Питання для самоконтролю:

1. У чому полягає суперечлива єдність між поняттями "правило" і "інститут"?

2. Назвіть структурні елементи, що складають інституціональну норму.

3. Чому прийнято вважати, що правилу (нормі) притаманна обмежувальна природа?

4. Чим може бути спровоковане опортуністичне поводження економічного агента?

5. За якими критеріями можна класифікувати безліч соціальних інститутів?

6. Як на основі ієрархії або субординації правил формується інституціональна структура суспільства?

7. За якою ознакою можна виділити групу економічних інститутів із сукупності соціальних інститутів?

8. У чому полягає розходження між інституціональною угодою й контрактом?

9. Опишіть ознаки формальних і неформальних економічних інститутів.

10. Які інститути зароджуються в людському співтоваристві першими?

РОЗДІЛ І

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1.4 ПРАВА ВЛАСНОСТІ

1.4.1 Власність як базовий інститут економіки.

1.4.2 Сутність і режими прав власності.

1.4.3 Теорема Коуза і її значення.

1.4.4 Альтернативні режими використання власності.

1.4.1 Власність як базовий інститут економіки

В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і нематеріальних благ, духовних цінностей, за допомогою яких відбувається задоволення потреб людини й забезпечення його життєдіяльності.

До розряду цих фундаментальних понять відноситься й категорія власності, як відношення, що визначає сталість суспільства, бо є основою будь-якої системи господарювання.

Юридичний аспект власності характеризує майнові взаємини між індивідами із приводу оволодіння річчю, що забезпечує особисте збагачення людини, розподіл та перерозподіл її майнових прав. Юристи акцентують увагу на майновому статусі людини, закріпленому законом, що захищає її права власності. У юриспруденції домінує аксіома: власність це не річ, а відношення із приводу речей, тобто через власність виражається право суб'єкта на користування об'єктом (річчю).

Власність як економічна категорія пронизує весь господарський процес. В економічному сенсі добробут людини досягається або безпосереднім шляхом - шляхом збирання дарунків природи, або опосередковано, через присвоєння, як конкретний суспільний спосіб оволодіння річчю. Таким чином, під власністю розуміється система відносин між людьми із приводу присвоєння засобів і результатів суспільного виробництва.

Теоретичні засади економічної теорії прав власності заклали Р. Коуз, А. Алчиан, Х. Демсец, Р. Познер. В інституціональному сенсі, якщо індивід діє відповідно до правила (норми), то він автоматично здобуває права, властиві цієї ролі. Це означає, що, роблячи дозволені правилом дії, він не зустріне якої-небудь протидії, і не понесе витрати, необхідні для захисту від такої протидії.

Такий диференційований підхід означає, що з економічної точки зору, права є засобами економії ресурсів у процесі господарських дій індивіда. З інституціональної - права індивіда (або організації) - це можливість безперешкодно здійснювати деякі дії, зокрема, з тим або іншим об'єктом (майном).

Якщо економічний агент робить дії, на які в нього немає прав, то він не застрахований від збитків, його вигода буде менше на величину можливих санкцій за зроблене порушення закону.

Економічні правила, що встановлені в рамках національної економіки, є умовами й передумовами виникнення прав власності. Історія свідчить, що першим економічним правилом, було "правило території" і відноситься воно до часів епохи збирання дарунків природи та існування первісного устрою суспільства.

Надалі, з виникненням інституту держави та закладання основ правової системи, права власності оформилися й закріпилися в суспільстві в цілому. Стало загальновизнаним фактом, що права власності є такі економічні відносини, що дозволені і захищені від перешкод до їхнього здійснення. Це – є можливі господарські способи з приводу використання рідкісних обмежених ресурсів, що є винятковою прерогативою окремих індивідів або груп індивідів, які протистоять один одному в конкурентному середовищі.

З погляду права власності існує два теоретичних підходи до визначення інституціональної сутності власності: по-перше, як явища, усередині себе нерозчленованого цілого, абсолютного й неподільного; по-друге, як до набору повноважень, що представляє собою відкриту безліч.

Інакше кажучи, право власності на ресурс належить або одному, або декільком власникам, що володіють правосилами власності. Перший підхід представлений у загальновідомому Кодексі Наполеона, а другий - реалізований у традиції англосаксонського права.

Ознаки Кодексу Наполеона складаються при розгляді власності переважно як речі; установлюється формальна неподільність майнових прав; існують обмежувальні можливості використання принципів прецедентного права через формальну неподільність власності.

В англосаксонській традиції - благо, об'єкт власності, має безліч вимірів (за корисними властивостями), які можна класифікувати за часом, місцем розташування, формою існування.

На цей момент склалося кілька теоретичних класифікацій прав власності, що дозволяють проводити аналіз їхньої юридичної реалізації в тієї або іншій економічній системі. Наприклад, по С. Пейовичу (США) прийнято розрізняти:

- право користування річчю;

- право отримати від використання речі дохід;

- право змінити фізичну форму й субстанцію речі;

- право передавати зазначені правосили іншій особі (дарувати, заповісти, продавати, передавати в тимчасову оренду).

Серед дослідників відносин власності найбільш відома класифікація правосил за англійським юристом А. Оноре. До них відносять:

- право володіння (фізичне володіння річчю, контроль над річчю);

- право користування (річ має властивості корисності для індивіду);

- право керування (означає порядок доступу до ресурсу, напрямок використання, коло осіб, що мають правосили);

- право на дохід (імпліцитний дохід, якщо безпосередньо використається річ, у грошовій або натуральній формі);

- право на капітал (перетворення в капітальну вартість, відчуження, продаж, зміна форми, аж до знищення);

- право на безпеку (захист права власності, імунітет від експропріації, відібрання);

- право передачі в спадщину (реалізується як обмін правами у випадку смерті або добровільно при житті, тобто віддати право на річ у спадок або по заповіту);

- право на безстроковість (означає строк правосил на актив);

- заборона шкідливого використання (обмеження на антисоціальне використання активів, шкода для навколишнього середовища);

- відповідальність у вигляді стягнень (можливість втрати власності у випадку банкрутства, віддати за борги);

- залишковий характер права (на випадок форс мажорних, непередбачених ситуацій).

Представлені класифікації не претендують на вичерпний список обставин, у яких реалізуються права власності. І наведені тут приклади неостаточні для теорії власності, що розвивається. Занадто складні є ці відносини й не визначене достатньо ступінь середовища їхньої реалізації. Чим, більше частковим, буде їхній розподіл, тим ближче до реальної ситуації виявиться агент, тим ближче до позитивного рішення підійдуть учасники угоди. Однак треба звернути увагу на взаємозалежність прав власності. Повноти відносин власності важко досягти, якщо відсутнє який-небудь окремий правосил. Тому економічні агенти прагнуть до досягнення всіх прав, тобто реалізації їх як пучка, кластера правосил. Варто розрізняти існування прав власності де-факто й де-юре, а також меж їхньої легітимності.

Вищевикладене дозволяє дати визначення прав власності, яким переважно керуються економічні агенти у своєї інституціональній практиці. Право власності - це сукупність узаконених державою норм і правил економічних взаємин щодо фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними із приводу присвоєння й використання об'єктів власності.

І сьогодні, як і багато сторіч назад, між власністю в економічному і юридичному змістах існує тісний зв'язок. Цим сполученим їх елементом виступає інституціональний аспект відносин власності, ступінь досягнення якого свідчить про їхню цивілізованість. При цьому специфіка наукового підходу зберігається.

Нагадаємо, власність як економічна категорія виражає відносини між людьми із приводу історично конкретного способу присвоєння об'єкта власності, і в першу чергу, засобів виробництва і їхніх результатів.

Власність як юридична категорія відбиває законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами із приводу володіння, використання й розпорядження об'єктами власності через систему юридичних законів і норм.

Із цих уточнених позицій звернемося до розгляду таких понять як специфікація й розмивання прав власності. Під специфікацією прав власності дослідники домовилися розуміти створення режиму винятковості для окремого індивіда або групи за допомогою визначення суб'єкта права, об'єкта права, набору повноважень, які надані суб'єкту або групі, а також механізму, що забезпечує дотримання цих прав.

Як же досягається й дотримується настільки складний комплекс умов? Попередньо визначається гарант прав власності й механізм їхньої передачі. Для встановлення формальних прав власності таким гарантом виступає держава, так саме вона специфікує права власності. Наприклад, усередині підприємства, фірми цю роль може взяти на себе перший керівник або власник.

При безособовій, неформальній специфікації прав власності гарантом може бути будь-який член групи, що помітив порушення правил.

Винятковий правосил власності - це правосил, суб'єкт якого у змозі ефективно виключити інших економічних агентів із процесу ухвалення рішення щодо використання даного правосилу.

Прогресивної можна назвати тенденцію до посилення винятковості прав власності, тому що при ній в економічного агента підвищуються стимули до максимізації доходу й збільшується впевненість, що він (доход) буде належати саме йому.

Зворотним процесом специфікації прийнято вважати явище розмивання прав власності. Це практика порушення винятковості, що знижує цінність об'єкта для його власника.