17.Власність як економічна та юридична категорія.

Юридичне поняття про власність як про вольове ставлення людини до речі, суб'єкта до об'єкта, до прямої влади, панування першого було сталим ще в Римській імперії. Водночас власність ототожнювали з багатством як матеріальним об'єктом володіння.

Досліджуючи власність як юридичну категорію П'єр Жозеф Прудон у працях «Що таке власність?» і «Система економічних протиріч, або Філософія вбогості» визначив цю категорію так: «Власність є крадіжка» [1, с. 14]. Він по-новому підійшов до цієї проблеми, спробував пояснити походження і зміст власності. Незважаючи на те, що його думка не була прийнята в суспільстві як безперечна, вона підкреслила важливу деталь: якщо один член суспільства володіє якоюсь річчю, то інший не може мати її у своїй власності [2, с. 59].

Французький соціаліст-утопіст К. А. Сен-Сімон у своїй праці «Погляд на власність і законодавство» вказував на те, що «найбільш важливе питання, що підлягає розгляду — це питання про те, як повинна бути організована власність для найбільшого блага всього суспільства відносно волі й відносно багатства» [3, с. 355].

Далі власність визначали як суспільний феномен, що втілює неподільну єдність права й економіки. Саме це формує специфіку відносин власності, яка не існує поза юридичною та економічною матерією.

К. Маркс перейшов від правової інтерпретації власності до її обґрунтування як економічної категорії, що виражає відносини між людьми з приводу конкретних речей (насамперед засобів виробництва). Ці відносини характеризують присвоєння засобів виробництва і споживання благ, розподіл матеріального багатства між класами, суспільними групами, державою, окремими особами.

Оскільки двома найважливішими підсистемами власності є юридична й економічна, то інтегральний підхід дає підстави визначити власність як сукупність виробничих відносин між людьми щодо присвоєння ними об'єктів власності, які дають право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування

Із погляду неоінституціоналізму будь-який акт пов'язаний з власністю, є обміном «пучками прав власності». Ці права передаються за допомогою договору, що фіксує, які саме правочини і на яких умовах підлягають передачі. Контракт тим складніший, чим складніше залучені в обмін блага і чим складніша структура пов'язаних із ними витрат. Трансакційними називають витрати у сфері обміну, пов'язані з передачею прав власності.

18.Обєкти та суб’єкти власності.

Суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.

Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна власність як стратегічна мета // Економіка України. — 1993. — №1.)

Ознаки власності. Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі: 1) власність — це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі; 2) власність — це результат суспільного розвитку, а не окремої людини. Ізольований індивід (наприклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б розмовляти; 3) власність — це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами; 5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного способу присвоєння; 6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.