7.6. Право працівника на відпустки

Відпустки — це час відпочинку, який встановлено законом або колективним чи трудовим договором для відновлення праце­здатності, фізичних і моральних сил, зміцнення здоров 'я праців­ника, а також: виховання дітей, задоволення його власних життє­во важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.

Відповідно до ст. 2 Закону "Про відпустки" право на від­пустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями неза­лежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належ­ності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Іноземні громадяни та особи без громадянства, які працю­ють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадяна­ми України. Це право відповідно до закону "Про відпустки" забезпечується:

• гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (Допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;

• забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених ст. 24 Закону України "Про відпустки".

Закон "Про відпустки" повною мірою відповідає положенням актам МОП, присвяченим правовому регулювання відпусток, зокрема Конвенції МОП № 132 та Конвенції МОП № 140. Варто зауважити, що ч. 1 ст. 6 Закону "Про відпустки" встанов­лює мінімальну тривалість щорічної відпустки не менше, як 24 календарних дні, тоді як ч. З ст. З Конвенції МОП № 132 визначає, що відпустка ні в якому разі не може становити менше 3 робочих тижнів за один рік роботи. Це означає, що мінімальна відпустка становить 18 днів. Крім того, Закон "Про відпустки" значною мірою розвиває положення конвенції та встановлює додаткові гарантії відпочинку громадян України.

Для набуття права на відпустку працівник повинен пере­бувати у трудових правовідносинах з підприємством, устано­вою, організацією або фізичною особою. Розмір і форма оплати праці, штатна або позаштатна робота не впливають на реалізацію права на відпустку. Новацією у законодавстві України про від­пустки є й гарантування цього права у разі звільнення праців­ника. Так, згідно зі ст. З Закону "Про відпустки" за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушен­ня трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки. У разі звільнення працівника у зв'язку із закінченням строку трудового договору невикорис­тана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудо­вого договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Пункт 6 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій вста­новлює правило відповідно до якого відпустка на роботі за сумісництвом (мається на увазі щорічна основна відпустка) надається одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. А відповідно до ч. 9 ст. 6 Закону "Про відпустки" сезонним працівникам, а також тимчасовим працівникам відпустка нада­ється пропорційно до відпрацьованого ними часу. Ця норма є суттєвою новацією у законодавстві України, оскільки згідно із спеціальним законодавством про тимчасові і сезонні роботи, прийнятим у радянський період, працівники зайняті на цих роботах правом на щорічну відпустку не користувались.

Аналізуючи положення КЗпП, Закону "Про відпустки" та інших нормативних актів про відпустки можна стверджувати, що у трудовому законодавстві чітко реалізовані положення Конституції та міжнародно-правових актів про працю щодо гарантування працівникам цього часу відпочинку. Різновиди відпусток, їх тривалість та порядок надання будуть розглянуті у наступному підрозділі підручника.