1.2.4 Нова інституціональна економічна теорія

Виникнення цього напрямку обумовлено двома обставинами в історії розвитку капіталізму в період після Другої світової війни. З одного боку, виникли розбіжності в самому інституціоналізму, а саме: перевага різкої критики економічної дійсності в теоретичному аналізі змінилося більше позитивним відношенням до розвитку капіталізму; капіталістичний спосіб виробництва переборов наслідки Великої депресії за допомогою державних мір, які рекомендувала й школа інституціоналізму; знайшов підтвердження й науково-технічний підхід до розвитку економіки, тому що забезпечити його могли тільки великі корпорації; капіталізм демонстрував певні елементи демократизації суспільства, взявши курс на побудову соціально орієнтованої моделі ринку; повсюдно відбувалася "революція керуючих", що активізувала процеси демократизації розподільних процесів і досягнення соціальної справедливості в умовах ринку; у суспільстві домінували ідеї конвергенції між двома соціально-політичними устроями суспільного життя - капіталізмом і соціалізмом. Світове співтовариство ще не підозрювало про можливості краху соціалістичної системи в найближчій історичній перспективі.

З іншого боку, ринковий механізм господарювання діяв в умови недосконалої конкуренції. У світі активізувалося пристосування різних форм конкуренції й монополії до середовища економічної глобалізації.

Тлумачення причин і наслідків нових економічних процесів і явищ поділили усіх сучасних інституціоналістів на неоінституціоналістів і прихильників нової інституціональної економічної теорії.

Першу групу можна охарактеризувати як менш радикальних дослідників, що зберігають для себе принципи "твердого ядра" неокласичної теорії, що модернізують її шляхом методу економічного імперіалізму. Друга група дослідників інституціоналізму намагалася йти шляхом створення нової теорії інститутів. Для цього їм було необхідно відмежуватися від теорії неокласиків, завдати методологічного удару по теорії раціонального вибору, засумніватися в можливості досягнення самої оптимальності в нових умовах господарювання, а саме: стверджувати, що може існувати кілька крапок рівноваги, крапки рівноваги не обов'язково збігаються із крапками оптимуму за Парето, рівноваги на практиці взагалі може не існувати. Таким чином, зародилися теоретичні припущення, а потім і теорія про неповну раціональність Г. Саймона. Автор цієї теорії враховує не тільки інформаційні витрати, але і когнітивні (освітні) можливості людини і їхні межі з урахуванням рідкості цього ресурсу. При цьому принцип раціональності агента заміняється Г. Саймоном принципом задоволеності в рамках припустимого вибору ціни і якості товару й послуг.

Економіка угод - наймолодший напрямок нової інституціональної економічної теорії, що виник в 80-х роках минулого століття. Її творці - Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайе, представники французької соціології, філософії, постмарксизму. Для авторів цієї теорії угода розглядається як найбільш загальні рамки взаємодії індивідів.

Вищевикладене дозволяє зробити висновок: неоінституціональна теорія, зберігаючи теоретичне ядро неокласицизму, поповнює його новими факторами економічного аналізу, які в минулому були для неокласики зовнішніми. Це дає можливість зробити неоінституціоналізм більше адекватним, конструктивним для сучасної практики господарювання. Тому сьогодні його й розглядають як одне з найбільш актуальних і плідних наукових напрямків економічної теорії й практики.