4. Особливості текстів кадрово-контрактних документів.

Документ – зафіксована на матеріальному носієві інформація за визначеними стандартами чи формою. Документ має правове значення, юридичну силу.

Документи щодо особового складу (документи з кадрово-контрактових питань) укладаються окремою особою й регулюють питання, пов'язані з працевлаштуванням, захистом особистих прав. До таких документів належить автобіографія, резюме, характеристика, заява, скарга, пропозиція, трудова книжка, а також особовий листок з обліку кадрів.

• Автобіографія – це документ, у якому особа власноручно в хронологічному порядку подає стислий опис свого життя і трудової діяльності.

• Резюме – документ, в якому у стислій формі (бажано не більше 1 с.) претендент на заміщення вакантної посади подає особисті відомості, інформацію про освіту й трудову діяльність. На відміну від автобіографії, резюме не обов'язково пишуть власноруч. Цей документ може надсилатись до організації. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу.

• Заява – це вид документа, за допомогою якого громадяни реалізують через державні або громадські організації надані їм права чи захищають свої інтереси.

5. Термінологія обраного фаху.

Психологічні терміни — це слова, що функціонують в психологічній сфері суспільства і утворюють термінологічне поле психології як науки. Психологія — наука про сукупність психологічних явищ та поведінку людини, вищих тварин, яка пояснюється на основі цих явищ. Отже, об'єктом науки є людина, істота наділена свідомістю та внутрішнім суб'єктивним світом. Серед психологічних термінів фіксуємо такі грецькі запозичення: адипсія, базоспазм. Латинських запозичень на позначення психологічних понять в українській мові значно більше, ніж грецьких, незважаючи на те, що проникли вони у словниковий склад значно пізніше. Словник іншомовних слів фіксує понад 300 термінів латинського походження на позначення психологічних понять, зокрема: марення, везанія, вираго, порушення.

6. Становлення і розвиток наукового стилю української мови.

Науковий стиль – один з наймолодших стилів української літературної мови. Його розвиток активізується з кінця XIX ст. у зв’язку з загальним прогресом науки, техніки. Особливе місце в розвиткові українського наукового стилю займають 20 – 30-ті роки ХХ ст. У цей період науковий стиль мав реальні можливості для повноцінного функціонування й розвитку, які базувалися на державно-правовій основі, стимулюючи підтримку національно-патріотичного піднесення народу, намаганні розвинути українську фундаментальну науку, що виявлялося, зокрема, у підвищенні уваги до технічної термінології. Процес формування наукового стилю відбувався у контексті загальних тенденцій розвитку української літературної мови, закладених Науковим товариством ім. Т.Шевченка і розвинених на новому етапі Інститутом української наукової мови. Сáме у 20 – 30-х роках особливо гостро відчувалася потреба в удосконаленні мови науки і формуванні науково-технічних терміносистем на українському ґрунті. Цьому сприяла активізація наукових досліджень, інтенсивний розвиток, збагачення й удосконалення мови різних наукових галузей, що знайшло відображення у численних публікаціях, зокрема з технічних наук: техніки, математики, агрономії, фізики, хімії тощо. Це сприяло збагаченню термінологічної лексики й удосконаленню граматичного оформлення науково-технічних текстів. Уперше становлення національних терміносистем відбувалося на наукових засадах термінотворення, вироблених спільно фахівцями технічного профілю й лінгвістами. І якби не позамовні чинники, то наприкінці 30-х років українська мова мала б уніфіковану наукову термінологію, що забезпечило б повноцінне функціонування українського наукового стилю. Слід зазначити, що спеціальне вивчення наукового мовлення почалося в 60-их роках і пов’язане з монографічними працями М. Кожиної, А. Васильєвої, М. Котюрової та інших. Ці дослідження були орієнтовані на визначення специфіки наукового стилю, його об’єктивних характеристик і відмінностей від інших стилів мовлення, виявлення екстралінгвістичних факторів, які впливають на формування наукових текстів і їхніх стильових рис. Пізніше досліджувалися проблеми мовленнєвої системності наукового стилю - особливості функціонування мовних одиниць усіх рівнів, у результаті чого було переконливо доведено, що реалізація суттєвих рис наукового мовлення (об’єктивності, логічності, узагальнення, понятійності, точності) досягається саме мовленнєвою системністю. Принцип системності і функціональності під час аналізу мовлення визначив сутність підходу до вивчення наукових текстів. Крім того, поглиблене дослідження наукового стилю здійснювалося в таких аспектах: проблема жанрів / типів наукового тексту (Л. Іванов, О. Кудасова), міжстильова і міжжанрова взаємодія (В. Салимовський, О. Лаптєва); експресивність та діалогічність наукового мовлення (Н. Милованова, М. Кожина, Т. Михайлюк, Л. Славгородська). Активно вивчалося стосовно наукового мовлення висунуте М. Кожиною поняття функціонально-семантичної категорії.

Сфера використання - наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення - викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

• логічна послідовність і доказовість викладу;

• узагальненість понять і явищ;

• об’єктивний аналіз;

• точність і лаконічність висловлювань;

• аргументація та переконливість тверджень;

• однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

• докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

• великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін);

• наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

• оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін);

• використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

• залучення цитат і посилань на першоджерела;

• як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

• наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

• окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

• монологічним характером текстів;

• переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки й освіти поділяють на такі підстилі:

а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний - застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний - реалізується в підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання складників емоційності.

г) виробничо-технічний - використовується у спеціальній літературі, що обслуговує різноманітні сфери господарства та виробництва.