46. Структура політичної культури.

3 наведених визначень політичної культури видно, що основними елементами її структури є політична свідомість і політична поведінка (діяльність) у найбільш поширених, типових їх виявах. Головним елементом політичної культури є політична свідомість. її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системоутворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання. Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо. У реальній дійсності політична культура виявляється передусім у вигляді стереотипів політичної поведінки і способів функціонування політичних інститутів. Залежно від суб'єкта політики розрізняють політичну культуру суспільства, соціальної спільності (суспільного класу, соціальної групи, нації, народності, територіальної, демографічної спільності тощо) та індивіда. Політична культура індивіда — це поєднання політичних знань, поглядів, уявлень, переконань, оцінок, орієнтацій і поведінки окремої людини. Вона формується під впливом як політичної культури суспільства в цілому, так і тієї соціальної спільності, до якої належить індивід. Політична культура суспільства є синтезом політичних культур усіх наявних у ньому соціальних спільностей за домінуючої ролі однієї з них — тієї, що посідає панівне місце в системі суспільних, насамперед економічних, відносин. Загальнолюдські політичні ідеї і цінності, такі, наприклад, як свобода, рівність, справедливість, демократія тощо, є елементами загальнолюдської політичної культури.

47. Політична свідомість та її структура Рівні політичної свідомості: Верхній рівень – політична ідеологія – це системи знань і уявлень про політику та про ті зразки політ.поведінки, яким належить слідувати з точки зору домінуючої системи суспільних цінностей ( прагнути до демокр.функціонування влади,реального забезп.прав та свобод громадян) Нижній рівень – політична психологія – безпосередньо вивчає поведінку людей Психологія юрби . у якій людина найчастіше поводиться всупереч своїм переконанням, оскільки під зовнішнім психолог.впливом натовпу рівень її інтелекту, її вольові якості різко знижуються.

48. Політична культура - це сукупність типових для даного суспільства або соціальної групи укорінених зразків політичних уявлень, ціннісних орієнтацій, установок і політичної поведінки. Сутністю політичної культури є сукупність політичних знань, індивідуальних позицій, орієнтацій, цінностей та дій суб'єктів політичного життя суспільства. Типи=види політичної культури: 1) за рівнем спільності: загальна (типові ознаки, що характеризують політичну свідомість і політичну поведінку основної маси населення) і субкультура (сукупність політичних орієнтацій і моделей політичної поведінки, притаманна певним соціальним групам і регіонам); 2) за ступенем узгодженості взаємодії політичних субкультур в тій чи іншій країні: інтегрована (тенденція до єдності в уявленнях громадян щодо функціонування та можливостей політичної системи, низький рівень конфліктності і політичного насильства, високий рівень матеріального добробуту, розвинена система соціального захисту населення, численний середній клас ) і фрагментарна (відсутність згоди громадян щодо політичного устрою суспільства, розходження в питаннях розуміння влади, соціальна роз'єднаність, відсутність довіри між різними групами, високий ступінь соціальної напруженості і конфліктності, нестабільність уряду, застосування насильства як методу здійснення державної влади); 3) по відношенню до влади: пануюча (діюча) та контркультура (що претендує на те, щоб бути панівною); 4) по відношенню до прогресу: замкнута (націлена на відновлення за зразком, встановленим традиціями) і відкрита (орієнтована на зміни, легко засвоюю нові цінності); 5) за ступенем спрямованості людей на участь у політичному житті, у забезпеченні функціонування політичної системи: патріархальна (відсутність інтересу громадян до політичного життя), подданническая (сильна орієнтація на політичні інститути і невисокий рівень індивідуальної активності громадян) і активистская (зацікавленість громадян в політичній участі і прояв ними активності); 6) за стилем політичної поведінки: ринкова (політика розуміється як різновид бізнесу і розглядається в якості акту вільного обміну діяльністю громадян) і етатистська (чільна роль державних інститутів в організації політичного життя та визначенні умов політичної участі індивіда); 7) по політичному режиму: демократична і антидемократична; 8) по класовій приналежності: аграрна, пролетарська, дрібнобуржуазна, буржуазна і т. п.; 9) по зв'язку з релігією: божественно-традиційна (священна природа влади, незмінність конкретної системи політичних відносин та її політичних норм) і світська (в основі прагматизм, емпіризм); 10) за базовим цінностям тієї чи іншої спільності в політичній діяльності: загальносоціальна (базовою цінністю виступає людина з її потребами та інтересами) і елітарна (головна цінність - сама влада, людина, суспільство розглядаються як засоби для досягнення даної мети).

49. Політична соціалізація особи та її особливості в умовах України. Політична соціалізація - сукупність суспільних процесів, які впливають на політичну позицію людини. Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини й політичної системи(на соціальному рівні, соціально-психологічному рівні, внутрішньоособистісному рівні). Фактори впливу на процес політичної соціалізації особи: моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо), кожному індивіду притаманні певні біопсихічні характери­стики (темперамент, інтелект, воля тощо), рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи, соціальний статус особи. Проблема політичної соціалізації людини загострюється при переході суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації — все це пред'являє жорсткі вимоги до людини. Формування нових норм і правил поведінки людини у суспільстві, створення нових типів організації вимагають тривалого часу. Для сьогоднішніх поколінь перехід від адміністративної до ринкової економіки оз­начає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності й готовності до безперервного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, посилення інтенсивності праці, щоб мати достатній при­буток в умовах всезростаючої диференціації рівня життя різних верств і соціальних груп. В сучасних умовах здійснюється не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення.

50.Типи політичної соціалізації - Гармонійний – формування конструктивних відносин між особою та інститутами влади; поважне ставлення до норм політ.життя, держ.устрою; прагнення до виконання своїх гром.обовязків. - Гегемоністський – крайньо-критичне ставлення особи до будь-яких політ.порядків, політ.систем, влади, крім тих, які пропонуються нею самою. Особлива роль своєї власної персони в політ.житті суспільства, оцінці всього, що відбувається. - Плюралістичний – притаманний демокр.особистості, яка визнає принцип правової рівності, свободи думки, право мати власні переконання, приймає до уваги погляди інших, виявляє готовність змінит свої політ.переконання , якщо буде доведено їхню хибність. - Конфліктний – тяжіє до розпалювання суперечностей у колективі, до створення опозиційного йому угрупування з метою досягнення власних цілей. - Кон’юнктурний – політ.погляди і поведінка останнього залежить від ситуації, до якої особа пристосовується з метою забезпечення власних корисних інтересів. Безпринциповість.

51. Громадянське суспільство: визначення поняття та характеристика інституту. Громадянське суспільство виникло в період буржуазних революцій у процесі і в результаті відокремлення держави від соціальних структур, обособленння його як відносно самостійної сфери суспільного життя внаслідок роздержавлення( деетатизації) ряду суспільних відносин. У процесі становлення та розвитку громад суспільства сформувалася сучасна правова держава. Громадянське суспільство складає комплекс приватних осіб, класів, груп, корпорацій, прошарків, інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом і які прямо не залежать від самої держави. Вести мову про громад суспільство можна лише з моменту появи громадянина як індивідуального члена суспільства, наділеного певним комплексом прав і свобод і здатним нести відповідальність за свої дії перед суспільством. Оскільки основоположна цінність громад сусп.- окремо взята особистість, то його базовими конструкціями є усі ті інститути, структури, організації, які покликані сприяти усесторонній реалізації особистості, її можливостей, інтересів, цілей. Громадянське суспільство можна визначити , як вільне, демократичне правове суспільство, зорієнтоване на конкретну людину, яке створює атмосферу поваги до правових традицій і законів, забезпечує свободу творчої та підприємницької діяльності, створює оптимальні можливості досягнення благополуччя індивідів та реалізації їхніх прав, спонтанно виробляє механізми обмеження й контролю за діяльністю держави. Громадянське суспільство – це не тільки певний комплекс інститутів, але й система цінностей та відносин. Воно включає усю вироблену в цих інститутах продукцію, як матеріального так і, морально етичні норми. Воно включає систему соціальних зв’язків, у якій формуються і реалізуються економічні, професійні, культурні, релігійні та інші інтереси людей.

52.Громадянське суспільство і держава: розрізнення інститутів Держава як інститут, правова організація політичної влади, виконує певні функції щодо громадянського суспільства – сукупності індивідів, об’єднаних відносинами обміну. У процесі історичного розвитку суспільства, державності і права, в індустріальну епоху відбулося відокремлення політичних та економічних відносин, сфери політичної і сфери власності. Сфера відносин обміну стала відносно незалежною від державно-владного втручання, виникає феномен громадянського суспільства, у якому відносини між приватними особами не опосередковані політичною владою і в якому всі члени суспільства в рівній мірі формально рівні.  Відокремлення держави від суспільства та їх розмежування відображаються у розрізненні структур, принципів організації і побудови до цих інститутів. Інститут держави організаційний як керована єдиним центром вертикальна система, ієрархія державних органів і посадових осіб, зв’язаних відносинами підпорядкування та державної дисципліни. Громадянське суспільство демонструє органічне життя, держава здійснює механічне управління.  На відміну від держави громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему різноманітних зв’язків і відносин громадян, їх об’єднань, союзів, колективів, які базуються на принципі рівності та особистій ініціативі, у тому числі й у здобуванні засобів до існування. В умовах громадянського суспільства відсутня єдина мета, у напрямку якої воно могло б розвитися. У громадянському суспільстві панує плюралізм цілей та інтересів, де кожен переслідує свою мету і де кожен інтерес не може бути визнаний більш значимим і цінним щодо інших і відповідно, посилений певними привілеями зі сторони держави. Така конкуренція цілей і цінностей є важливою умовою збереження індивідуальної свободи, яка в поєднанні із загальною рівністю всіх перед законом є основним принципом організації громадянського суспільства. Державні органи і посади створюються правом, існують і діють (повинні діяти) строго на основі положень закону. Життя та діяльність членів громадянського суспільства правом не визначаються і не обумовлюються.  Громадяни володіють правоздатністю, яка дає особі самі широкі можливості здійснювати будь-які угоди, крім заборонених законом. Державні органи й посадові особи наділені компетенцією, що визначає досить вузькі параметри їх діяльності, передбаченні їх метою, предметом відання. Посадові особи і державні органи наділені повноваженнями, якими вони зобов’язані користуватися при здійсненні своїх функцій для досягнення поставленої перед ними цілі, вирішення завдання.  Відносини між громадянами, їх об’єднаннями, спілками будуються на принципах рівності, свободи, координації. Посадові особи та органи державного управління зв’язані відносинами субординації.

53. Структура громадянського суспільства Громадянське суспільство має таку саму структуру, як і суспільство в цілому. її складають багатоманітні суспільні відносини — економічні, соціальні, політичні, соціокультурні тощо та їх суб'єкти, за винятком держави. Економічною основою, фундаментом громадянського суспільства є недержавна власність на засоби виробництва. Вона може існувати в індивідуальній і колективній формах. Суб'єктами різновидів індивідуальної власності виступають індивіди та домашні (сімейні) господарства. Колективною є власність акціонерних товариств, кооперативів, релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо. Наявність у громадян власності на засоби виробництва робить їх незалежними від держави в економічному відношенні. І навпаки, тотальне одержавлення власності, наприклад за соціалізму, ліквідує економічну основу громадянського суспільства, ставить громадян у повну залежність від держави як роботодавця. Соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні спільності — класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Такі спільності є в будь-якому суспільстві. Особливість громадянського суспільства полягає в наявності у ньому класів власників засобів виробництва, економічною основою існування яких є недержавна, передусім приватна, власність. Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу як прошарку людей з відносно високим рівнем матеріального достатку. Елементами політичної структури громадянського суспільства виступають недержавні політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У політологічній літературі нерідко висловлюється думка про неполітичний характер громадянського суспільства, тобто про відсутність у ньому політичних інститутів і відносин. Така позиція необгрунтовано залишає поза межами громадянського суспільства, зокрема, політичні партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації, які є найважливішими засобами впливу громадянського суспільства на державу. Інституціональними елементами структури громадянського суспільства є багатоманітні громадські організації. Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою мірою впливають на здійснення державної влади, тобто виступають як групи інтересів. Групами інтересів є передусім громадсько-політичні організації — професійні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо. Інші громадські організації як групи інтересів виявляють себе лише ситуативно — у разі безпосередньої чи опосередкованої взаємодії з політичними інститутами. Важливим політичним інститутом, за допомогою якого громадянське суспільство справляє істотний вплив на державу, є засоби масової інформації. Інститутом громадянського суспільства можуть бути лише недержавні засоби масової інформації, а саме політичним інститутом вони виступають тоді, коли виконують політичну функцію, взаємодіючи з політичною владою, державою. Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади — тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю. Воно несумісне з пануванням єдиної ідеології, з так званою державною ідеологією, насаджуваною ідеологізованою державою.

54.Правова держава та громадянське суспільство : взаємозв’язок інститутів. Державу, як публічно – владний інститут можна розглядати в якості керуючої ситеми стосовно громадянського суспільства , як системи керованої. Держава координує дії учасників громадянського суспільства у всезагальних інтересах. Співвідношення полягає у тому, що дере ржава підкоряється суспільству, виконує лише ті функції, які випливають із природи самого суспільства і слугують його потребам. У сучасній демократичній правовій державі окрема людина, її права і свободи визнаються вищою цінністю і за загальним правилом мають пріоритет стосовно загальних або державних інтересів. Громадянське суспільство саморегулюється, зокрема, так що , саме формулює для себе керуючу систему, задає межі державного втручання, визначає функції держави та контролює їх здійснення. Гром сусп.-величина первинна Інститут держави- похідний від громад сусп. Розвиток суспільства досягається без втручання держави, а лише за її допомогою. Лише розвинене громад сусп. формує правову державність, воно логічно передбачає такі мінімальні характеристики державності, як реалізація принципу народного суверенітету, демократичний держ режим легітимний характер держ влади, поділ влади, панування права та верховенства закону, визнання і захист основних прав особи, взаємна відповідальність держави та громадянського суспільства , невтручання держ у приватну сферу. Суспільство формує державу, її інститути, спрямовує іконтролює її діяльність. Коли зникає готовність громадян відстоювати свою свободу, зникає і сама свобода, яка є умовою існування громад сусп. В умовах правової держави держ влада стає найважливішим інструментом, за допомогою якого громадянське суспільство забезпечує оптимальні умови для свого саморозвитку. Держава виступає як публічно владний інститут, що координує відносини у сфері громад сусп. і діє у всезагальних інтересах. Лише в умовах реальної демократичної державності є досяжними повноцінні цивілізовані правові взаємозв’язки між держ і сусп., владою і громадянами, лише така держ може забезпечити умови для існування розвиненого громадянського суспільства й водночас лише громад сусп. спроможне підтримувати демократичний характер держави. Чим більш розвинене громад сусп. тим менш помітною є роль держави. Нерозвиненість громад сусп. зумовлює надмірне посилення держави, котра поглинає суспільство. Правова державність- це водночас і результат розвитку громадянського сусп., і умова його розвитку.

59. Марксизм - філософське, економічне і політичне вчення, що сформувалося в середині XIX в. Основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Маркс і Енгельс розробили положення діалектичного матеріалізму, теорію додаткової вартості і вчення про комунізм, грунтуючись на німецькій класичній філософії (Гегель, Фейєрбах та ін), англійської політекономії (Сміт, Рікардо та ін), французькою утопічному соціалізмі (Сен-Сімон, Фур'є та ін.) Основні ідеї марксизму: - Суспільство розглядається як організм, в структурі якого продуктивні сили, які є базисом, визначають виробничі відносини, форми власності, які, в свою чергу, обумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво, т. тобто надбудову; - Єдність і взаємодія цих сфер утворюють певну суспільно-економічну формацію; їх розвиток і зміна складають процес поступального руху суспільства; - Боротьба пануючих і пригноблених класів - рушійна сила історії, а її вище вираження - соціальна революція; - Капіталізм - остання експлуататорська формація, яка створює потужні стимули розвитку суспільства, але поступово перетворюється в перешкоду його прогресу; - В умовах капіталізму дозріває пролетаріат, скидають панування буржуазії і встановлює свою владу; - Пролетаріат здійснить перехід до комунізму, який передбачає знищення приватної та утвердження суспільної власності, створення безкласового суспільства і умов вільного розвитку особистості. Маркс створив теорію суспільно-економічних формацій, що розрізняються за ступенем розвитку продуктивних сил, характером соціальних відносин, політичної надбудови та ін Вона включає: первісно-общинну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну і прогностичну комуністичну формацію (з першою фазою соціалізму). Можливий комунізм характеризується високим рівнем розвитку продуктивних сил, науковим управлінням, гуманістичними принципами пристрою. Марксизм справив вплив на розвиток соціальної думки XIX-XX ст. Піддалися критиці багато що містилися в ньому утопічні, суперечливі уявлення. Наприклад, марксизм абсолютизує роль класової боротьби і насильства, заперечує можливість еволюції буржуазного суспільства, значення приватної власності як основи громадянського суспільства, перебільшує історичну роль пролетаріату, неадекватно тлумачить працю як джерело вартості; стверджує необхідність ліквідації парламентських інститутів і поділу влади; відкидає загальнолюдську моральність. В цілому марксизм надавав своїм послідовникам як радикально-революційну, так і реформістську (соціал-демократичну) перспективу перетворення суспільства. У Росії після Жовтневої революції 1917 р. марксизм став догмою і служив основою комуністичного тоталітаризму.

60. Фашизм (італ. fascismo, fascio - пучок, зв'язка, об'єднання) - політичне та ідеологічна течія, що виникла в Західній Європі в період кризи капіталістичного (індустріального) суспільства в 30-і рр.. xx в. і виражає інтереси найбільш реакційних і агресивних сил. Заперечує як ліберально-демократичні, так і егалітарної-соціалістичні цінності, є одним із різновидів тоталітаризму. Політичні аспекти ідеології фашизму містяться в роботах відомих функціонерів італійського та німецького фашизму А. Рокко і А. Розенберга, а також керівників фашистського руху А. Гітлера («meinekampf» - «Моя боротьба») в Німеччині і Б. Муссоліні в Італії. Основні ідеї фашизму: - Необхідність застосування крайніх форм насильства для придушення інакомислення і опозиції; - Антикомунізм; - Шовінізм, расизм - теорія расової нерівності і переваги відповідної раси, антисемітизм; - Націоналістичні геополітичні концепції; - Широке використання державно-монополістичних методів регулювання економіки; - Всевладдя державної машини, державного апарату («теорія тотальної держави»); - Максимальний контроль над усіма проявами суспільного й особистого життя людей; здатність шляхом націоналістичної і соціальної демагогії політично активізувати населення; - Вождизм - принцип фюрерство націонал-соціалістичної організації; - Загарбницька і агресивна зовнішня політика. Фашизм спирається на масову тоталітарну політичну партію (приходячи до влади, вона стає державно-монопольною організацією) і незаперечний авторитет «вождя», «фюрера». Фюрер є одночасно виразником і уособленням расового, національного і народного духу. Від нього виходить сила держави, він наділяє певними повноваженнями нижчестоящих вождів. Ідеологія фашизму ототожнює суспільство з нацією, а націю - з державою. Інтереси держави незмірно вище інтересів окремих індивідів, груп і організацій. Міць фашистського держави залежить від духовної єдності мас, яке слід охороняти будь-якими засобами. Крім фашистської партії - єдиного носія влади і доль держави, не мають права на існування ніякі інші партії з їх міжпартійної боротьбою. Будь-які демократичні рухи та організації, як і прояв вільнодумства, при фашизмі суворо заборонялися. Щоб боротися з інакомисленням, у фашистських державах використовувалися розвинені поліцейські сили, спеціальні воєнізовані організації, тотальна система стеження і контролю, концентраційні табори, в яких були знищені багато десятків тисяч демократів, діячів культури і противників фашизму, мільйони євреїв, слов'ян і просто представників «неарійського »населення. Друга світова війна, розв'язана фашистськими державами - Німеччиною, Італією та іншими, принесла найбільші лиха народам світу. В її ході загинуло понад 50 млн осіб. Розгром у 1945 р. фашистської Німеччини та її союзників силами антигітлерівській і антифашистської коаліції завдав вирішального удару по фашизму і сприяв відродженню демократичних держав.

61. Лібералізм (від лат. Liberalis - вільний) - важливий напрямок політичної ідеології, одне з найбільш поширених ідейно-політичних течій, що виражає і відображає принципи свободи і демократії в різних сферах життєдіяльності суспільства - економічної, соціальної, політичної та духовної. Ліберальними є політичні течії й ідеологічні установки, що мають пріоритетом захист і вираження прав особистості. Витоки лібералізму ставляться до XVII-XVIII ст.: Вони розвивалися в роботах Дж. Локка, А. Сміта, Ж.-Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск'є, Т. Джефферсона, Дж. Медісона та ін Основні положення, сформульовані цими мислителями: про права і свободи громадян, про необхідність поділу основних гілок влади, про систему стримувань і противаг у федеративній державі, про народний суверенітет, про громадянське суспільство, середньому класі, правовій державі. У XIX в. з ідеями лібералізму виступали І. Бентам і Дж. С. Мілль. Вони прагнули обгрунтувати необхідність демократизації політичних і правових інститутів суспільства. Захищаючи ідею свободи і прав людини, вони стверджували, що вільний розвиток нових, капіталістичних відносин повинно привести до поступового згладжування соціальних протиріч, процвітанню суспільства. Для цього необхідно вдосконалювати державно-правові інститути, послідовно проводити принцип поділу влади, боротися зі злочинністю та свавіллям чиновників.

Основні принципи лібералізму: - Права людини на життя, свободу, власність, рівність перед законом - невід'ємні умови його існування; захист свободи індивіда - найважливіша мета держави; - Поділ державної влади на три основні гілки: законодавчу, судову, виконавчу; - Існування чітких меж діяльності держави в суспільстві: воно не втручається в приватне життя членів суспільства і в регуляцію їх економічних відносин (громадянське суспільство); - Оптимальний регулятор економічних відносин - вільний ринок товарів, праці, послуг, капіталів; - Рівність людей розглядається як рівність можливостей, прав, які різними людьми реалізуються по-різному. З розвитком промислового капіталізму в класичному лібералізмі в кінці XIX - початку XX ст. настала криза: ринок в повній мірі не забезпечує гармонії суспільства, захищеними по перевазі є лише привілейовані соціальні верстви. Гостро постало питання про необхідність проведення реформ і в зв'язку з цим завдання перегляду багатьох положень, норм і цінностей лібералізму. З'являється «новий лібералізм» (неолібералізм), або «соціальний лібералізм», який більш орієнтувався на вирішення соціальних проблем. Його прихильники (Р. Даль, А. Лейпхарт, А. Мак-Еван, Дж. Роулса, Л. Хобхаусом) під впливом історичного та політичного досвіду вносять корективи в основоположні принципи лібералізму: - Обмежені можливості має ринок, розглянутий раніше як єдиний; регулятор економічних і суспільних відносин; - Держава може виступати гарантом не лише політичних, але й соціальних прав людини; - Необхідно розширити регулюючі функції держави в суспільстві.

62. Консерватизм - ідейно-політична течія, що характеризується прихильністю традиціям і стабільності. Термін «консерватизм» (від лат. Conservo - зберігаю, охороняю) ввів у політичний обіг у 1818 р. французький письменник і політичний діяч Ф. Шатобріан. Консерватори проповідували у своїх працях непорушність дворянсько-феодальних привілеїв, заперечували буржуазну демократію. Пізніше комплекс ідей і принципів, які стали основою політичної ідеології та практики консерватизму, отримав розвиток у роботах Е. Берка, Ж. де Местра, Л. Бональда, BC Соловйова та І.А. Ільїна. Основні ідеї консерватизму - Трактування суспільства як складного організму, що вимагає до себе дбайливого відношення; - Ідея залежності людини від існуючих відносин, обгрунтування смирення людини, а не його активної соціально-політичної діяльності; - Визнання великої ролі звичаїв, традицій в житті суспільства, повага до мудрості предків; - Негативне ставлення до всякого роду радикальним, революційним перетворенням; - Заперечення договірної природи держави, яка розглядається як породження не контрольованого розумом природного ходу речей; - Держава не може бути природним і ефективним органом управління. Замінити його в цьому можуть релігія, мораль, традиція, здатні до більш повного відбиття соціального різноманіття; - Політична свобода ототожнюється з обмеженням державної влади; - Прихильність соціальної стабільності, так як нові соціальні порядки можуть виявитися гірше старих (результати соціальних революцій). Неоконсерватизм виник у xx в. в результаті злиття ідей традиційного консерватизму, лібералізму і технократизму. Неоконсерватори більш терпимо ставляться до держави, визнають необхідність його втручання в управління суспільством. Для сучасного консерватизму незалежно від його різновиду характерна висока ступінь пристосовності до нових історичних реалій. Усіх напрямках сучасного консерватизму притаманна значна прихильність культурним і релігійним традиціям. Основна причина всякого роду негативних явищ, на думку консерваторів, лежить у відході від традиційних цінностей. Сучасні консерватори виступають за сильну державу, вбачаючи в ньому справжню опору порядку, законності і щирої моралі. Тому основне завдання - відновити авторитет і престиж влади та уряду. Вирішуючи питання про співвідношення особистості і суспільства, консерватори намагаються по-новому синтезувати ідеї індивідуалізму та авторитету держави, віддаючи певну перевагу другому в ім'я його зміцнення та процвітання. Багато соціально-економічні ідеї в рамках неоконсервативної політики, наприклад зменшення державної підтримки низки соціальних програм, збільшення числа власників, підвищення ролі індивідуальної відповідальності та інші, широко використовувалися урядами США (при президенті Р. Рейгана), Великобританії (М. Тетчер), Франції ( Ж. Ширак). У таких країнах, як США, Великобританія, ФРН, Франція, консервативні партії протягом досить тривалого періоду знаходилися при владі.

63. Соціалізм - позначення учень, в яких в якості мети та ідеалу висувається здійснення принципів соціальної справедливості, свободи і рівності, а також суспільного устрою, який втілює ці принципи. Соціалістична ідеологіягрунтуєтьсяна засадах гуманізму, соціальної справедливості, рівності, важливої ​​ролі суспільної власності, ідеях самоврядування таін Соціалістична ідеологія в ХХ в. зіграла важливу і неоднозначну роль в суспільному житті Росії, ряду країн Східної Європи та Азії, була у них державної. Різні соціалістичні ідеї та концепції і зараз досить широко поширені у світі. Створена К. Марксом, Ф. Енгельсом і В.І. Леніним теорія «наукового соціалізму» (комунізму) проповідувала, що комунізм - це неминуче наступна за капіталізмом суспільно-економічна формація. Перехід до неї можливий в результаті соціалістичної революції, яка відбувається під керівництвом робітничого класу і його політичної партії - комуністів. Після Жовтневої революції 1917 р., що мала своєю метою втілення ідей наукового соціалізму, соціалізм розвивався у двох руслах, на які розкололося міжнародний соціалістичний рух, - комуністичному і соціал-демократичному. Соціал-демократична течія орієнтувалося на реформування капіталізму і спиралося на ідеї Е. Бернштейна. Саме на еволюційних, реформаторських принципах і стала розвиватися міжнародна соціал-демократія з кінця XIX - початку XX ст. У більшості програм соціал-демократії відсутні революційні положення, проголошується орієнтація на соціальну державу, або держава добробуту, допускається громадський контроль в економіці, але відхиляється ідея «одержавлення». Зазнавши значної еволюції, відмовившись від марксизму як єдиної ідейної основи, соціал-демократія виробила сучасну концепцію демократичного соціалізму. Основні ідеї соціал-демократії: - Соціалізм може бути здійснений у тривалому процесі реформування капіталізму; - Утвердження політичної, економічної і соціальної демократії і цінностей свободи, справедливості, солідарності та рівності; - Демократизація відносин влади і власності; - Зростання рівня і якості життя найманих працівників; - Збільшення залежності апарату влади від населення; - Заміщення класової боротьби соціальної солідарністю і т. д.; - Політична реалізація принципів соціалізму може бути результатом тривалої еволюції, солідарних зусиль усіх соціальних груп. Соціал-демократія виявилася більш життєздатним політичним рухом соціалістичної орієнтації, так як свою мету бачила не в радикальному перебудові суспільства на комуністичних засадах, а в забезпеченні поступової трансформації капіталістичного суспільства в напрямку підтвердження більшої справедливості у розподілі благ. Значне досягнення соціал-демократії - соціальна політика, що практикується майже кожною державою: різні види державного регулювання економіки, численні соціальні програми, спрямовані на допомогу малозабезпеченим і непрацездатним громадянам, державна допомога охороні здоров'я, культурі, освіті, науці і т. д.