1.1. Становлення та сучасний стан трудового права України

Своїм виникненням трудове право завдячує бурхливому роз­витку промислового виробництва у XIX ст., що ґрунтувалося на використанні найманої робочої сили. Формувався ринок праці, система відносин пов'язаних із використанням юридично віль­них, але економічно залежних працівників, які не мали нічого окрім вільних "робочих рук". Значне збільшення кількості працюючих на промислових підприємствах (мануфактурах, фабриках, заводах, копальнях), жорстока, нелюдська експлуатація їх праці, призводили до протестів і виступів робітників, а по­декуди й до прямих зіткнень з представниками власників та держави. Все це й стало передумовою для прийняття ряду за­конодавчих актів, які хоча б деякою мірою обмежували свавілля господарів та зменшували соціальну напругу у суспільстві. Першими актами трудового права, що були прийняті в Російській Імперії, були Положення від 24 травня 1835 р. про відносини між господарями фабричних закладів і робочими людьми, що вступають до них за наймом і Положення від 7 серпня 1845 р. про заборону фабрикантам призначати в нічні роботи мало­літніх до 12-річного віку.

З моменту свого виникнення і до сьогодні трудове право України пройшло складний шлях формування, який характери­зувався різними історичними віхами. Від визнання трудового права головною ланкою ідеологічної боротьби з протилежною соціально-економічною формацією (радянський період) і до занепаду та майже фактичної втрати соціальної цінності (початок і середина 90-х років XX ст.). Кожен із етапів історичного розвитку трудового права спонукає вчених до глибокого аналізу його значення для працівників, розвитку суспільства, держави, формування новітнього трудового законодавства. Детальніше з історією трудового права можна познайомитися у книзі видат­ного радянського і російського вченого, фахівця з проблем міжнародного і порівняльного трудового права І.Я. Кисельова "Трудовое право России. Историко-правовое исследование".

Сучасний етап розвитку трудового права України характери­зується певною нестабільністю та протиріччями між еко­номічною доцільністю виробництва, інтересами роботодавців з їх бажанням отримати максимальний результат за мінімуму витрат і соціальними потребами працюючих та їх бажанням мати максимум правових гарантій. Активне стимулювання "авто­номної праці", здійснюваної в різних юридичних, організацій­них формах, складає офіційну політику усіх владних структур України. Найважливіший вияв "маргіналізації" ринку праці — збільшення чисельності й частки у працюючому населенні найманих працівників, трудові відносини яких мають специ­фічний, нетиповий характер: тимчасові працівники, особи, які працюють на умовах неповного робочого часу, або вдома. Спос­терігається формування і розростання "чорного ринку праці", що значною мірою є реакцією бізнесу на сучасний стан трудового і соціального законодавства, яке суттєво обмежує експлуата­цію працівників підприємцями. Показовим прикладом цього є становище працівників в Україні, де підприємець вважає себе господарем усього, у тому числі й працівників. Більше того, він вважає себе вільним і від трудового законодавства. На цю проблему звертають увагу як вітчизняні, так і західні юристи. Якщо такі тенденції знайдуть подальший розвиток, то результа­том цього буде зниження захисного характеру трудового законо­давства і порушення балансу трудових відносин, а, як наслідок, і стабільності держави.

Визначаючись із основними напрямами правового регулювання праці в Україні не слід повторювати помилки, зроблені в радян­ський період, а тим більше, зроблені та уже виправлені в країнах із ринковою економікою. Гнучкість ринку робочої сили була домінантою політики зайнятості в економічно розвинутих країнах у попередньому десятиріччі і одночасно розглядалася як ефектив­ний засіб зниження безробіття. Проте до середини 90-х років XX століття стало зрозуміло, що, незважаючи на спрощення практики найму і звільнення, надання більшої свободи підприємцям при встановленні рівня і форми оплати праці, реаль­ного зниження масштабів безробіття так і не вдалося досягти. Зростання безробіття, нова структура ринку праці і складу най­маної робочої сили, посилення різноманітних кризових явищ і процесів — все це тільки додаткові передумови для загострення конкуренції між індивідуальними працівниками та їх групами. Такий стан речей цілком влаштовує підприємців. Але чи влаш­товує він переважну більшість громадян України? Страх перед безробіттям, відчайдушна конкуренція за місце роботи, інші наслідки кризових явищ призводять до того, що працівники нині частіше, ніж раніше, змиряються з порушеннями своїх прав, стримують соціальні вимоги, погоджуються на будь-яку роботу, будь-яку форму зайнятості, на будь-які умови праці аби не залишитися без роботи, без засобів до існування для себе і своєї сім'ї. Крім того, в хід ідуть різного роду управ­лінські теорії та політичні гасла, які пропагують цинічний ін­дивідуалізм, досягнення добробуту за будь-яку ціну. Класичним прикладом таких теорій є теорія "стратегії піщинок", яка направ­лена на виокремлення індивідуальних трудових правовідносин, на активне запровадження у сферу праці ринкових принципів, жорсткої конкуренції працівників один з одним, на поступове розмивання тих правових норм та інститутів, які певною мірою пом'якшують і обмежують цю конкуренцію, піддають її певному соціальному контролю. Йдеться про теорії, спрямовані на ліквідацію основоположних засад трудового права як галузі із соціальною спрямованістю.

Найважливішим демократичним здобутком у економічній сфері є гарантоване ст. 42 Конституції право на підприєм­ницьку діяльність, яка не заборонена законом. Стаття 42 Госпо­дарського кодексу України (ГК) визначає підприємництво як самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик госпо­дарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Відповідно до ст. 44 ГК підприємництво здійснюється на основі вільного найму під­приємцем працівників. Частина 1 ст. 43 Конституції надає кож­ному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Підприємцеві Конституція гарантує право на підприємницьку діяльність, що включає можливість вільного найму працівників. Таким чином поєднуються економічні інте­реси підприємців і працівників, а тому трудові відносини — це своєрідна, але безумовна складова економічних відносин. Вони мають бути цивілізованими і врегульованими правом. Тому вирішення найважливіших соціально-економічних та правових проблем, що виникають між підприємцем (роботодавцем) і пра­цівником мають ґрунтуватися на визнанні спільності їх інтересів та об'єктивної необхідності співпраці.

Важливо, щоб труднощі економічного характеру для окре­мого підприємства, установи чи організації не ставали ар­гументом для ревізії норм трудового права України в цілому. Соціальна спрямованість розвитку норм трудового права — це, безперечно, позитивний процес, обумовлений соціальною сут­ністю нашої держави, головний напрям якого — встановлення високого рівня правового захисту інтересів працівників. Така охорона стає тим більше важлива, коли економічне і соціальне становище в державі ускладнюється. На жаль, спостерігаються інші тенденції. Чим гірше або нестабільніше економічне ста­новище в державі, тим швидше ослаблюються гарантії, встанов­лені трудовим правом. У зв'язку з цим останнім часом по­ширеною стала думка про необхідність посилення гнучкості трудового законодавства. На наш погляд, такі підходи в право­вому регулюванні праці в Україні є неприйнятними з ряду причин.

По-перше, відповідно до ст. 1 Конституції наша держава є соціальною. Тому реалізація в трудовому законодавстві України принципу гнучкості суперечить цій конституційній нормі.

По-друге, у більшості західних країн кодифікація трудового законодавства не здійснювалась. Відсутність кодифікації поси­лює гнучкість і лабільність трудового права, його динамізм і реакцію на потреби й вимоги виробництва, що відповідає інтересам економічної рентабельності, більшої ефективності виробництва. Але це не задовольняє інтереси працівників, які складають більшість громадян будь-якої країни. Відсутність кодифікованого нормативного акта про працю знижує за­хищеність найманих працівників, ускладнює сприйняття трудо­вого законодавства для індивідуальних працівників, незнайомих із тонкощами юриспруденції, можливість застосовувати норми трудового права з метою захисту своїх інтересів.

Тому на часі прийняття нового Трудового кодексу України, який закріпить основні трудові права працівників і які будуть недоторканними за будь-яких економічних умов, а також ефек­тивні юридичні гарантії недоторканності цих прав.