2.1. Гострота зору

Під гостротою зору розуміють здатність ока сприймати роздільно дві точки, розташовані на мінімальній відстані одна від одної. Найбільш високу гостроту зору забезпечує центральна ямка сітківки, в якій зосереджені виключно колбочки. Палички також здатні на певну гост­роту, але вона значно нижча, ніж колбочкова.

З сучасних позицій, функціональною одиницею сітківки, яка забезпечує високу гостроту зору, є гексагональний елемент, що складається з 7 колбочок: одна посередині та 6 навкруг неї. Якщо збуджуються дві колбочки, розташовані по краях однієї незбудженої, то виникає відчуття точки. Вважають, що чим менший діаметр гексагонального елементу і, відповідно, діаметр колбочки, тим вища гострота зору.

Встановлено, що найменший кут зору, при якому око здатне роз­дільно сприйняти дві точки, дорівнює одній кутовій хвилині. Тому ця величина куту зору прий­нята за інтернаціональну одиницю норми гостроти зору. При куті зору в одну хвилину величина зображення на сітківці дорівнює 4,5 мкм. Діаметр колбочки також дорівнює цій величині. Ця відповідність підтверджує тезу про те, що для роздільного сприйняття двох точок необхідно, щоб дві збуджені колбочки були розділені однією незбудженою. З цього витікає, що чим менший діа­метр колбочки, тим вища гострота зору.

В клінічній практиці гостроту зору прийнято виражати не в кутових, а у відносних величинах, тобто величинах, зворотно пропорційних кутові зору. За нормальну гостроту вважають гостроту зору, рівну 1,0, але вона не є максимальною. В літературі описані випадки гостроти зору до 60 одиниць!

Необхідно звернути увагу на те, що сітківка середньостатис­тичної лю­дини здатна реалізувати гостроту зору до 3-5 одиниць, але фактично, в більшості випадків, вона не перевищує 1,0. Деякі вчені вважають, що на кінцеву гостроту зору впливає не лише діаметр колбочок, але й оптичні недоліки ока, особливо астигматизм, сферична та хроматична аберація, дифракція та ін. Досліджен­нями вітчизняних вчених (М.М.Сергієнко) встановлено, що в межах оптич­ної зони рогівки рефракція постійно коливається від міопії 1,5 дптр. до гіперметро­пії. Якщо ці коливання усунути, можна отримати у пацієнта супергостроту зору 3,0 і більше одиниць. І світова офтальмоло­гічна практика вже має такі при­клади. Це підтверджує негативний вплив сферичної аберації на кінцеву гост­роту зору.

Гострота зору - одна з найголовніших функцій ока: без неї неможливе виконання багатьох інших функцій. Тому з неї і починається обстеження офтальмологічних хворих. Для визначення гостроти зору використовують як суб`єктивні, так і об`єктивні методики візометрії. Найчастіше – суб`єктивні. В нашій країні і країнах СНД тради­ційно визначають гостроту зору по таблиці Головіна-Сивцева, яка складається з літер і кілець Ландольта. Ця таблиця побу­дована таким чином, що знаки 10 рядку, які відповідають гостроті зору 1,0 (норма), видно під кутом зору 5 хвилин, а деталі знаків, – товщина ліній, проміжки між ними, – під кутом в 1 хвилину. Таблиця Головіна-Сивцева розрахована на дослідження з відстані 5 метрів. Знаки першого рядку відповідають гостроті зору 0,1, і з кожним наступним рядком гострота під­вищується на 0,1. Знаки 11 рядку відповідають гостроті зору 1,5 одиниці, 12 рядку - 2,0. Якщо гострота менша від 0,1, то її визначають або по формулі Снеллєна ( ), або демонструючи свої пальці на фоні освітленої таб­лиці, або ж за допомогою оптотипів Поляка. Якщо предметний зір відсутній, то визначають наявність світловідчуття і його проекцію. Якщо відчуття світла від­сутнє, то гострота зору дорівнює нулю. У всіх випадках гостроту зору дослід­жують монокулярно, оскільки бінокулярна гострота завжди вища на 20-40%.

Недоліком традиційної візометрії по таблиці Головіна-Сивцева є при­в'язаність до конкретної відстані (5 м), неоднаковий ступінь впізнавання літер, що не виключає можливості відгадування, і помилки при дослідженні. В цьому плані більш перспективними є методи дослідження гостроти зору на просвічування (при яких кут зору не залежить від відстані) і застосування однотипних тест-об`єктів, які мають однакову ступінь впізнавання.

У дітей, починаючи з 2-3 років життя, гостроту зору можна визначити по таблиці Орлової, побудованої за тими ж принципами, що й таблиця Го­ловіна-Сивцева. У дітей до 2 років життя визначити кількісну гостроту можна, більшістю, за допомогою об`єктивних методів, заснованих на викликанні опто-кінетичного ністагму, реєстрації ЕЕГ та ін. Наявність чи відсутність зору у дітей до року найпрос­тіше всього визначити по реакції зіниць на світло, по фіксації погляду, по реакції на матір, а також об'єктивними методами.

В останні роки для визначення гостроти зору використовують тест-об`єкти з періодичною структурою, які є більш фізіо­логічними. Прикладами таких тест-об`єктів можуть бути грати з вертикаль­ними чорними та білими смугами певної кутової величини.

Об’єктивні методики візометрії (реєстрація опто-кінетичного ністагму, електроокулограми, викликаних потенціалів мозку) частіше застосовують в експертній практиці. Для широкого кола офтальмологів вони недосяжні.

При нормальній функціональній спроможності сітківки, провідних шляхів, підкоркових та коркових зорових центрів, гострота зору залежить від багатьох факторів: віку, рефракції, акомодації ока, діаметру зіниці, наявності оптичних недоліків. Крім того, гострота зору вдалину і на близькій відстані - це не однозначні поняття. Якщо гострота зору вдалину зумовлюється анатомо-оптичною будовою ока, то гострота зору зблизу в значній мірі визначається станом акомодації ока.

У новонароджених гострота зору дуже низька і може знаходитися на рівні світловідчуття або тисячних. Поступово, по мірі форму­вання центральної ямки сітківки, мієлінізації черепно-мозкових нервів, дозрівання підкоркових та коркових зорових центрів, вона поступово підвищується і в 3-5 років досягає норми дорослих, тобто 1,0. В цьому віці, в основному, закінчується формування анатомо-оптичного розвитку ока і око дитини 5-річного віку мало чим відрізняється від ока дорослого. В деяких випадках гострота зору 1,0 формується дещо пізніше.

Якщо гострота зору з нормальної починає знижуватися, це може бути викликане аномалією рефракції або певними захворюван­нями: органу зору, центральної нервової системи, деякими загальними захворюваннями. В більшості випадків зниження зору носить неспецифічний характер.