7.1. Поняття і правові нормативи робочого часу

Робочий час та час відпочинку в трудовому праві України виступають як важливі діалектично взаємопов'язані правові категорії. Це пов'язано з тим, що правова регламентація робо­чого часу є одночасно однією з найважливіших гарантій реалі­зації права на відпочинок. Так, ч. З ст. 45 Конституції вказує, що максимальна тривалість робочого часу, мінімальна трива­лість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визна­ються законом.

Визначення поняття робочого часу представляє як теоре­тичний, так і практичний інтерес. З'ясування цього питання важливе з точки зору визначення періоду, коли працівник зобов'язаний виконувати доручену йому роботу, а власник зобов'язаний організувати роботу та забезпечити нею праців­ника. Для того, щоб визначити поняття робочого часу необхідно перш за все зазначити, що родовою ознакою робочого часу є те, що це частина певного календарного періоду (доби, тижня, місяця чи року), виражена в одиницях виміру часу. Видовими ознаками робочого часу є, по-перше, обмеження цього часу кон­кретними рамками, які визначаються державою (через закон) чи сторонами колективного або трудового договору, а по-друге, обов'язками роботодавця надавати в межах цього часу праців­никові роботу, обумовлену трудовим договором, а працівників продуктивно використовувати цей час. З урахуванням цього можна визначити поняття робочого часу та нормативу робочого часу.

Робочий час — це період, встановлений законом чи договором на основі закону, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов’язаний виконувати свою трудову функцію, а роботодавець зобов'язаний забезпечити його Роботою відповідно до договору.

Норматив робочого часу — це встановлена законом або на його основі договором норма постійної тривалості робочого часу, яку необхідно виконати протягом певного календарного періоду.

Таким чином, працівники і роботодавець зобов'язані дотри­муватися нормативів та режиму робочого часу, встановлених трудовим законодавством, локальними нормативними актами підприємства, установи, організації або трудовим договором. Роботодавець має право вимагати від працівника продуктив­ного використання робочого часу та не оплачувати працівни­кові час, коли він не виконував своїх трудових обов'язків, за винятком випадків, визначених законодавством. Роботодавець зобов'язаний забезпечити у межах робочого часу можливість для працівника справляти свої фізіологічні потреби, вживати ліки, а також вчиняти інші дії, що запобігають загрозі життю чи здоров'ю людини. Працівник має право вимагати від робото­давця забезпечення його роботою відповідно до трудового договору в межах робочого часу та виплати компенсації в разі позбавлення його можливості працювати, за винятком випад­ків, визначених законодавством.

Основними нормативами робочого часу є:

• робочий день;

• робочий тиждень. Похідними від них є:

• робоча зміна;

• робочий рік;

• інші облікові періоди.

Робочий день — це встановлена законом тривалість роботи працівника в межах календарної доби. Згідно з ч. 2 ст. 52 КЗпП при шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (робочого дня) не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години. Відповідно до ч. 2 ст. 53 КЗпП напередодні вихідних днів тривалість роботи при шести­денному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.

Якщо підприємство, установа, організація працюють при п'ятиденному робочому тижні, тривалість щоденної роботи (робочої зміни) визначається правилами внутрішнього трудо­вого розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації з додер­жанням установленої тривалості робочого тижня (ст.ст. 50, 51 КЗпП).

Робочий тиждень — це встановлена законом або колективний договором тривалість роботи протягом календарного тижня. Частина 1 ст. 50 КЗпП встановлює правило відповідно до якого нормальна тривалість робочого часу працівників не може пере­вищувати 40 годин на тиждень. Ця норма повною мірою корес­пондується з п. "а" ч. 1 ст. 1 Конвенції МОП про скорочення робочого часу до сорока годин на тиждень № 47 1935 року, яка зобов'язує кожного члена МОП, що ратифікував цю Конвен­цію, заявити про своє схвалення принципу сорокагодинного робочого тижня, що застосовується таким чином, аби це не спричинило зниження рівня життя трудящих. Однак згідно з п. 2 ст. 50 КЗпП підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено в ч. 1 цієї статті. Варто зауважити, що в європейських країнах спостерігається тенденція до зменшення тривалості робочого часу, хоча трива­лість життя людей і рівень їх здоров'я значно вищий, ніж в Україні.

Робочий тиждень можна розглядати не тільки як норматив робочого часу, але і як режим робочого часу, що виражається в кількості робочих і вихідних днів у календарному тижні.

Частина 1 ст. 6 Закону "Про відпустки" встановлює поняття робочий рік і вказує, що він відлічується з дня укладення тру­дового договору. Згідно з цією нормою щорічна основна від­пустка надається працівникам не менш як 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік.