1.2.3 Неоінституціоналізм

Як ми вже відзначали, в 70-х роках ХХ століття в інституціоналізму відбувається поділі наукової доктрини на старий і новий інституціоналізм. Важливо звернути увагу на підходи до аналізу старих і нових інституціоналістів (неоінституціоналістів). Неоінституціоналісти (Р. Коуз, Дж. Б’юкенен, К. Дж. Ерроу, Д. Норт), переважно застосовують метод дедукції й пояснюють із його допомогою конкретні економічні ситуації - контракти, угоди, рутини, норми. В основі неоінституціональних теорій лежить аналіз соціальних взаємодій економічних агентів, принципи взаємовигідного обміну правами й ресурсами. У рамках неоінституціональної школи створена теорія прав власності (А. Алчиан), теорія суспільного вибору (К. Дж. Ерроу, Дж. Б’юкенен), теорія трансакційних витрат (О. Вільямсон, Р. Коуз).

Розбіжність між основними напрямками інституціоналізму зберігається на рівні дослідницького підходу. Традиційний інституціоналізм вивчає економічні проблеми методами інших гуманітарних наук (соціологи, психології, юриспруденції), а "новий" - досліджує соціологічні й правові ситуації за допомогою методів неокласичної економічної теорії, що одержало назву - метод економічного імперіалізму. У центрі уваги першого підходу перебувають дії окремого колективу (організації), другий - вивчає економічне поводження індивіда і його мотиви. По праву вважається, що сучасний інституціоналізм має більше обґрунтовані й вагомі позиції в теоретичних концепціях maіn stream.

Неоінституціоналісти розглядають економіку як відкриту еволюційну систему, піддану впливу зовнішніх сил. Однієї з головних сил, на їхню думку, є технологічний прогрес і інноваційна діяльність, що забезпечують розвиток системи. Висунуто положення про стійкість системи, що забезпечується однорідністю й неоднорідністю інституціональних одиниць. Розвивається положення про шкідливість повної однорідності (тоталітарна економіка) і зайвої різнорідності (внутрішня диверсифікація). Якщо перша приводить до гальмування розвитку суспільства, то друга - до хаосу й ентропії. Ґрунтуючись на цьому, неоінституціоналісти висловлюються за посилення ролі держави в ринковій економіці. Держава повинна проводити селекцію неоднорідних інститутів і обмежувати "опортуністичне" поводження фірм (shіrkіng, holdіng-up).

На сьогоднішній день чіткого розмежування напрямків у розвитку неоінституціоналізму ще не відбулося. Тому ми зупинимося на характеристиці поглядів видатних представників цього напрямку, лауреатів Нобелівської премії Дж. Б’юкенена й Р. Коуза.

Лауреат Нобелівської премії 1986 р. Джеймс Б’юкенен - видний представник інституціоналізму в США. Він досліджував проблеми, що лежать на стику політичної економії й теорії державного регулювання. На його думку, посилення ролі держави як господарюючого суб'єкта в бізнесі, з одного боку, і його посилення в господарському регулюванні економіки, з іншого боку, роблять актуальним питання про практику прийняття рішень. Завдання свого дослідження він бачить у тім, щоб домогтися відповідності прийнятих рішень владними структурами дійсним потребам суспільства. Для цього необхідно дотримання двох умов. По-перше, для забезпечення відповідності необхідна розробка правил і процедур прийняття законів. І, по-друге, держава у своїй діяльності повинна спиратися на прийняті закону й процедури.

Рональд Коуз, нобелівський лауреат 1991 р., на відміну від Дж. Б’юкенена, виходить із того факту, що держава не так успішно вирішує проблему "зовнішніх ефектів" (екстерналій), узгодження інтересів сторін і т.п. Тому рішення питання про взаємні інтереси повинне відбуватися без участі держави, сторони повинні самі розв’язувати сформовану ситуацію. Тому висновок Р. Коуза про те, що державне втручання не завжди супроводжується ефектом, який можна одержати за рахунок саморегулюючих сил, отримали назву теореми Коуза, основний зміст якої запропоновано в статті "Проблеми соціальних витрат" (1961 р.). Мова йде про правила регулювання зовнішніх ефектів, як позитивних, так і негативних. Якщо А. Пігу пропонував вирішувати проблеми бізнесу також і за рахунок втручання держави, то Р. Коуз пропонує закріпити право власності за власником ресурсу. Якщо це зробити, то власники ресурсу самі вирішать найбільш зручним для них способом питання врегулювання зовнішніх ефектів без участі держави.

У статті "Природа фірми" (1937 р.) він встановив наявність нового класу витрат, які одержали назву "трансакційні витрати" (від слова трансакція - угода). Він їх класифікував, додавши до них витрати на збір інформації про ціни, витрати на ведення переговорів, юридичне забезпечення угод, відомості про наміри конкурентів і т.п. Облік цих витрат є надзвичайно важливий, тому що дає відповідь на питання, як знайти найменш витратні методи існування фірми.