18. Нормативний зміст основних принципів міжнародного права

Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, всі держави зобов'язані утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканості та політичної незалежності інших держав або будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН. Погроза силою не повинна застосовуватися в якості засобу врегулювання спорів між державами. Агресивні війни проголо­шуються злочином проти миру та людства і тягнуть відповідальність за міжнародним правом. Пропаганда війни є забороненою. До норматив­ного змісту принципу також включається: заборона окупації території іншої держави у порушення норм міжнародного права; заборона актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили; надання державою своєї території іншій державі для здійснення агресії проти третьої держави; організація, підбурювання, надання допомоги або участь в актах гро­мадянської війни або терористичних актах в іншій державі; організація або заохочення збройних банд, нерегулярних сил, зокрема, найманців, до вторгнення на територію іншої держави тощо.

Згідно з принципом мирного вирішення спорів, держави зобов'язані вирішувати свої міжнародні спори з іншими державами мирними за­собами таким чином, щоб не ставити під загрозу міжнародний мир, безпеку та справедливість. Держави зобов'язані докладати усіх зусиль для того, щоб у короткий термін прийти до справедливого вирішення спору на основі міжнародного права. Держави повинні утримуватися від будь-яких дій, які можуть погіршити становище і зробити мирне врегулювання спору більш складним.

На основі принципу невтручання у внутрішні справи держав, кож­на держава має право самостійно обирати свою політичну, економічну, соціальну та культурну систему без втручання з боку інших держав. Дер­жави не мають права прямо або опосередковано втручатися у внутрішні або зовнішні справи іншої держави; не повинні заохочувати підривну діяльність, спрямовану на зміну строю іншої держави насильницьким шляхом; не повинні втручатися у внутрішню боротьбу в іншій державі, утримуватися від надання допомоги терористичній або підривній діяльності. При цьому, принцип невтручання у внутрішні справи держав не зачіпає примусових заходів, що застосовуються Радою Безпеки ООН для забезпечення міжнародного миру та безпеки.

Згідно з принципом співробітництва, держави зобов'язані здійсню­вати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру, а також підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою при­ймати ефективні колективні заходи. Конкретні форми співробітництва та його обсяг залежать від самих держав.

В силу принципу рівноправ'я та самовизначення народів всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, які могли б перешкодити народам здійснювати це право. Формами реалізації народами права на самовизначення можуть бути створення суверенної держави, вільне приєднання до незалеж­ної держави або об'єднання з нею, встановлення іншого політичного устрою та ін.

Основне призначення принципу суверенної рівності держав - за­безпечення юридично рівної участі у міжнародних відносинах усіх держав, незалежно від відмінностей економічного, соціального, полі­тичного або іншого характеру. Згідно з принципом суверенної рівно­сті, усі держави у міжнародних відносинах користуються суверенною рівністю, мають рівні права та обов'язки і є рівноправними членами світової спільноти.

Відповідно до принципу сумлінного виконання зобов'язань за міжнародним правом, держави зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов'язання, які витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права і з відповідних міжнародному праву договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

Основний зміст принципу непорушності державних кордонів зводиться до трьох елементів: визнання існуючих кордонів в якості юридично встановлених згідно з міжнародним правом; відмова від будь-яких територіальних домагань на момент прийняття Заключного акту РБСЄ1975 р. або у майбутньому; відмова від будь-яких інших по­сягань на ці кордони, включаючи погрозу силою або її застосування.

Принцип територіальної цілісності держав - держави повинні поважати територіальну цілісність одна одної та утримуватися від будь-яких дій, що є несумісними з цілями та принципами Статуту ООН. Держави також мають утримуватися від перетворення території одна одної в об'єкт окупації або застосування сили у порушення між­народного права. Жодна окупація або набуття території в такий спосіб не визнаються законними.

Принцип поваги прав людини та основних свобод. Держави пови­нні поважати права людини та основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без відмінності раси, статі, мови або релігії. Повага прав людини є суттєвим фактором миру, спра­ведливості та демократії, що необхідні для дружніх відносин та спів­робітництва між державами. Держави повинні заохочувати ефективне здійснення громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав та свобод, які витікають з гідності, що властива кожній особистості, і є істотними для її вільного та повного розвитку.

19.Поняття і види субєктів міжнародного права. Суб’єкт міжнародного права – це самостійне утворення, що виступає учасником міжнародних правовідносин, володіє міжнародними правами і обов’язками і може брати участь в утворенні та реалізації міжнародно-правових норм. Залежно від походження, політико-правової природи, наявності чи відсутності суверенітету, а також характеру участі в міжнародних правовідносинах можна виділити такі групи суб’єктів міжнародного права:1) первинні (суверенні) суб’єкти міжнародного права - є держави, а за деяких умов – і нації та народи, що самостійно приймають участь в міжнародних відносинах та намагаються утворити власні форми державності.Вони ніким не створюються, виникають у результаті об’єктивних історичних процесів і в силу лише свого існування (ipso facto) є носіями міжнародних прав та обов’язків. Первинні суб’єкти мають універсальну міжнародну правосуб’єктність, тобто можуть мати та своїми діями реалізовувати будь-які міжнародні права та обов’язки; 2) вторинні (несуверенні) суб’єкти міжнародного права - створюються первинними, і наділяються ними в залежності від їх намірів та бажань певним і завжди обмеженим обсягом міжнародної правоздатності. До цієї групи включаються міжнародні міжурядові організації, державоподібні утворення та інші самостійні політичні одиниці. Вони не володіють суверенітетом і наділяються спеціальною міжнародною правосуб’єктністю, оскільки зміст та обсяг їх прав і обов’язків, як правило, визначається, як правило, у міжнародному договорі між засновниками таких утворень та є значно вужчим, ніж обсяг правоздатності первинних суб’єктів ;3) специфічні суб’єкти міжнародного права - беруть участь в міжнародних відносинах лише епізодично, в окремих випадках, а їхня міжнародна правосуб’єктність – скоріше виняток, ніж правило. Завжди знаходяться під суверенітетом якої-небудь держави. До них відносяться міжнародні неурядові та інші громадські організації, політичні партії, транснаціональні корпорації, фізичні особи.

20.Поняття і зміст міжнародної правосуб’єктності. Обмеження міжнародної правосуб’єктності. Міжнародна правосуб'єктність складається з міжнародної право­здатності, дієздатності та деліктоздатності. Міжнародна правоздатність - це здатність володіти міжнародними правами та обов'язками,міжнародна дієздатність - це здатність набувати власними діями міжнародні права та нести міжнародні обов'язки, міжнародною деліктоздатністю -здатність нести міжнародно-правову відповідальність. Зміст міжнародної правосуб'єктності залежить від виду суб'єкта міжнародного права. Найширший він у держав, міжнародна правосуб'єктність яких є універсальною (повною) та включає здатність до:укладення міжнародних договорів;підтримання дипломатичних та консульських стосунків;участь у міжнародних організаціях;звернення до мирних засобів вирішення міжнародних спорів;застосування самооборони;несення міжнародно-правової відповідальності.Зміст міжнародної правосуб'єктності похідних суб'єктів визнача­ється намірами суб'єктів, що їх створюють. Так, зміст правосуб'єктності міжнародних організацій витікає з положень їх статутів, у зв'язку з чим говорять про спеціальний характер правосуб'єктності міжна­родних організацій. Відомі декілька засобів обмеження міжнародної правосуб'єктності, а саме: відносини васалітету, колоніальні території, території домініонів і протектора­тів, кондомініуми, несамоврядні території, підмандатні та підопічні території, а також території з невизначеним статусом. Ці території характеризувалися обмеженням або відсутністю суверенітету, а звідси - міжнародної правосуб'єктності.Васалітет був одним з видів міжнародної опіки, за яким держава-сюзерен в міжнародних відносинах повністю або з найважливіших справ представляла васальну державу. Васалітет виникав на підставі укладення міжнародного договору.Колонії - це залежні території, що знаходяться під владою іноземної держави (метрополії), без самостійної політичної та економічної влади, управління якими здійснюється в особливому порядку.В залежності від ступеню самоврядування колонії поділялися на:самоврядні колонії - домініони, які пройшли розвиток від повної відсутності міжнародної правосуб'єктності до часткової правосуб'єктності, а згодом й до повної правосуб'єктності;колонії, що користувалися самоврядуванням з питань внутріш­ньої політики;колонії, державне управління в яких здійснювалося метрополією; протекторати; підмандатні території. Протекторат - це договірні відносини між двома державами (сильною та слабкою), що встановлюють взаємні права та обов'язки. Відповідно до договору більш сильна держава брала на себе зобов'язання захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, зобов'язувалася виконувати певні обов'язки, обумовлені договором. Близькі до колоній за своїми правовими ознаками кондомініуми - території, що знаходяться під спільним управлінням декількох держав .Прикладом сучасного кондомініуму є Андорра, яка знаходиться під спільним управлінням Іспанії та Франції.

21.Міжнародна правосуб’єктність держав.Зміст правосуб’єктності держав.Основні права і обов’язки держав. Держава є основним суб'єктом міжнародного права. Слід підкреслити, що всі держави мають статус суб'єкта міжнародного права. Лише держава має повну право- та дієздатність. Інші суб'єкти мають обмежену право- та дієздатність, обсяг яких визначається дер­жавами. Саме держави можуть створювати інші суб'єкти міжнародного права. Єдиним міжнародним договором, в якому надано дефініцію держави» є Конвенція про права та обов'язки держав 1933 р. Не дивлячись на регіональний характер цієї Конвенції, в доктрині міжнародного права стаття 1 Конвенції використовується для визна­чення держави як суб'єкта міжнародного права. Згідно з цим положен­ням, держава як суб'єкт міжнародного права повинна мати наступні складові: а) постійне населення; Ь) визначену територію; с) уряд, а також d) здатність встановлювати стосунки з іншими державами. Невід'ємним атрибутом держави є суверенітет. Суверенітет означає верховенство держави у межах її території та незалежність і самостій­ність у взаємовідносинах з іншими державами.Елементами суверені­тету держави є територіальне верховенство, територіальна цілісність, нероздільність державної влади, незалежність державної влади. Зміст міжнародної правосуб'єктності держави складають її права та обов'язки.Держави мають право:укладати міжнародні договори;брати участь у діяльності міжнародних організацій;підтримувати дипломатичні, консульські та інші зв’язки;виступати стороною у Міжнародному суді ООН; у разі необхідності правомірно застосовувати силу відповідно до Статуту ООН тощо. Крім того, відповідно до проекту Декларації прав та обов´язків держав держави мають наступні права: право держави на здійснення юрисдикції на своїй території і над усіма особами та речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаного міжнародним правом імунітету; право держави на незалежне та вільне здійсненим усіх своїх законних прав; право на індивідуальну і колективну самооборону проти збройного нападу; право нарівні з іншими державами права; право на участь у міжнародних договорах; право вимагати вирішення спорів мирними засобами і обов´язок самому поважати це право та ін.Обов´язки держав: мирного вирішення міжнародних спорів, утримуватися від втручання у внутрішні і зовнішні справи інших держав; утримуватися від подання допомоги іншій державі, яка не виконує головного обов´язку утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави чи якимось іншим чином, несумісним з міжнародним правом, або проти якої ООН вживає заходів попередження чи примусу; поважати права людини; утримуватися від визнання територіальних загарбань іншої держави, які здобуті в порушення чинного зобов´язання не застосовувати силу; добросовісно виконувати свої міжнародні зобов´язання; утримуватися від підбурювання міжусобиць на території іншої держави; встановлювати на своїй території такі умови, які б не загрожували міжнародному миру, та ін.

22.Правосубєктність націй і народів,які борються за створення незалежної держави. Віднесення націй і народів до числа суб'єктів міжнародного права, як правило, виникає після того, коли вони створюють будь-якої координуючий боротьбу орган (наприклад, таким є Організація звільнення Палестини), який до створення незалежної держави виступає від їх імені.В даний час залежними є приблизно 15 територій: Бермуди,Кайманові острови, Гібралтар, Принцип рівноправності і самовизначення народів закріплений у Статуті ООН. Сама Організація на основі цього принципу має на меті розвивати дружні відносини між націями. ООН створила під своїм керівництвом міжнародну систему опіки для керування тими територіями, які включені в них індивідуальними угодами, і для спостереження за цими територіями. Згідно зі ст. 76 Статуту ООН одним з основних завдань системи опіки є сприяння політичному, економічному та соціальному прогресу населення територій під опікою, його прогресу в галузі освіти та його прогресивному розвитку в напрямку до самоврядування або незалежності. Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 закликає держави поважати рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею, діючи постійно відповідно до цілей і принципів Статуту ООН і відповідними нормами міжнародного права. Згідно зі ст. 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. всі народи мають право на самовизначення. У силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток. Всі народи можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами та ресурсами. Всі держави - учасниці пакту, в тому числі ті, які несуть відповідальність за управління несамоврядних та підопічними територіями, повинні відповідно до Статуту ООН заохочувати здійснення права на самоврядування і поважати це право. Юридичною основою права націй на самовизначення є національний суверенітет, що означає реалізацію кожною нацією свого права на самостійне і незалежне існування як у політичному сенсі, так і з точки зору вільного і всебічного розвитку всіх інших сфер суспільного життя. Національний суверенітет недоторканний і невідчужуваними. У силу цього міжнародна правосуб'єктність націй і народів не залежить від волевиявлення інших учасників міжнародних відносин. В якості суб'єкта міжнародного права нації і народи, які борються за своє самовизначення, в особі своїх постійних органів можуть укладати угоди з державами і міжнародними організаціями, підписувати міжнародні договори (наприклад, Організація звільнення Палестини підписала Конвенцію ООН з морського права 1982 р.), направляти своїх представників для участі в роботі міжурядових організацій та конференцій Вони користуються захистом норм міжнародного права, мають свої дипломатичні представництва на території держав.

23.Міжнародна правосуб’єктність державоподібних утворень. До суб'єктів міжнародного права належать також державоподібні утворення - вольні міста та Ватикан. Вольне місто уявляє собою політичне формування, якому між­народним договором надається міжнародно-правовий статус, що дозволяє йому приймати участь в економічних, адміністративних та культурних міжнародних відносинах.Створення вольного міста зазвичай було результатом врегулюван­ня спірного питання щодо його приналежності тій або іншій державі на підставі міжнародного договору.Ватикан - це місто-держава, яка є резиденцією центра католицької церкви - Святого Престолу. Святий Престол слід розуміти як сукуп­ність центральних органів з Папою Римським на чолі, в свою чергу місто-держава Ватикан є геополітичним формуванням, створеним на підставі договору між Святим Престолом та Італією від 11 лютого 1929 р. Згідно з цим договором, Ватиканська держава є власністю Святого Престолу, який здійснює над нею виключну та необмеженою владу та суверенну юрисдикцію.Ватикан наділений специфічною міжнародною правосуб'єктністю. В міжнародних відносинах він виступає під назвою «Святий Престол» або «Ватикан», але з точки зору міжнародного права це є один суб'єкт. Спільна міжнародна правосуб'єктність Святого Престолу та міста-держави Ватикан складається з таких істотних елементів, як здатність до укладання договорів, право посольства і здатність до членства в міжнародних організаціях.Здатність до укладання міжнародних договорів реалізують як Святий Престол, так і Ватиканська держава. В міжнародних договорах політичного або гуманітарного характеру стороною виступає Святий Престол, а в міжнародних договорах адміністративного характеру - Ватиканська держава. Конкордати- угоди, що регулюють різні питання функціонування католицької церкви в окремій державі, укладає, зазвичай, Святий Престол.Дипломатичні стосунки Ватикану становлять пріоритет Святого Престолу. Такі стосунки встановлені з 173 державами, серед яких 71 відкрила при Святому Престолі свої дипломатичні представництва. Окрім Ватикану, існує також проблема міжнародно-правового статусу Суверенного Мальтійського Ордену. Коли Орден володів тери­торіальною владою, а тому був зв'язаний з державою, він визнавався суб'єктом міжнародного права. У подальшому деякі дер­жави і надалі підтримували з ним дипломатичні стосунки, а в останні тридцять років їх кількість зросла до приблизно однієї третьої міжнародної спільноти. Можна вважати, що Мальтійський Орден володіє деякими ознаками міжнародної правосуб'єктності в відносинах з державами, які її визнають.

24.Визнання в міжнародному праві.Теорії визнання.Види і форми визнання. Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується міжнародним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держави, що визнається, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб'єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання . Існує дві протилежні теорії на проблему визнання держав: конститутивна та декларативна. Конститутивна теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгресу 1815 р. і була широко поширена до Другої світової війни. Відповідно до неї тільки визнання надає дестинатору (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб'єктність, уряду — здатність представляти суб'єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб'єктом міжнародного права. Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору відповідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларативний характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб'єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. У міжнародному праві існують три основні форми визнання - defacto, dejure та adhoc. Визнання ad hoc - це визнання в даній ситуації, у конкретній справі; існує, коли держави вступають в офіційний контакт одна з іншою вимушено, для вирішення якихось конкретних питань.Визнання де-факто - фактичне визнання, при якому держави вступають між собою у різні зв'язки, але юридично одне одного при цьому не визнають.Має вичікувальний характер і згодом воно або припиняється зі зникненням об'єкта визнання або переходить у повне визнання.Визнання де-юре — це повне визнання, що являє собою офіційне визнання, яке фіксує факт вступу в міжнародне співтовариство нового повноправного суб'єкта міжнародного права, тобто встановлення з ним у всій повноті дипломатичних, економічних, торгових, культурних й ін відносин. Визнання де-юре може виражатися у формі декларації, угоди, обміну нотами. Установлення дипломатичних відносин завжди є доказом повного визнання (визнання де-юре).

25.Інститут правонаступництва (ІМП)держав у міжнародному праві. Джерела інституту правонаступництва. Між правонаст держ — перехід прав та обов'язків від держави-попередниці до держави-наступниці відповідно до норм міжн права. Наука міжн права розрізняє дві основні теорії правонаступн— універсальну та негативну. Згідно з універсальною теорією, держава-наступниця повністю успадковує всі міжн права та зобов'язання від держави-попередниці. Негативна теорія — міжн права та зобов'язання держави-попередниці не діють по відношенню до держави-наступниці. На практиці жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді. ІМП має переважно звичаєвий характер або базується на міжн угодах безпосередньо заінтересованих держав. У рамках ООН були прийняті дві конвенції — Віденська конвенція про правонаст держав стосовно договорів 1978 р. та Віденська конвенція про правонаст держав стосовно держ власності, держ архівів і держ боргів 1983 р., але вони набрали незначну кількість ратифікацій (Україна їх ратифікувала). Радою Європи розроблено Європейську конвенцію про громадянство 1997 р., статті 18-20 якої присвячено правонаст держав. Підстави міжн правонаст виникає у разі об'єднання кількох держ у нову, єдину державу, поділу однієї держ на кілька нових держ, відокремлення від держ частини території та утворення на ній самостійної держ (або держав), при входженні однієї (або кількох держав) до складу іншої держ, внаслідок деколонізації та в інших випадках. Об'єктами міжнародного правонаступництва можуть виступати міжн договори, державна власність, державні борги, громадянство, членство в міжнародних організаціях і багато іншого. Україна ще не врегулювала питання, пов'язані з міжнародним правонаступництвом колишнього СРСР. Це стосується делімітації та демаркації державних кордонів, морської економічної зони, розподілу закордонної власності, алмазного та золотого запасів держави-попередниці та ін. ( Делімітація- Визначення договором або угодою, укладеною суміжними держа, загального напряму й проходження кордону між ними (позначення на карті).  Демаркація. 1. У міжн праві – визначення лінії держ кордону на місцевості на основі делімітації шляхом установлення спеціальних прикордонних знаків (стовпів, пірамід тощо).)

26. Поняття правонаступництва в міжнародному праві. Види і форми правонаступництва. Підстави правонаступництва. Міжн правонаст - перехід прав і обов'язків від одного S міжн права (правопопередника) до іншого (право­наступника) внаслідок виникн або припинення існування держави (далі - Д) або зміни її території. У здійсненні право наст беруть участь дві сторони: Д-попередниця, яку було змінено іншою Д у випадку правонаступництва держав, і Д-наступниця, яка замінила іншу Д у випадку правонаступництва держав(далі-ПД). ПД не повинне порушувати права третіх країн, які перебували з ними в договірних стосунках. Підставами правонаступництва держав є: соціальні революції, деколонізація, об'єднання держав, переділ держави, відокремлення від держави частини території та передача частини території однієї Д іншій. Об'єктами дії норм правонаст можуть бути: Д територія, Д власність у країні і за кордоном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного права, що припинив існування або змінив статус, державні борги, державні архіви, Д кордони, членство Д у міжн організаціях. Питання про ПД не виникає за умови зміни уряду незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституц шляхом. І в тому, і в іншому випадку Д продовжує бути пов'язаною своїми правами та обов відповідно до міжн права. Така зміна не порушує неперервності існування Д, з чого й постає принцип неперервності держави. Тривалий час чинні міжн-правові норми інституту правонаст скл з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням Д пов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань право наст . На сьогодні осн питання ПД урегульовані у міжн угодах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про ПД щодо договорів 1978 р., та Віденській конвенції про ПДтщодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Укр ратифікувала обидві конвенції і є їхнім учасником. Види правонаступництва: *повне — універсальне — коли до правонаступни­ка переходять усі права й обов'язки право попередника (Укр є повним правонаступником УРСР); *неповне (часткове) — коли до правонаступника переходить частина прав і обов'язків або тільки права чи обов'язки (Укр є частковим право­наступником СРСР з питаннь ядерної зброї); *відсутність правонаступництва (tabula rasa —чиста дошка) — коли новий S міжн права відмовляється від усіх прав і обов'язків правопоперед­ника, у тому числі не зв'язує себе його зобов'язаннями по міжн договорах (після поділу англійським урядом у 1947 року Індії на 2 домініона — Індійський Союз і Пакистан — Індія оголосила про прийняття на себе всіх боргів, що належать території Пакистану, хоча обговорила можливість наступних регресних вимог до Пакистану).

27. Міжнародно-правове регулювання правонаступництва держав(ПД) відносно міжнародних договорів, державної власності, державних архівів, державних боргів. ПД стосовно міжн договорів. Віденська конвенція 1978 року регулює правонаст тільки стосовно договорів, що укладені в писемній формі, і тільки лише між державами (далі -Д). У відношенні усних договорів і договорів між Д й іншими суб'єктами міжн права діють звичайні норми. Конвенція закріплює такі правила правонаст стосовно договорів: а) у разі створення в результаті деколонізації нової незалежної Д діє принцип tabula rasa: нова держава не пов'язана з договорами, укладеними колишніми Д-метрополіями; б) нова незалежна Д не зобов'язана зберігати який-небудь договір або ставати його учасником тільки тому, що в момент правонаст цей договір був чинним у відношенні території —об'єкта правонаст; в) нова Д може стати учасницею будь-якого багатостороннього договору, що був у силі для території правонаст, шляхом повідомлення про правонаст. Якщо до моменту правонаступництва Д-попередниця підписала договір з умовою ратифікації, прийняття або затвердження, правонаступник може стати учасником договору, ратифікувавши, прийнявши або затвердивши йог.). Якщо частина території Д стає частиною території іншої держави, стосовно цієї території: а) договори Д-попередниці втрачають силу; б) договори Д-правонаступниці набувають сили, крім випадків, коли застосування цих договорів було б несумісним із їхніми об'єктами і цілями. При об'єднанні двох або декількох Д права і зобов'язання по їхніх договорах переходять до правонаступника, якщо сторони не встановили інше і якщо це не суперечить об'єктам і цілям договору. При відділенні частини території і приєднанні її до іншої Д договори попередника продовжують знаходитися в силі для правонаступника. Про правонаступництво договорів робляться письмові повідомлення депозитарію договору і/або його учасникам.*Віденською конвенц1983 року встановл правила правонаст стосовно держ власн, держ архівів і держ боргів. Відп до Конв держ вл — це майно, а також права й інтереси, що на момент правонаст належали відповідно до внутрішнього права Д-попередниці, цій державі. Державні архіви -сукупн документів будь-яких давнини і роду, зроблених або набутих Д-попередницею у ході її діяльності, що належать Д на момент правонаст відповідно до її внутрішнього права, і такі, що зберігаються під її контролем у якості архівів для різноманітних цілей. Державний борг- будь-яке фінансове зобов'язання Д стосовно іншої Д, міжн організації або будь-якого іншого S міжн права, що виникло відповідно до міжн права. Перехід власності, архівів і боргів при правонаст регулюється угодами між Д-попередницею і Д-спадкоємницею. При відсутності таких угод діють наступні правила: а) При передачі частини території Д іншій Д до правонаступника переходять: — усе нерухоме майно, що знаходиться на відповідній території, а також рухоме майно; — частина архівів, що стосується відповідної території і необхідна для її нормального управління; — державний борг. б) При створенні нової незалежної Д на території Д-попередниці до Д-правонаступниці перех:— нерухоме майно, що знаходиться на її території, а також нерухомість, що належить Д-попередниці і знаходиться за кордоном. — архіви. Держ борги до правонаступника не переходять. в) При об'єднанні декількох Д в одну до правонаступника перех: уся власність Д-попередників, їхні архіви і борги. г) При відділенні частини території від Д до правонаступника перех: — нерухоме майно, що знаходиться на даній терит та рухоме; — частина архівів, що стосується даної території; — держа борг. д) При поділі Д, коли частини території утворюють дві або декілька Д-правонаступниць, до правонаступників переходять:— нерухоме майно, що знаходиться на їх території, а також рухома власність, що належить їй; — частина архівів, що стосується даної території; — держ борг.

28. Правонаступництво України у зв’язку з розпадом СРСР Україна в особі своїх вищих органів влади визначила правонаступництво в тих випадках, коли в силу міжн права це підлягає вирішенню одностороннім волевиявленням, а в інших випадках — шляхом укладання відповідних міжн угод. Одностороннім волевиявленням установлена безперервність У, її територіальне наступництво в Декларації про держ суверенітет У від 16 липня 1990 р. Цей документ закріплює існування У як суверенної національної Д в існуючих кордонах, діяльність її вищого представницького органа, що має виключне право виступати від імені всього народу — ВРУРСР, на основі верховенства Конст.Тут же проголошувалися встановлення укр гр, територіальне верховенство республіки на всій її території, економічна самост і право здійснення зовнішніх зносин. У Деклар оголошувалося правонаступництво на свою частку в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному і валютних фондах і золотому запасі, що створений завдяки зусиллям народу Республіки. Подальший розвиток ця тенденція одержала в ЗУ від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво». — з моменту проголошення незалежності У вищим органом держ вл в У була її ВРУ;— до прийняття нової КУ діяла К УРСР;— закони й інші акти УРСР діяли на території У за умови, якщо вони не суперечили ЗУ, прийнятим після проголошення незалежності У; — органи держави, сформовані на основі К УРСР, діяли до створення органів держави на основі КУ;— державним кордоном У був її державний кордон у складі СРСР за станом на 16 липня 1990 р; — У підтверджувала свої зобов'язання по міжн дог, що були ратифіковані УРСР до проголошення незалежності У, і проголошувала себе правона прав і обов'язків по договорах СРСР, що не суперечать КУ й інтересам Республіки;— У не несла відповід по кредитних договорах СРСР, що були підписані після 1 липня 1991 року без згоди У; — усі гр СРСР, що постійно мешкали на момент прогол незал У на її території, ставали гр. У. При укладанні міжнародних договорів з різноманітних аспектів правонаступництва У виходила зі своїх нац інтересів. Угода про створення СНД від 21 грудня 1991 року містить гарантії Д-учасниць СНД з виконання міжн зобов'язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР. Водночас кожна Д СНД мала право підтвердити дію для себе того або іншого договору СРСР. Так, 6 липня 1992 року між У, Вірм, Білор, Казах, Кирг, Молд, РФ, Таджик.,Туркмен і Узбек була підписана Угода про розподіл усієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Предметом угоди була вся рухома і нерухома власність та інвестиції за межами території.СРСР, що знаходилася у володінні, користуванні і розпорядженні СРСР, його органів або інших структур, під його контролем або юрисдикцією. Під власністю, зокрема, розумілася: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими представництвами СРСР; інфраструктури СРСР за рубежем і прибуток від їхньої експлуатації; власність СРСР і прибуток від діяльності юр осіб, що знаходилися під юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт із міжнародних угод СРСР та ін. Ця власність ділилася у відсотках — від 0,70 (для Туркменістану) до 61,34 (для Російської Федерації). У одержала 16,37 %. У цей же день 1992 року між тими ж суб'єктами за участю У була підписана Угода про правонаст стосовно держ архівів колишнього СРСР. Загальним принципом цієї угоди стало проголошення цілісності архівних фондів колишньої Російської імперії і Союзу РСР. Угодою передбачався перехід під юрисдикцію держав-учасниць СНД державних архівів та інших архівів союзного рівня, включаючи державні галузеві архівні фонди колишнього СРСР, що знаходяться на їх території. Сторони даної Угоди мають право на повернення тих фондів, що утворилися на їх території й у різний час виявилися за їхніми межами. Крім того, передбачена можливість використання Д-учасницями на основі укладання спеціальних двосторонніх угод архівів, що знаходяться в розпорядженні будь-якого учасника, шляхом доступу до них або одержання копій. У 1992-1994 роках були укладені двосторонні угоди між У з одного боку, і Азерб, Вірмен, Груз, Казах, Молд, РФ, Таджик,Узбек — з іншого, про врегулювання питань правонаст стосовно зовн державного боргу й активів колишнього Союзу РСР.

29. Поняття і підстави міжнародно-правової відповідальності. Види міжнародно-правової відповідальності. Міжн-правова відповідальність (Далі -МПВ)- зобов'язання S міжн права потерпіти певні обставини негативного х-ру внаслідок заподіяння шкоди іншому S міжн права як у результаті вчинення міжн правопорушення, так і в результаті правомірної діяльності. Суб'єктом відповідальності може бути лише держава. При цьому держава розглядається як єдине ціле незалежно від того, який орган держави скоїв діяння. Поведінка осіб розглядається як діяння Д, якщо встановлено, що особа або група осіб фактично діяли від імені цієї Д. Дії, які не пов'язані зі здійсненням прерогатив Д влади або які не стосуються політики Д, розглядаються як дії приватних осіб і не ставляться у провину Д. Якщо Д не вживає відповідні заходи, МПВ настає за бездіял її органів.. Цілі відповідальності: утримати потенційного правопорушника від вчинення правопорушення; спонукати право поруш належним чином виконати свої зобов'язання; забезпечити потерпілому компенсацію за завдану йому матеріальну чи моральну шкоду; вплинути на майбутню поведінку сторін з метою добросовісного виконання ними своїх зобов'язань. Підстави МПВ: Юридичні — це сукупність юр обов'язкових міжна-правових актів, на підставі яких певна поведінка (дія або бездіял) кваліфікується як міжн правопорушення. Такі підстави можуть міститися в б-я джерелах міжн права й інших актах, які фіксують обов'язкові для Д правила поведінки. Фактичні— це те, за що настає відповідальність(далі-В). Тобто це певний юр факт, а саме — міжн правопорушення. Вирішення питання про те, чи є дія Д порушенням міжн зобов'язань і фактичною підставою для МПВ, залежить від наявності в неї ознак правопоруш. Види МПВ: Матеріальна. *Виражається у формі реституцій та репарацій. Реституція -це відшкодування правопорушником матеріальної шкоди в натурі. Різновидом реституції є субституція - заміна неправомірно знищеного чи пошкодженого майна аналогічним за вартістю та призначенням. Репарація— це відшкодування матеріальної шкоди грошима, товарами, послугами.(застосовується, коли відновлення попереднього стану у формі ресторації є неможливим і має на меті відшкодув шкоди. *Матеріальна В також може бути абсолютною й обмеженою. Абсолютна не вимагає доказів того, що шкода завдана на підставі вини S або це В за вчинення правомірних дій. Встановлення факту завдання шкоди та причинного зв'язку з діями, що потягли шкоду, є достатнім доказом для виникнення В й обов'язку сплатити компенсацію. Така В ще має назву об'єктивної В та застосовується, як правило, до власників джерел підвищеної небезпеки, які завдають шкоду під час правомірної діяльності. Обмежена В виникає в разі доведення того факту, що шкода завдана в результаті вини чи умислу. Нематеріальна В виражається у формі ресторації, сатисфакції, обмежень суверенітету, декларативних рішеннях, міжнародні санкції .Ресторація становить собою відновлення правопорушником попереднього стану та взяття ним В за всі несприятливі наслідки. Сатисфакція — це задоволення нематеріальних вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої Д, її політичним інтересам. Обмеження суверенітету (надзвичайні сатисфакції) — це тимчасове призупинення діяльності Д органів, окупація країни або її частини, реорганізація політ системи, розпуск злочинних політ партій. Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжн органу чи організації, які визнають певну дію міжнар правопорушенням. Санкції — примусові заходи, що здійснюються лише міжн організаціями. Що ж стосується Д, то прийняті ними заходи слід іменувати контрзаходами.

30. Кодифікація норм про відповідальність у міжнародному праві Незважаючи на те, інститут міжнародної відповідальності є одним із найдавніших інститутів міжнародного права, його норми і досі не кодифіковані. Починаючи з 1956 р. Комісія міжнародного права за дорученням Генасамблеї ООН проводить роботу по укладенню уніфікованої кодексу міжнародно-правової відповідальності. З 1980 р. Комісією проводиться робота щодо прийняття конвенції про відповідальність за дії, не заборонені міжнародним правом. На жаль, досі ці конвенції не прийняті. Норми про міжн-правову відповідальність містяться у різних галузях міжн права, зокрема у праві міжн договорів, праві міжн організацій, праві міжн безпеки, міжн гуманітарному праві тощо. Основним джерелом норм, які стосуються міжнародно-правової відповідальності, є звичай, крім того, різними міжнародними договорами закріплюються норми, що стосуються відповідальності за ті чи інші види правопорушень чи регламентують застосування відповідальності в певних сферах міжнародних відносин. Наприклад, ст. 39-41 Статуту ООН передбачають загальну процедуру реалізації за такий вид міжнародного правопорушення, як посягання на мир і міжнародну безпеку, Конвенція ООН з морського права 1982 р. регламентує застосування відповідальності за морські правопорушення. Однією з тенденцій сучасного міжнародного права є досить детальне врегулювання засобів міжнародної відповідальності за екологічні правопорушення. Зокрема, це стосується Віденських конвенцій про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. та 1997 р., Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за забруднення моря нафтою 1969 р., Протоколу про відповідальність та компенсацію за шкоду, заподіяну внаслідок транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення 2000 р. та ін.