1.2.2 Класичний, "старий" інституціоналізм

Бажання знайти відповіді на виникаючі економічні проблеми в рамках не тільки економічної науки, але й близьких до неї суспільних дисциплін, зокрема, соціології, психології, філософії, антропології або права привело до виникнення нового методологічного поняття - економічного імперіалізму.

В орбіту економічних категорій увійшли нові складові - ідеологія, юридичні норми, родина, нематеріальний капітал, етика й разом із цим на рубежі ХІХ і ХХ століть виник новий напрямок економічної думки - інституціоналізм. Методологічно він базувався не на аналізі інтересів індивіда, моделі його економічного поводження, а переважно на розгляді інститутів як вихідних пунктах дослідження людини. Цей підхід одержав назву - холізм, тобто пояснення поводження й інтересів індивідів через характеристики інститутів, які визначають їхню взаємодію. У цьому випадку встановлюється й використовується аксіома: інститути - первинні, а індивіди вторинні.

На основі досліджень американських учених інституціоналізм постав як нова наукова школа. Його засновники - Т. Веблен, У. К. Мітчелл, Дж. Коммонс, Дж. Гелбрейт, М. Вебер, Г. Мюрдаль критично ставилися до концепції неокласиків, торкаючись сутності предмета самої економічної науки. Вони вважали, що економічні процеси треба пояснювати не тільки з позиції господарських причин, але й з обліком соціально-політичних, правових, моральних, культурних факторів. Інституціоналізм походить із тлумачення змісту неекономічних рушійних сил капіталістичної економіки, із визнання їхнього впливу на економічні процеси, усвідомлює необхідність соціального контролю над виробництвом.

Інституціоналізм як напрямок економічної думки виник у США, однак в області методології відзначається споріднення його з історичною школою Німеччини. Як історична школа, так й інституціоналізм, будучи обидва прихильниками ідеї "соціального контролю над виробництвом", вважали неекономічні фактори найважливішим засобом впливу на економічні процеси. Разом з тим, у методології інституціоналізму ми відзначаємо властиві їй особливості. Вони полягають у наступному.

Насамперед, слід зазначити своєрідне тлумачення свого предмета дослідження: не виробництво, а весь комплекс умов, що впливають на господарське життя. Так, Т. Веблен такими умовами вважає психологію, біологію й антропологію, Дж. Коммонс - психологію й право, У.К. Мітчелл - групу неекономічних явищ, Дж. Гелбрейт - техніку. Тому інституціоналізм можна трактувати як соціально-економічний або соціологічний напрямок у західній економічній думці.

Опираючись на метод "соціальної психології", інституціоналісти виходять із визначальної ролі "групової психології", а не індивідуальної, як це робили неокласики.

Інша риса методології інституціоналізму полягає в дослідженні трансформації капіталістичного суспільства. На відміну від "історичної школи" інституціоналісти дали опис найважливіших соціально-економічних явищ ХХ століття, які вони називали, "адміністративним капіталізмом". До їх числу належали - державне втручання в економіку, яку вони розглядали як встановлення соціального контролю над виробництвом. Була підготовлена значна кількість робіт, присвячених вивченню впливу правових установ на економічні відносини.

І, нарешті, методологія інституціоналізму відкидає аналіз економічних відносин з позицій "homo economісus". Як нам відомо, ця модель припускає наявність індивідуума, що володіє достатнім рівнем кваліфікації, компетентності для досягнення своєї мети. В основі раціонального поводження цієї людини лежить прагнення до одержання власної вигоди, максимуму результату при мінімумі витрат.

Представники інституціоналізму виходять із іншої моделі поводження членів суспільства. На думку інституціоналістів, людина приносить із собою в економіку різноманітні звички, забобони, етнічні стереотипи. Вони в різному ступені впливають на процес формування господарських систем. Тому варто вивчати взаємодію економічних і неекономічних факторів, структурно-організаційні аспекти господарського механізму. Інакше кажучи, необхідно комплексне дослідження суспільного устрою.

Тематика інституціональних досліджень досить велика. Особливу увагу вони приділяли аналізу великих корпорацій як одного із провідних інститутів економіки. Вони зробили подальші розробки в теорії добробуту, споживчого попиту й внесли свої пропозиції до соціально-економічних програм діяльності урядів.

Ключовим поняттям цієї теорії є категорія - інститут (від лат. іnstіtutіo - звичаї, настанови, рутини). Таким чином, термін інститут увібрав у себе такі категорії як звичаї, традиції, закони, норми. За визначеністю терміну - "правила гри" в економічній діяльності інститути діляться на формальні (закони) і неформальні (звичаї). Інституціоналізм поєднує в собі цілий ряд самостійних теорій, у яких проповідується пріоритет ролі соціальних інститутів в економічному розвитку суспільства.

Під інститутами учені розуміли різного роду утворення: акціонерні товариства, довірчі компанії, союзи підприємців, податки, фінанси, державу, профспілки, родину й т. ін. За своїм змістом вони можуть бути не тільки базисного, але й надбудовного характеру: психологічні, правові, етичні, технічні та інші явища. На їхню думку, генетично, будь-який інститут є ніщо інше, як результат діяльності по реалізації певної мети, що виражає стійку потребу людей. Стійкі форми людської діяльності набувають речових рис існування, а тому соціальний інститут можна розглядати як своєрідну форму існування речей, як засіб здійснення людської діяльності. Ці властивості інститутів накопичуються у часі, завдяки повторюваності й локалізації певних видів діяльності. Вони являють собою, по суті справи, алгоритм, завдяки якому забезпечується активна позиція суб'єкта у зовнішніх умовах його буття.

На підставі сказаного, можна виділити дві властивості будь-яких інституціональних форм. Перша - вони забезпечують зв'язок і наступність між історичними станами соціумів. Друга - інституціональна форма завжди минуща й відносна. Цю відносність підкреслював і Т. Веблен. Він вважав, що інститути - "це результат процесів, що відбуваються в минулому. Вони пристосовані до обставин минулого й не перебувають згідно з вимогами теперішнього часу". Таким чином, інститути являють собою установи, що відбивають традиції, правила, норми й закони, містять інформацію, необхідну для індивідуальних і колективних дій. Тому їх варто розглядати як інформаційні інструменти, регулятори поводження суспільства. Вони сприяють зменшенню (але не знищенню) невизначеності в цілеспрямованій діяльності господарюючого суб'єкта.

Надалі зложилося два послідовних напрямків дослідження: класичний, "старий" інституціоналізм і неоінституціоналізм. Не тільки час виникнення, але й методологічні принципи розрізняють ці школи. "Старому", класичному інституціоналізму більше властиве використання описово-статистичних, історико-генетичнихм методів дослідження, він робить акцент на психологічних, соціологічних, правових аспектах у поводженні економічних агентів.

У цьому напрямку інституціональної теорії переважає індуктивний підхід, а саме: від спостереження часток, одиничних фактів і явищ учені переходять до встановлення загальних правил і законів. Такий шлях проходять всі нові теорії, тому що спочатку розглядаються окремі випадки, а потім робиться їхнє узагальнення (наприклад, так народжувалися теорія постіндустріального суспільства, теорія конвергенції, теорія економічної глобалізації).

У рамках "старого", класичного інституціоналізму представлено три теоретичних течії, що пояснюють з різних сторін встановлення соціального контролю над економікою за допомогою реформування капіталізму.

1. Соціально-психологічну течію створив Торстейн Веблен (1857-1929 р.). Однієї з важливих проблем у Т. Веблена стала ідея природного порядку. Він вважав, що природне не може бути ізольоване від форм господарського життя, воно зв'язано з усіма аспектами життя людини. Тому Веблен критикував концепцію "економічної людини". Людина не тільки учасник виробництва, не тільки споживач. Його поводження визначається багатьма факторами: тяготами життя, традиціями, звичаями, і т.п., тобто соціально-економічними інститутами.

Т. Веблен одним з перших в економічній науці почав свідому й цілеспрямовану спробу пошуку нового об'єкта дослідження. Вона стала наслідком його критичного відношення до основних постулатів неокласиків: ідея саморегулюючої рівноваги, гармонія інтересів суб'єктів ринкової системи й ін. На його думку, уява про ринок як нейтральний й ефективний механізм розподілу ресурсів між альтернативними можливостями їхнього використання є неприпустимою. Тому об'єктом вивчення повинне стати дослідження взаємодії економічних і неекономічних факторів, оскільки економіка являє собою одну з підсистем суспільства. Тому, стверджує Веблен, не можна розглядати "економічну людину" як вихідний пункт її поводження. Воно обумовлено тими звичками, забобонами, етнічними стереотипами, якими володіє людина і які здатні вплинути на господарські системи.

Т. Веблен звертає увагу на те, що панівні класи нав'язують масовому споживачеві свої погляди й норми поводження. У книзі "Теорія бездіяльного класу" (1899 р.) він показує, що ледарство й марнотратство панівного класу стають життєвими установками середнього класу. Тому не верхівкові прошарки, а технічна інтелігенція повинна здійснювати виробничу владу, відсунувши від неї представників фінансових кіл.

Т. Веблен досліджував протиріччя між бізнесом і інженерно-технічними кадрами, розглядав їх як наслідок підпорядкування сфери індустрії світу бізнесу. Сценарій його реформ базувався на прискоренні науково-технічного прогресу й зростанні ролі технічної інтелігенції. Помер Т. Веблен у серпні 1929 р., не доживши до "чорного четверга" 24 жовтня 1929 р. –дати першої світової кризи капіталізму, що одержав назву Велика депресія.

2. Соціально-правовий напрямок класичного інституціоналізму очолив Джон Р. Коммонс (1862-1945 р.). З 1904 м - професор Вісконсінського університету, консультант Американської федерації праці з економічних і правових питаннях, автор книг "Правові основи капіталізму" (1924 р.), "Інституціональна економіка. Її місце в політичній економії" (1934 р.).

Дж. Коммонс досліджував колективні інститути (родина, профспілки, торговельні об'єднання, корпорації, держава, політичні партії, союзи, соціальні групи й інші верстви населення). При цьому він був супротивником класової боротьби, виступаючи за еволюційні методи, реформи, при яких уряд ставав підконтрольним суспільній думці, цивільному суспільству. Для Дж. Коммонса прообразом сучасного суспільства був адміністративний капіталізм, контрактна економіка.

3. Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм заснував Уеслі Клер Мітчелл (1874-1948 р.) - учень Т. Веблена, професор політичної економії Каліфорнійського, Колумбійського університетів, глава Національного бюро економічних досліджень із 1920 по 1945 р. Область його наукових досліджень - аналіз економічних циклів і кон'юнктури. Своє бачення різноманіття економічних процесів їм було викладено в праці "Економічні цикли" (1913 р.).

Відзначаючи циклічний характер капіталістичного виробництва, Мітчелл причину криз пояснює специфікою їхнього походження, наявністю багатьох факторів, що підсилюють свій вплив завдяки взаємному переплетенню.

Таким чином, економічний цикл визначається Мітчеллом як багатофакторний процес. При цьому автор стверджує, що вирішальна роль у формуванні циклу належить сфері обігу і її категоріям: грошам, цінним паперам, кредиту.

Практична цінність мітчелловських розробок полягає в застосуванні економічної статистики у дослідженні закономірностей динаміки оптових і роздрібних цін, заробітної плати, у вирахуванні національного продукту.

Він шукав обґрунтування мір для досягнення розвитку капіталізму по безкризисному "нециклічному" шляху, робив пояснення щодо необхідності втручання держави в економіку. Його прогнози з Гарварду щодо показників економічного зростання в 20-і роки користувалися значним попитом у США.