34.Двопартійні системи.

Специфіка полягає у домінуванні двох партій, так званих правлячих партій, які пріодичнозмінюють одна одну вряді. За наявності багатьох партій реально претендують на владу лише 2. Вона звбезпечує більшу табільність уряду. Система двопартійна становить надійну перешкоду на шляху радикальних сил як зліва так і з права.На відміну від багатопартійності двопартійність безумовно більш надійний ефективніший інструмент захисту демократичного режиму. Двопартійність чітко фіксує допустимі рамки змін у державній політиці , не дозволяючи ставити під сумнів питання про основу існуючоо ладу – ринкову економіку і демократію. У цьому головна перевага двопартійної системи.

35. Система обмеженого та поляризованого плюралізму, атомізована партійна система.

Система обмеженого плюралізму характеризується значним числом партій, серед яких представлених у парламенті декілька, а в уряді- ще менше. Більшість партій суттєвого впливу на політ життя не справляє. Співробітництво партій характеризуються відсутністю гострих ідеологічних суперечностей, оскільки слабші ідуть на компроміс.

Системі поляризованого плюралізму притаманні такі ознаки:

• Значне число партій, серед яких потужними є крайні праві і крайні ліві

• Уряд, однак, формується партіями центру

• Гостре ідеологічне розмежування та жорстока політична боротьба між центром і деструктивною право-лівою опозицією

• У разі, якщо центристські партії є достатньо сильними, уряд є стабільним навіть за представництва в парламенті полярних ідеологій, якщо ж політичний центр є слабким, стає можливим прихід до влади крайніх сил.

Ознаками атомізованої системи є:

• Значне число партій, або їх зовсім немає; проте кількість партій значення немає, усі вони нечисленні і невпливові.

• Уряд формується або на позапартійній сонові, або на засадах широкої коаліції

• - потенційна нестабільність усієї політичної системи.

Атомізована система не є стабільною і ніколи не залишається сталою упродовж тривалого часу. Вона завжди трансформується в іншу партійну систему – авторитарного чи демократичного типу.

Іноді в межах атомізованої системи виділяють так звану систему авторитарної псевдо партійності. Її характеризує значне силос партій, між якими точиться гостра боротьба, однак реальна влада перебуває у руках військової верхівки( Уругвай, Парагвай).

36. Політичні еліти

політична еліта - організована група, яка здійснює владу в суспільстві або перебуває в опозиції до правлячої елітарної групи. Політ еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень.

Політична еліта має такі характерні риси: - високі розумові здібності (талант); - наявність організаторських нахилів; - безпосередня участь у здійсненні влади; - значний вплив на інші групи; - високий соціальний статус; - невелика за чисельністю, самодостатня група. Ефективність діяльності політичної еліти визначають за такими критеріями: - досягнутий рівень прогресу та добробуту народу; - політична стабільність суспільства; - забезпечення міцної національної безпеки; - утримання оптимального співвідношення між громадянським суспільством і державою. Визнання переваг аристократичного елітного правління було притаманне більшості грецьких мислителів: Геракліту, Сократу, Платону. В основі їх концепцій лежали ідеї природної нерівності людей. Оскільки люди народжуються різними, то вища справедливість полягає в тому, щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природна схильність. В епоху середньовіччя ідея політичної еліти найбільш чітко відображена у творчості Т. Аквінського. У праці "Про правління владик" він виклав концепцію ієрархічного суспільства, заснованого на теократичних засадах. Ідею елітності розвинув Н. Макіавеллі і сформулював концепцію сильної ініціативної меншості.  Вагомий внесок у розвиток теорій політичної еліти зробили італійські мислителі В. Паретто, Г. Моска, Р. Міхельс. Політична історія, вважав В. Паретто, є постійною циркуляцією правлячих еліт - "лисів" і "левів". Політичне керівництво - це певний процес поєднання переконання з насильством. Коли політичні відносини помірковані, панує мир, толерантність, тоді правлять "лисиці", еліта єдності, згоди, компромісу. Коли ж виникають політичні катаклізми, соціальне напруження, тоді до влади приходять "леви", які застосовують силу. І таким чином, політичний процес іде по колу, циклами. Для підтримання активності еліти, вона мусить оновлюватися.

38. Політичне лідерство Вивчаючи зкономірності суспільного життя, політичні мислителі всіх часів і народів звертали увагу й намагались осмислити явище, яке в сучасній політичній науці позначається терміном " політичне лідерство" ( від анг.-ведучий, керівник). Ними було підмічено , що формування й активне функціонування будь-яких політичних структур неодмінно супроводжувалося діяльністю лідерів - особистостей, які мають певні переваги ( це зовсім не обов*язково були чесноти) над іншими , що забезпечували їм визнання і підтримку оточуючих. У сучасній політичній думці обгрунтовується ідея, що основний закон суспільного життя у кожному конкретному випадку є різним, оскільки він стверджується внаслідок наслідування масами стереотипів поведінки яскравої особистості, якою є лідер. У такому випадку персона-лідер виступає визначальним фактором у соціалізації особи. Лідество зумовлене рядом об*єктивних чинників. Явища, що вкладаються у поняття лідерства, можна спостерігати не лише в суспільстві, але й у світі тварин, що ведуть колективний спосіб життя і серед яких завжди виділяється сильний і рішучий вожак, здатний контролювати все стадо. Стосовно людських спільнот, то історія підтверджує, що й тут роль лідерів є досить значною. Кожна історична епоха та конкретне суспільство породжквали свій тип лідерства, який був своєрідним " відгуком" на їх запит. Кожному етапу суспільного розвитку, кожній соціальній групі, кожній політичній системі і політичному режимові були властиві свої методи формування та відбору політичних лідерів. Критерії їх відбору були самими різноманітними різноманітними і серед численних претендентів на роль лідера успіх належав тому, хто найкраще відповідав потребам місця, часу й обставин. Феномен лідерства має і суто психологічне підгрунтя . У реальному житті широкі суспільні верстви постійно намагаються персоніфікувати свої різноманітні запити, пов*язуючи їх з іменем того чи іншого популярного діяча. У такій особистості люди схильні вбачати втілення усього того, що найдорожче їм і віддавати свої сили на служіння їй. Тому лідерство - своєрідна соціально-історична та психологічна потреба людей в організації своєї діляьності. Політичне лідерство - це процес міжособистісної взаємодії, у ході якого авторитетні особи , наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину. У сучасний період політичний лідер - це особа, яка займає провідні позиції у політичних структурах: державні владі, органах місцевого самоврядування і політичних партіях, групах тсику тощо. У сучасних дослдіженнях із проблематики політичного лідерства розрізняють поняття формального і неформального лідерства. Формальне лідерство- це вплив лідерства на членів організації, закріплений у її нормах і правилах. Неформальне лідерство- суб*єктивна спроможність, готовність виконувати роль лідера, а також визання лідером права на керівництво з боку членів групи (суспільства). таке право грунтується на авторитеті, набутому в результаті володіння відповідними особистими якостями.

39. Типологія політичних лідерів за Максом Вебером Стосовно типології лідерсива існують різні підходи. Одним із перших, хто запропонував типологізувати політичне лідерство, був Макс Вебер. Його типологія сьогодні стала класичною. Виходячи із трьох типів легітимного панування, Вебер виділяв три типи лідерства : традиційне, раціонально-легальне і харизматичне. Авторитет традиційного лідера грунтується на звичаї, традиції і визначається уявленнями про спадкоємність влади. Він передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскілька в такій формі існувала завжди. Такий тип лідерства характерний для династичних монархій, у яких особа визнається лідером незалежно від того, чи притаманні їй належні якості, а лише через факт її приналежності до правлячої династії. Влада традиційного лідера є традиційною і тому, що зв*язан традиційними нормами. Ці норми є основними в управлінні і не можуть оспорюватись. Тому правитель, який ігнорує традиції, може легко втратити владу. Раціонально-легальний тип лідера грунтується на визнанні особи лідером завдяки передбаченій конституцією певній державній посаді, яку відповідна особа заміщує. До нього належать лідери, обрані з дотриманням демократичних процедур. Відтак, раціонально-легальний лідер повинен відповідати певним раціональним критеріям, визначеним законодавством та у випадку зловживання владою нести політичну відповідальність перед виборчим корпусом. Інша назва цього типу лідерства - бюрократичний, оскільки раціонально-легальний державний служюовець, що виконує у державному механізмі нормативно визначену функцію. Харизматичний тип лідера - засновний на вірі мас у надприродний талант, якості та здібності лідера, його виключну роль у політичному процесі. Правитель такого типу в очах його прихильників чи підданих наділений надлюдськими можливостями, підноситься над повсякденністю і разюче відрізняється від простих смертних. Макс Вебер схильний вважати, що харизматичне лідерство виникає у критичні періоди розвитку суспільства. Якщо в основі першого типу лідерства лежить традиція, другого - раціональні чинники , то третій спирається на невігластво й ірраціональні емоції, що здатні створювати ситуацію сліпого поклоніння та абсолютно некритичного сприйняття масами особи лідера, за якої реальні якості правителя не впливають на формування його харизми. Не випадково всі тоталітарні режими 20 ст спиралися на харизматичний тип лідерства ( Ленін, Сталін, Гітлер) У своїй крайній формі цей тип лідерства перетворюється у культ особи. культ особи - це максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в управлінні суспільством, яка зумовлюється концентрацією усієї мислимої влади в руках певної особи і як наслідок жорстокою, рабською залежністю підлеглих не від результатів своєї діяльності, а від суб*єктивної прихильності керівництва. 42. Суб’єкти політичного процесу. Суб’єктами політичного процесу є окремі особи і соціальні групи. Особа як учасник політичного процесу виступає у якості громадянина або представника певної групи, володіючи політико-правовою суб’єктністю. Особа може здійснювати політичну діяльність у різних формах, реалізувати активне чи пасивне виборче право, виступаючи в ролі члена партії, громадського-політичного діяча, державного службовця, політичного лідера тощо.  Груповим суб’єктом політики може бути будь-який елемент соціальної структури (етнонаціональної, соціально-класової, професійної, територіальної, конфесійної), який усвідомлює власні групові інтереси і намагається виразити їх на державному рівні, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії і владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого). Залежно від можливості впливу суб’єктів на процес прийняття політичних рішень, суб’єкти політичного процесу поділяються на первинні, вторинні і безпосередні. До первинних суб’єктів політики належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні та інші об’єднання, які виникають спонтанно як об’єктивний наслідок соціального розвитку, виражають власні інтереси не безпосередньо, а опосередковано через проміжні політичні структури, які ними ж створюються. Інтереси первинних суб’єктів визначають зміст і напрямок політичного функціонування, слугують гарантом дотримання принципу плюралізму. Вторинні суб’єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї з метою репрезентації на політичному рівні інтересів первинних суб’єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Специфічним політичним інтересом цих суб’єктів є здобуття, утримання та здійснення державної влади. До вторинних суб’єктів політики належать групи тиску і партії. Під групами тиску розуміються будь-які об’єднання громадян, які, не здійснюючи політичних функцій безпосередньо, покликані представляти інтереси певних соціальних груп, прошарків у державній політиці. Найбільш поширеним різновидом груп тиску є лобі. Лобі – неформальні кулуарні обєднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які претендують на пріоритетне врахування своїх інтересів у державній політиці. На відміну від політичних партій, єдиною метою яких є безпосереднє здобуття політичної влади і реалізація певного політичного курсу, метою лобістських груп є здійснення опосередкованого впливу на політику. У деяких розвинених державах Заходу лобізм набув легального статусу, його діяльність регулюється законодавством. Лобі впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, діяльність органів виконавчої влади, обслуговуючи інтереси тих соціальних груп, що фінансують їх. Партії як вторинні суб’єкти політичного процесу ведуть боротьбу безпосередньо за здобуття, утримання і здійснення державної влади, спираючись у своїй діяльності на групи тиску та електорат. До безпосередніх суб’єктів політики належать владні структури, керівні органи політичних партій, політичні лідери, які беруть безпосередню участь у прийнятті і виконанні політичних рішень. На цьому рівні виникає і функціонує політична еліта як соціальний прошарок, що виконує усі політичні функції. У здобутті і збереженні влади політична еліта спирається на політичні партії, групи тиску, більш широкі соціальні групи, захист інтересів яких елітою здійснюється явно чи імітується.

43. Конфлікт як складова політичного процесу Політичний процес проникає завжди у контексті конфліктів. У цьому відношенні його можна вважати формою розв’язання конфліктів. Конфлікт завжди зумовлений нерівним доступом до розподілу матеріальними ресурсами, цінностями , влади та престижу. У перебігу конфлікту виділяють 4 стадії: *перед конфліктна – прихована включає 2 фази: 1) початкова фаза – нагромадження незадоволення через глибокі розбіжності інтересів і цінностей суб’єктів конфліктної ситуації. 2) 2 фаза починається з інциденту, який штовхає конфліктуючі сторони до боротьби. Тут відбувається не тільки усвідомлення протилежних інтересів та цінностей конфліктуючих сторін а й формується психологічна готовність до боротьби. *конфліктна стадія – гостре протистояння між сторонами , яке виражається у блокування напрямів, завдань і цілей один одному. На цій стадії відбувається зіставлення сил конфліктуючих сторін, оціка їхніх шансів у боротьбі. *розв’язання конфлікту – можливе і 3-х варіантах: А)перемога однієї сторони над іншою Б)взаємна поразка В)взаємний виграш у вигляді конструктивної взаємодії. *після конфліктна – прийняття політичного рішення. Має кілька стадій -визначення соц. Проблем , що вимагають розв’язання, їх іїєрархізація за ступенем актуальності -постановка проблеми та її розробка експертами -вироблення можливих альтернативних варіантів вирішення проблеми -політичне прогнозування щодо наслідків реалізації альтернативної політики -прийняття рішень -моніторинг здійснюваної політики та оцінювання її результатів для визначення нового політичного курсу або для коригування існуючого.

44.Концепція політичної культури Перша спроба сформулювати концепції політичної культури була здійснена у статті американського політолога Габріеля Алмонда "Порівняльні політ. системи". Подальшу розробку ця концепщя отримала в його, спільній з американським соціологом Сіднеєм Вербою, праця "Громадянська культура". У другій половині 60-х - 70-х рр. XX ст. концепція політичної культури набула поширення в американській політології та соціології. Виникнувши у США, у подальшому ця концепщя отримала популярніть в інших країнах, а згодом стала одним із найважливших інструменпв дослідження політичних процесів та явищ. Наприклад, уже Аристотель говорив про стан ідивідуальної свідомостї, який міг вплинути на стабільність суспільства чи його зміну; Алексіс де Токвіль підкреслював значения політичних цінностей та настроїв у забезпеченні стабільності чи зміні характеристик суспільства; Макс Вебер придавав важливе значення релігії та системі цінностей у цілому у формуванні та функціонуванні політичних структур. Як зазначав сам Габріель Алмонд, уведене ним поняття • (політичної культури) було спробою охопити з допомогою одного терміна те, що "раніше представало як відношення до політики, політичні цінності, ідеологія, національний характер, культурне середовшце і т. д.".

45. Сутність і зміст політичної культури Політ.культура –це рівень і характер загально значимих політичних знань, оцінок і дій громадян, обумовлені досвідом попередніх поколінь та їх відтворенням у ході поточного політ.життя. Політ.культура - це зумовлений попереднім досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання у практичній діяльності, а також способи політичних дій і політ.поведінки індивідів або суспільних груп. Поступальний розвиток політ.історії – не лише становлення та розвиток держави, це також розвиток соціальних суб’єктів політики – особистість, групи населення, суспільство в цілому. Вплив політ.культ. на х-р функціонування політ.системи настільки сильний, що політ.культ розглядається як важлива складова політ.системи суспільства. Тоталіт. політ.режим зумовлює значну деформацію змісту політ.культури в напрямку її регресу, а демократія створює оптимальні умови для її розвитку. Політичне невігластво - головна умова збереження тоталіт.режимів. Демократія передбачає створення таких політ.умов, які забезпечували б можливість зростання політ.свідомості населення до рівня, коли б воно було здатне самостійно приймати рішення щодо основоположних питань політики.