1 Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі.

Передумовами утворення державності були: а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст); б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин). Проіснувала ця держава , як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.). Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання українців.

Джерелами наших знань про утворення східнослов'янської державності є твори візантійських істориків та письменників - Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Костянтина Багрянородного та нотатки арабських купців - Ібн Фадлана, Абу Зайда, Абу Ісхака, Лбуль Касима. А також місцеві літописи, які увійшли до "Повісті минулих літ". У науковій літературі й до сьогодні проблема визначення східнослов'янського державотворення є дискусійною, головним чином між прихильниками так званої норманської теорії та антинорманістами.

Норманська теорія створена у XVIII ст. російськими академіками німецького походження Г. Байєром, Г. Міллером та А. Шльоцером па підставі легенди Нестора-літописця про запрошення новгородцями на княжіння Рюрика. Вони стверджували, що Київську Русь Створили варяги (нормани, вікінги), оскільки слов'яни не здатні були самостійно зробити цього. Антинорманісти (М. Ломоносов, М. Костомаров, М. Грушевський) заперечували їхню версію і доводили, що утворення держави у слов'ян відбулося завдяки глибинним економічним, соціальним та політичним процесам в середовищі самого слов'янського суспільства.

Більшість сучасних істориків вважає, що процес державотворення у східних слов'ян пройшов такі етапи:

1) родоплемінний устрій I-V cm. н. е. (роди, племена, старійшини, Народні збори та інші елементи самоорганізації суспільства). Апогею ці процеси сягнули в антів;

2) військова демократія VI-VII cm. - союзи племен (поляни, Сіверяни) на чолі з військовими вождями - каганами, конунгами, найвідомішим з яких є Кий;

3) протодержави (союзи союзів) VII-IX ст. - Славія, Артанія, Куявія, Полунія, Валіняна, Русь на чолі з князями з місцевих династій (Дір, Чорний, Аскольд, Рюрик);

4) ранньофеодальна держава Руська Земля IX cm. - виникла внаслідок об'єднання Олегом у 882 р. північної Славії з центром у Новгороді та південної Полянії - Русі з центром у Києві.

Отже, як бачимо, єдина держава Руська Земля утворилася в результаті тривалих внутрішніх державотворчих процесів. Для її зміцнення перші князі провели такі заходи:

а) розширення території і зміцнення кордонів (Олег - Ігор -Святослав);

б) адміністративну та фінансову реформу (Ольга) з поділом на погости та нормуванням данини;

в) релігійну реформу 988 р. (Володимир) запровадженням християнства;

г) реформу правової системи (Ярослав) і кодифікацію права в "Руській правді".

Це остаточно утвердило Київську Русь як слов'янську, а не скандинавську державу.

2 Київська Русь пройшла у своєму розвитку кілька етапів. Змістом першого етапу (друга половина ІХ – кінець Х ст.) було утворення і становлення Давньоруської держави династії Рюриковичів, активне розширення її кордонів, формування системи васально-ієрархічних відносин, протистояння з Візантією, Хозарським каганатом, печенігами.

У 879 р. помер володар Новгородської землі князь Рюрик, і владу передали Олегу – регенту малолітнього сина Рюрика – Ігоря. Літописний документ свідчить, що у 882 р. Олег здійснив похід на Київ, вбив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства.

Олег (882–912 рр.).

За час свого князювання Олег приєднав до Русі сіверян, древлян, уличів, тиверців, племена кривичів, радимичів та новгородських слов’ян. Олег ходив походами на Візантію, уклав з нею вигідні договори (907 р., 911 р.). ,так за умовами першого договору руські купці вели торгівлю без сплати мита і безкоштовно могли перебували в Константинополі протягом шести місяців. Другий договір передбачав і регулював відносини між обома державами в різних випадках і сферах.

Під час здійснення одного із численних походів на сусідні території князь Олег загинув.

Ігор (912–945 рр.).

В 914 році Ігор здійснив похід на древлян, які намагалися відокремитись від Києва. У 941 році він організував похід на Візантію, щоб забезпечити інтереси торгівлі. В 944 р. відбувся другий похід Ігоря на Візантію, який вводив обмеження купцям з Київської держави, але забезпечував їх основні інтереси. Численні і широкомасштабні воєнні походи вимагали значних витрат і ресурсів, що підштовхувало князя збільшувати данину із підкорених земель. Одне із таких збирань данини в 945 р. Призвело до повстання древлян, під час якого було вбито Ігоря.

Ольга (945–964 рр.).

Княгиня Ольга провела реформу, якою внормувала розміри повинностей з феодально залежного населення. В зовнішній політиці Ольга керувалася виключно дипломатією. У 946 р. та 957 р. вона відвідала Константинополь, була прийнята візантійським імператором, прийняла християнську віру, провела переговори про відносини двох держав. В часи правління княгині Ольги зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Святослав (964–972 рр.).

В 964–966 рр. Святослав здійснив походи до Оки і Волги, де підкорив в’ятичів та фінські племена, знищив Хозарський каганат, хоча цим самим відкрив кочівникам Азії (печенігам) шлях на Русь. В 968 р. Святослав вирушив у Болгарію, маючи на меті поширити свою владу на Дунаї та Балканах. Він втрутився у війну Болгарії та Візантії. Під час другого походу Святослава на Балкани відбулась вирішальна битва під Доро-столом. Наслідком битви стали переговори Русі та Візантії. В 972 р., повертаючись додому після одного з походів, Святослав зіткнувся з печенігами і загинув у бою. За часів Святослава значно зростає територія та роль Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Характерними ознаками цього етапу історії Київської Русі були: розширення території країни; вихід на міжнародну арену; зосередження уваги на зовнішій, а не на внутрішній політиці; активність князя і військової дружини у військовій сфері. Негативними факторами влади на той час ще була недостатня консолідованість території держави, слабкість великокнязівської влади, несформованість системи васально-ієрархічних відносин.

3 Однією з найголовніших проблем, які довелося розв’язувати князю Володимирові, була консолідація давньоруських (українських) земель. За умов становлення Київської держави влада великого (київського) князя ще була не настільки сильною, щоб контролювати місцевих керівників. Тому вожді й князі – місцева знать – були фактично необмеженими правителями: привласнювали данину та неохоче виконували накази київського князя. До того ж слабкі політичні та економічні зв’язки, географічна віддаленість від Києва та бездоріжжя сприяли послабленню центральної влади.

Володимир рішуче розпочав реформи державного устрою:

Щоб приборкати місцеву знать, яка прагнула бути незалежною, у кінці 80-хрр. Володимир послав дванадцять своїх синів і вірних дружинників до різних міст Київської Русі, а рідного дядька Добриню поставив правити від свого імені Новгородом.

Першим з українських князів Володимир почав карбувати срібні й золоті монети на зразок візантійських (до цього на Русі ходили срібні злитки певної форми – гривні). На монетах були зображені образи Христа й князя Володимира та його монограма – знак «тризуб».

Для посилення своєї влади та влади бояр і знатних дружинників він удосконалив і доповнив попередній кодекс – «Закон Руський». Особливо князь дбав про «Статут земляний», у якому йшлося про вироблення закону, що врегулював правові відносини в тогочасному суспільстві.

Велику увагу приділив будівництву столиці Русі – Києву, щоб наочно довести силу великокнязівської влади. У місті збудували фортецю, високі земляні вали – зовнішню лінію оборони – названі в народі «змійовими валами».

Час правління Володимира Великого історики справедливо вважають періодом значного піднесення Київської Русі, добою зміцнення Києвом своїх попередніх завоювань, досягнення ним вершини стабільності політичного та економічного розвитку. За час свого правління Володимир Великий розширив кордони Київської Русі:

981 року одержав велику перемогу над польським королем Мешком I, повернув захоплені ним давні міста Перемишль, Белз, Волинь, Холм і наклав на поляків данину;

983 року здійснив вдалий похід на Німан проти сильного балтського племені ятвягів;

У 982 і 984 рр. відновив владу Києва над землями радимичів і в’ятичів;

Здійснив успішний похід проти волзьких болгар, які утримували важливий «срібний шлях» з Азії. У результаті походу був укладений почесний мир, який забезпечував торгові зв’язки Русі з найбільшою державою Середньої Азії - Хорезмом;

Поширив владу Києва від Нижнього Дунаю, Карпат, Західного Бугу й Німану до Середнього Поволжя. Повністю залежними від Києва стали Біла Вежа й Тмутаракань.

Одним з головних напрямків зовнішньої політики Володимира був захист південних кордонів держави від печенігів, що кочували на той час між Дунаєм та Уралом. Для цього побудували «гради» на берегах річок Остер, Трубіж, Сула, Стугна. Ці богатирські застави з постійними військовими гарнізонами, без сумніву, відіграли вирішальну роль у стабілізації ситуації на півдні Русі.

Для утворення сильної, єдиної держави потрібна була державна релігія. У княжій столиці жили іудеї, мусульмани, існувала велика християнська громада. І кожний вихваляв свою віру. Та повернувшись з Візантії, князь знав напевне, що Русь буде християнською. У літописі ця подія датована 988 роком, що традиційно вважається початком запровадження християнської релігії. Частина населення Русі чинила опір нововведенням і деякий час лишалася відданою вірі своїх батьків і дідів. Тому християнство на Русі запроваджували примусово. Цей процес тривав кілька століть.

Щоб закріпити нову релігію, князь наказав будувати церкви й ставити їх на тих місцях, де раніше стояли ідоли (язичницькі боги).

Головною причиною прийняття візантійського різновиду християнства в Київській Русі стало те, що ця релігійна практика освячувала княжу владу й усебічно відстоювала княжу владу й усебічно відстоювала її авторитет (на відміну від римської, яка в середньовіччі боронила зверхність духовної влади над світською).

Значення прийняття православного християнства в Київській Русі:

Прискорення розвитку феодального землеволодіння (монастирі перетворювалися на великих феодальних землевласників);

Усебічний розвиток руської культури, освіти, моралі. При монастирях і церквах відкривалися школи, створювалися скарбниці духовних знань – бібліотеки;

Відбувся процес міжнародного визнання Київської Русі, передусім християнським світом.

З прийняттям християнства Володимир перетворився на могутнього державо творця, який мав рівноправні зв’язки з багатьма країнами Європи. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів: старший син Святополк одружився з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа Інгігердою –Іриною, дочка Премислава була одружена з угорським королем Ладиславом Лисим, друга – з чеським королем Болеславим Рудим, третя – Марія-Доброніга - з Казиміром Обновителем, королем Польщі. Шлюб Володимира з Анною зв’язав його не лише з візантійськими, а також з німецькими цісерями.

4 Причини роздробленості

Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального,^ отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком само забезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворюється лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвягн, на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об’єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненним.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний», принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь («з варяг у греки», Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у XII —XIII ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як сто-лиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

5 Після смерті останнього Ярославича(сина Ярослава) Київ перейшов в спадок його онуку який деякий час зміг стримувати князівську владу. В 1113 р в результаті повстання було запрошено на Київській стіл Мономаха, який зміг міцно тримати Київську волость у своїх руках, так само як і син його Мстислав. Після смерті Мстислава починається боротьба за Київ між Ярославичами, спричинена порушенням права успадкування Київського престолу. Починається кровопролитна війна, скориставшись якою чернігівський князь Всеволод Ольгович захоплює Київ у свої руки. Чим далі йшло тим заплутанішою ставала боротьба за Київський стіл: велика кількість нащадків, князі не хотіли рахуватися з принципом хто старший той і править, чи Київ і поплатився за свою колишню славу.

Спочатку кияни підтримували Мстиславичів, поголовно ходили в походи, сподіваючись, що таким чином допоможуть синам його Ізяславу, а потім Ростиславу укріпитися і зробити Київщину своєю волостю. Але з часом, нажахані розореннями та війнами кияни почали ухилятися від походів на користь князя. Бувало, інколи що на престол потрапляв князь який міг утримувати владу впродовж декількох років. Інколи піднімалась така смута, що князі мінялися не те що по місяцях, а й по тижнях. Кожен приходив зі своїм військом розорюючи, та грабуючи Київщину. Ще гірше було, коли князі кликали на допомогу половців: ті вже нікому не давали пощади, жорстоко грабували і забирали в полон людей, особливо на Київську та Переяславську;після Мономахових походів ці напади було припинились,але пізніше половці знову нападають на Київщину. 1170-80рр половці орудують на Русі, проти них збирають цілі армії

До всього іншого суздальські князі, нащадки молодшого Мономаховича Юрія(предки московської династії), затвердившись на Поволжі, навмисне прагнули ще більше ослабити Київ і позбавити всякого значення його князів, щоб утвердити переважаюче становище за собою. Син Юрія, Андрій скориставшись тим, що князі на Україні пересварилися, втрутився в цю сварку і 1169 року послав своє військо на Київ навмисно, аби його розорити. І це військо справді, взявши Київ, немилосердно спустошило його: кілька днів грабувало місто, церкви, монастирі, не жаліючи нічого: забирали з церков ікони, книги, ризи, навіть дзвони знімали і везли до себе, в північні краї; били людей і забирали в полон. І після цього Андрій навмисно влаштовував у Києві князів незначних, аби принизити його цим. Пізніше, коли усобиці на Україні трохи стихли ( в 1180-х роках) і головні претенденти на Київ, Святослав чернігівський і Рюрик Ростиславович (з Мстиславичів), поділивши між собою Київську землю, почали жити у згоді – знову брат Андрія, Всеволод, навмисно пересварив українських князів, підняв проти Рюрика зятя його Романа та чернігівських князів і розпочав жорстоку смуту. Київ знову був немилосердно пограбований і спустошений (1203), і навколо нього зав’язалась така запекла боротьба, що справді важко було всидіти кому-небудь у Київській землі.

Після цього настає вже повний занепад Києва, і пізніший татарський погром трохи додав до попередніх розгромів.