54. Універсальні і регіональні механізми захисту прав людини й основних свобод.

Міжнародні механізми захисту прав людини - це міжнародно правові акти з прав людини, а також спеціалізовані міжнародні інстру менти, організації, установи, які безпосередньо спрямовані на захис прав людини та виконання цих актів.

Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини рої різняються:

• універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприк лад, Рада з прав людини, Комітет з прав людини ООН, Верховий комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справа! біженців і т.д.);

• регіональні механізми, що діють в межах певного регіону (Орга-нізація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд з прав людини, Американський комітет з прав людини тощо).

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації діяльність яких спрямована на захист прав людини, поділяються ш два види:

• конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів Це, зокрема, Комітет з прав людини ООН (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р), Європейський суд з прав лю дини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини ті основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідне до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.

• органи, утворені міжнародними організаціями. Специфіко» діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомен даційний характері забезпечуються лише авторитетом самих органе зацій. До таких органів відносяться Рада з прав людини ООН, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засновані Міжнародною організацією праці).

55. Міжнародний контроль за дотриманням прав людини і основних свобод. Роль міжнародного контролю в даній області дуже значна. В даний час система такого контролю являє собою досить складний і недостатньо організований механізм, що знаходиться в процесі становлення. Контроль здійснюється ООН, перш за все Генеральною Асамблеєю, Економічним і Соціальним Радою, а також такими спеціалізованими органами, що Комісія з прав людини та Комісія з прав жінок. У 1993 р. Генеральна Асамблея заснувала посаду Верховного комісара з прав людини, яка щорічно подає ООН доповіді про стан прав людини в окремих країнах і в світі в цілому. Значну увагу прав людини приділяють спеціалізовані установи ООН, наприклад ЮНЕСКО. Найбільш налагоджений контрольний механізм МОП. На основі конвенцій про права людини створені комітети з контролю за їх виконанням. Загальної компетенцією в цьому плані має Комітет з прав людини, створений на базі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Вісімнадцять членів Комітету обираються в особистій якості беруть участь у цьому Пакті державами. Останні подають Комітету доповіді про вжиті ними заходи по реалізації прав людини. Комітет вивчає доповіді і повідомляє державам свої зауваження. Таким чином, на універсальному рівні застосовуються три основні заходи контролю: - Розгляд періодичних доповідей держави; - Процедури розгляду спорів про тлумачення і здійсненні конкретних угод; - Розгляд індивідуальних петицій. Особливий інтерес представляє система забезпечення прав людини в рамках Ради Європи. Центральне місце займає Європейський суд з прав людини.Кожна держава - член ЄС представлено в Суді одним суддею. Обирається він Парламентською асамблеєю строком на шість років. Суд розглядає петиції як від окремих осіб, так і від держав. Петиції розглядаються палатами, кожна з яких складається з семи суддів. При попередньому розгляді комітет з трьох суддів може вирішити, що справа не підлягає розгляду. Кожна з палат має право в деяких випадках направити справу на розгляд Великої палати, що складається з 17 суддів. Держава, стосовно якої винесено рішення, зобов'язана його виконати. За цим стежить Комітет міністрів Ради Європи.

56. Спеціалізовані органи ООН з захисту прав людини. 1. Верховний комісар ООН у справах біженців.Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятим у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту, під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, і з вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом виявлення сприяння урядам і, за згодою відповідних урядів, приватним організаціям для полегшення добровільної репатріації указаних біженців або їхньої асиміляції в нових країнах. Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона носить гуманітарний і соціальний характер і стосується, як загальне правило, лише окремих груп і категорій біженців. Верховний комісар володіє в рамках ООН певним правовим статусом. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верховний комісар щорічно зобов'язаний представляти доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї. 2. Верховний комісар ООН із заохочення та захисту всіх прав людини.Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини. 3. Комісія з прав людини. Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В даний час Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів. Основне завдання Комісії полягає в розробці пропозицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії, іншими питаннями прав людини.

57. Європейська система захисту прав людини: загальна характеристика Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи — на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄС — на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці — Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органи (Європейський комітет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню). Європейська комісія з прав людини створена на підставі Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, схвалену 4 листопада 1950 р. в рамках Ради Європи. Члени Комісії обираються від кожної держави, котра бере участь, але діють в особистій якості, тобто не представляють ту державу, яка їх обрала. Із скаргою (петицією) у Комісію може звернутися будь-яка приватна особа, група осіб або неурядова організація, які вважають себе жертвами порушення прав, проголошених у даній Конвенції. Комісія має право провадити розслідування або "надає себе у розпорядження заінтересованої сторони з метою забезпечення мирного врегулювання питання на основі поваги прав людини" (ст. 28). Якщо врегулювання не досягнуто, Комісія складає доповідь, у якій викладає факти, які вона встановила, і висловлює думку з цього питання. Доповідь направляється Комітету Міністрів Ради Європи разом з пропозиціями Комісії. Якщо справа не направляється Суду Ради Європи, Комітет Міністрів приймає рішення про те, чи мало місце порушення Конвенції, і встановлює період, протягом якого сторони мають ужити заходів, передбачених рішенням. Суд Ради Європи складається з суддів, які обираються в кількості, рівній числу членів Ради. Правом звернення в Суд користуються тільки держави і Комісія з прав людини (ст. 44). Суд може почати розгляд справи лише після того, як Комісія визнала неможливим дружнє врегулювання спору. Сторонами під час розгляду справи можуть бути Комісія, держава, громадянин якої є передбачуваною жертвою, держава, яка передала справу в Суд, і держава, на яку подана скарга. Якщо Суд визнає скаргу обґрунтованою, він прийме рішення "про справедливе задоволення сторони, яка постраждала" (ст. 50). Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав людини. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, по-перше, заяви держав — учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст. 33). По-друге, заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст. 34). Порядок розгляду таких заяв різний. У разі звернення до Суду із заявою держави — члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці) Суд розглядає цю заяву, досліджує представлені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

58. Поняття і види територій в міжнародному праві. Демілітаризовані і нейтралізовані території. Умовна територія. У міжнародному праві під територією розуміють природні простори земної, повітряний простір в атмосфері Землі, космічний простір, небесні тіла, а також штучні об’єкти та споруди. Територія є основною складової держави, котра в свою чергу є основним суб’єктам міжнародного права міжнародне право найбільше торкається права держав щодо володіння, користування чи розпорядження нею. Види територій: 1. державна територія — це територія, що належить певній державі, яка здійснює в її межах територіальне верховенство. 2. територія з міжнародним режимом — простір, що знаходиться за межами державної території, що не належать комусь одному, а знаходиться в загальному користуванні всіх держав у відповідності з міжнародним правом. Це — відкрите море, повітряний простір, глибоководне морське дно за межами континентального шельфу, Антарктика і повітряний простір над нею, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла 3. території зі змішаним режимом: виключна економічна зона і континентальний шельф. Ці райони не належать до території держав, проте кожна прибережна держава має суверенні права на розробку природних ресурсів континентального шельфу та виключної економічної морської зони, а також на охорону природного середовища цих районів. Демілітаризована територія - це територія, відносно якої держава прийняли міжнародне зобов'язання скоротити або взагалі не розташовувати в її межах військові укріплення і споруди, певні види озброєнь збройних сил. Такі території створюються на основі міжнародних угод з метою забезпечення міжнародної безпеки. Демілітаризація може бути повною або частковою. Повна демілітаризація передбачає ліквідацію всіх військових об'єктів із забороною спорудження нових, забороною всіх видів зброї, знаходження на ції території збройних сил, окрім поліцейських, а також заборону ввезення і транзиту військових матеріалів, прольотів військових літаків, тобто заборону використання даної території з військовою метою. Часткова демілітаризація полягає в тому, що на таких територія] реалізується один або декілька з наступних заходів: ліквідація певних військових об’єктів, заборона будівництва таких нових об'єктів, заборона використання нових видів озброєнь, обмеження контингент] збройних сил і т.п. (наприклад, Суецький канал є частково нейтралізованим відповідно до Константинопольської конвенції 1888 р.). Нейтралізована територія - територія, яку забороняється викорис­товувати як театр військових дій або як базу для ведення військовий дій в інших регіонах світу. Нейтралізованою може бути лише певна частина держави. У випадку військового конфлікту держава не пови­нна використовувати нейтралізовану частину території для ведення військових операцій. Демілітаризації та нейтралізації підлягають також міжнародні території (наприклад, Антарктика, космічний простір, включаючи місяць та інші небесні тіла). Особливим видом нейтралізованої і одночасно демілітаризованої торії е без'ядерні зони, в межах яких забороняється розміщувати ядерну зброю. Без'ядерною зоною проголошено, наприклад, Африку Латинську Америку.

59. Державна територія. Способи придбання державної території. Склад державної території. Під державною територією розуміється просторова сфера дії дер­жавного суверенітету, сфера територіальної юрисдикції держави. До складу державної території входять: - сухопутна територія (поверхня суші), включаючи острови; - водна територія (акваторія), що включає внутрішні води і тери­торіальне море; земні надра; повітряний простір, розташований над вищевказаними про­сторами. До внутрішніх вод відносяться:води портів;води заток, бухт, лиманів, ширина входу в які не перевищує 24 морські милі;води заток, бухт, лиманів і проток, ширина входу в які перевищує 24 морські милі, але які історично належать даній державі;води річок, озер і інших водоймищ, що знаходяться в межах території даної держави. Під територіальним морем розуміють прибережний морський пояс шириною до 12 морських миль, що знаходиться під суверенітетом прибережної держави. Важливою частиною державної території, джерелом природних багатств є надра, які знаходяться під сухопутною і водною територією держави. Глибина надр необмежена і теоретично має вигляд конусу, вершиною якого є центр Земної кулі. Повітряна територія є повітряним простором, що знаходиться над сухопутною і водною територією держави. Висотна межа повітряної території проходить на висоті 100 - 110 км над рівнем моря. Держава може односторонньо або за договором обмежити свою територіальну юрисдикцію, передавши певні права іншій державі (на­приклад, транзитне повітряне сполучення або перебування іноземних збройних сил). Способи придбання державної території поділяються на первини і похідні. Історично до первинних способів відноситься «первинне привласнення» або «окулярна окупація» (право на землю отримував той, хто першим її відкрив). Пізніше в міжнародному праві з'явилася вимога «ефективної окупації», тобто практичного, господарського освоєння відкритих територій. Сьогодні до первинних способів придбання державної території відноситься прирощення території, який полягає у встановленні державою суверенітету над утворюваними новими ділянками суші, поява яких пов'язана як з природними процесами (наприклад, землетрусом) так і з діяльністю людини, спрямованою на збільшення території держави (наприклад намивання нових ділянок території в морі). Похідні способи полягають у переході території однієї держави до складу території іншої як на договірній, так і на позадоговірній основі. До договірних способів придбання державної території відносяться: - цесія (поступка території) - передача території однієї держави іншій за домовленістю між ними. Прикладом цієї може служити поступка в 1867 р. Росією Аляски СІЛА за 7,2 млн. доларів; - обмін, наприклад, рішення про обмін територіями (у районі с. Паланка, Одеська область), ухвалене у 1999 р. між Україною і Респу­блікою Молдова, за яким Молдова дістає доступ до річки Дунай і віддає належну їй ділянку, що проходить по території України; - дарування території, наприклад, за шлюбним контрактом між царюючими особами; -- продаж території, наприклад, придбання в 1803 р. СІЛА у Франції Луїзіани; ^- плебісцит - всенародне голосування з питання про територіальні зміни (наприклад, в 1944 р. Ісландія на основі плебісциту вийшла зі складу Данії). До правомірних способів територіальних змін сучасна міжнародна практика відносить відторгнення частини території держави-агресора в якості санкції (наприклад,у 1945 р. від Німеччини було відторгнуто і пе­редано СРСР північну частину Східної Пруссії з містом Кенігсберг).

60. Державні кордони. Види кордонів. Делімітація і демаркація. Режим державного кордону України. Державний кордон - юридично обґрунтована умовна лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, яка визначає межі державної території. Значення кордонів обумовлено тим, що вони ви­значають межі територіальної юрисдикції держави. Міжнародне право зобов'язує утримуватися від будь-яких по­сягань на кордони інших держав, від будь-яких вимог або дій, спря­мованих на захоплення частини або всієї території будь-якої держави. Кордони можуть змінюватися відповідно до міжнародного права мирним шляхом. Лінія проходження кордонів і їх режим закріплюється договорами між прикордонними державами. Відомі також випадки, коли тради­ційні кордони визнаються без договірного оформлення, спираючись на норми звичаєвого права. Залежно від виду території, розрізняють сухопутні, водні і пові­тряні кордони, а також кордони надр. Сухопутні кордони, проведені по характерних позначках, лініях рельєфу або ясно видимим орієнтирам (річки, гори і т.п.) мають назву орографічних. При цьому повинні враховуватися інтереси місцевого населення. Відомі також так звані астрономічні кордони, що співпадають із меридіанами і паралелями географічної сітки (наприклад, кордон між Північною та Південною Кореєю). Водні кордони на річках встановлюються таким чином: якщо річка судноплавна, то посередині головного фарватеру або по тальвегу (ліні найбільших глибин); якщо ж річка несудохідна - по її середині; якщо річка має декілька рукавів - посередині головного рукава. На озерах інших водоймищах кордон проходить по прямій лінії, що з'єднує виході сухопутного кордону до берегів водоймища. Морські кордони - це зовнішні кордони територіальних вод держави. Повітряні кордони - умовна проекція сухопутних і водних кордонів держави, що обмежують стовп повітря над сухопутною й водною територією держави. Висотна межа повітряного кордону встановлю­ється на відстані 100 - 110 км від поверхні моря, оскільки саме на цій висоті знаходяться мінімальний перигей орбіти штучного супутника Землі Проведення кордону проходить у дві стадії. Перша стадія нази­вається делімітацією - це детальний опис кордону в договорі і його нанесення на карту. Після цього кордон визначається на місцевості, встановлюються прикордонні знаки, складаються відповідні документи. Це стадія демаркації. Відновлення або оновлення раніше встановленого кордону називається редемаркацією. Уздовж державного кордону на місцевості (як на суші, так і на водія ¹ як правило, встановлюється прикордонна зона шириною до 5 км, в межах якої прикордонні війська володіють особливими правами від­носно забезпечення прикордонного режиму. З метою врегулювання прикордонних інцидентів уряди багатьох держав призначають спеціальних прикордонних представників, що називаються прикордонними комісарами або прикордонними уповно­важеними. Вони взаємодіють з аналогічними представниками сусідніх держав на основі двосторонніх договорів. В практиці договірних відносин з даного питання зустрічаються приклади, коли і сам інститут прикордонних представників як такий, і порядок їх призначення, а також права і обов'язки таких представників, правила їх стосунків між собою, імунітет і т.п. спочатку визначаються договорами про режим кордону і про порядок врегулювання прикордонних інцидентів. Режим державного кордону України встановлюється Законом України «Про державний кордон України» 1991 р.