини КК України, а також від більшості інших злочинів у сфері господарської діяльності. Ознаки суб’єктивної сторони складу даного злочину дозволяють відмежувати його, перш за все, від інших злочинів у сфері господарської діяльності, а також від суміжних злочинів.

В юридичній літературі висловлювалися різні судження про принципи розмежування злочинів. Одні криміналісти надають значення виключно об’єктивним ознакам, інші – суб’єктивним, треті, хоча і вказують на необхідність врахування і тих й інших ознак, все ж надають перевагу першим /198/ ¹⁾.

На нашу думку, навряд чи можливе будь-яке протиставлення об’єктивних ознак злочину суб’єктивним, і навпаки, а тому, вирішальним при відмежуванні досліджуваного злочину від інших має бути, передусім, системний аналіз всіх ознак його складу.

Наведена стадія кваліфікації є завершальною на рівні нашого кримінально-правового дослідження, оскільки питання про юридичне закріплення результатів кваліфікації, пов’язані з процесуальним закріпленням отриманих даних, яке регламентується, як правило, окремими нормами КПК України щодо змісту, структури та форми процесуальних документів, і досить детально виписані в працях П.Ф. Шашкевича [204], Я.О. Мотовиловкера /205/ ²⁾, О.Б. Муравіна /206/ ³⁾, В.О. Навроцького [2], інших вчених, а також в науково-практичних виданнях [207].

Таким чином, з’ясувавши загальні питання кваліфікації злочину, передбаченого ст. 222 КК України, у наступних підрозділах цієї роботи ми зупинимось детально на висунутих нами версіях схожості чи поєднання окремих ознак шахрайства з фінансовими ресурсами з ознаками інших злочинів і розробимо правила вибору у таких випадках необхідної кримінально-правової норми (норм), що підлягають застосуванню.