11.1. Поняття і різновиди матеріальної відповідальності у трудовому праві

Серед найбільш ефективних засобів впливу, що характери­зують охоронну функцію трудового права, є матеріальна від­повідальність. Ураховуючи специфіку правової регламентації трудових відносин і їх суб'єктного складу, необхідно розрізняти матеріальну відповідальність працівника та роботодавця. Взаєм­ність матеріальної відповідальності працівника і роботодавця не означає їх абсолютну ідентичність. Матеріальна відповідаль­ність працівника і роботодавця мають різне соціальне призна­чення, а як наслідок, є відмінними в юридичних конструкціях. Так, матеріальна відповідальність працівника дозволяє в розум­них рамках відшкодувати заподіяну роботодавцеві шкоду і зберегти при цьому засоби для існування працівника. Мате­ріальна відповідальність роботодавця забезпечує повне віднов­лення порушених трудових прав працівника і направлена на покарання роботодавця-правопорушника. Такі підходи обумов­лені, в першу чергу, різними економічними, організаційними та правовими можливостями роботодавця і працівника. На наш погляд, це цілком обґрунтований і гуманний підхід до ви­рішення проблеми матеріальної відповідальності працівника. Норми трудового права завжди відрізнялися гуманізмом і були направлені на забезпечення нормальної життєдіяльності людини. Стаття 3 Конституції визнає людину найвищою соціальною цінністю, а тому положення законодавства щодо обмеження розміру відшкодування шкоди, заподіяної працівником, є цілком виправданими.

Соціальний характер норм матеріальної відповідальності пра­цівників визначається завданнями цього різновиду юридичної відповідальності. Основні з них такі: а) забезпечення захисту майнових інтересів підприємства, установи, організації і тим самим охорону власності; б) сприяння зміцненню дисципліни праці, вихованню працівників у дусі бережливого, свідомого ставлення до власності; в) забезпечення охорони заробітної плати працівників від необґрунтованих і надмірних відрахувань. Ок­реслені завдання знайшли своє чітке відображення в чинному трудовому законодавстві. Стаття 139 КЗпП зобов'язує праців­ника дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір. Відповідно до ст. 131 КЗпП працівники зобов'язані бережливо ставитися до майна підприємства, ус­танови, організації і вживати заходів до запобігання шкоді. Статті 132 і 133 КЗпП встановлюють жорстке обмеження ма­теріальної відповідальності працівника, передбачаючи юридичну конструкцію санкції у вигляді матеріальної відповідальності в розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місяч­ного заробітку працівника. Крім того, ст. 134 КЗпП передбачає вичерпний перелік випадків повної матеріальної відповідаль­ності працівника. А ст. 137 КЗпП вказує на ряд обставин, які підлягають врахуванню при визначенні розміру відшкодування заподіяної працівником шкоди.

Поняття матеріальної відповідальності сторін трудових право­відносин може бути розкрито через встановлення місця норм, що регулюють ці два види юридичної відповідальності, серед інших норм трудового права, а також інших видів юридичної відповідальності. В інститутах матеріальної відповідальності працівника і роботодавця об'єднані і систематизовані норми трудового права, що встановлюють умови і межі відповідаль­ності за шкоду заподіяну іншій стороні трудових правовідносин, Їх можна розглядати як два відносно самостійні комплексні інститути трудового права, що містять норми матеріального права, які встановлюють підстави, випадки, межі та умови матеріальної відповідальності, а також норми процесуального права — про порядок притягнення до відповідальності і від­шкодування шкоди сторонам трудових правовідносин. Існу­вання таких самостійних інститутів обумовлено необхідністю об'єднання всіх норм, що регулюють складні механізми з відшкодування шкоди у трудовому праві, відмежування матеріальної відповідальності працівника від матеріальної відповідальності роботодавця, а також від цивільно-правової відповідальності.

З урахуванням загальнотеоретичних позицій щодо юридичної відповідальності у трудовому праві матеріальну відповідаль­ність можна визначити як передбачений нормами трудового права особливий правовий стан заподіювана шкоди і уповноваженої особи, який реалізується в охоронних правовідносинах і виявля­ється в обов'язку заподіювана шкоди, незалежно від його бажання дати звіт про свої неправомірні дії і зазнати відшкодування за його рахунок заподіяної шкоди в порядку, встановленому законом, а також у праві уповноваженої особи зажадати відшкодування шкоди і застосувати у необхідних випадках заходи забезпечення виконання цієї вимоги.