Література

1. Шелер М. Феноменология и теория познания // Шелер М. Избранные произведения. – М. : Гнозис, 1994.

2. Husserl E. Ideenzueinerreinen Phanomenologie und phanomenologichen Philosophie. – Hamburg : Felix MeinerVerlag. 1992.

Тетяна Безштанько,

2 курс Інституту соціально-педагогічної

та корекційної освіти

Наук. керівник: ст. викл. В. О. Григор’єв

Філософія в системі культури

Історичний розвиток філософії постійно вносить мутації в культуру, формуючи нові варіанти, нові потенційно можливі лінії її динаміки. Багато вироблені філософські ідеї транслюються в культурі як своєрідні “дрейфуючі гени”, що у певних умовах соціального розвитку отримують свою світоглядну актуалізацію. На їх основі можуть створюватися релігійні, етичні, політичні вчення та публіцистика, які наповнюють емоційним змістом понятійні філософські конструкції, вносять до них конкретні життєві смисли, поступово перетворюючи їх на нові світоглядні підстави культури.

Філософію можна назвати вищим досягненням, узагальненням та самоосмисленням вселюдського досвіду, знання й культури. Адже недаремно Цицерон говорив, що “філософія – то культура розуму ”. Якщо уявити собі всі досягнення людства у вигляді піраміди, то духовно-інтелектуальною верхівкою цієї піраміди має бути саме філософія. Вона задає смисложиттєві орієнтири людству, кожному народові й кожній людині [1.384с.]

На думку Рассела філософія розташована на "нічийній землі" – між наукою та релігією. Попри всі свої відмінності філософія є суттєво спорідненою і з наукою, і з релігією, і з мистецтвом. З наукою її споріднює безперечне прагнення істини й домагання володіти нею, а також здатність виробляти абстракції й вибудовувати з них логічні конструкції, призначені для концентрації й переформування об'єктивних смислів. Релігія відгукується у філософії тим, що філософія так само постійно спирається на певні вихідні принципи й відзначається стійкістю й нечутливістю до зовнішньої критики. З мистецтвом філософію споріднює особистісний характер філософської творчості, кінцева зверненість до внутрішнього світу людини. До того ж і у філософії, і в мистецтві результат не є абсолютно визначальним.

У масштабах усього людства чітко розрізняються три типи найбільших культур: індійська, китайська і європейська. Ці три культури історично сформувалися у відносній незалежності одна від одної. Не дивлячись на наступне взаємоспілкування і часткове змішання індійського, далекосхідного і європейського народів, тип їхньої культури до сьогодення зберігає свою неповторну специфіку. Формування трьох загальнолюдських типів культури обумовлена саме філософією, що у найбільш чіткій формі зафіксувала, виразила і постійно утримувала тип своєї культури. Філософія названих культур і їхніх народів формувалася цілком самостійно, виростала на своєму власному ґрунті без впливу чи запозичення своїх ідей в інших народів [4].

Здатність культури до самовідтворення й самооновлення традиційно пов'язується в європейській філософії зі свободою. Кант, котрий зробив перші кроки у філософському дослідженні культури, визначав її як здатність людини довільно ставити собі цілі, отже, як останню мету природи. Надалі пов'язаність культури й свободи розширюється. Культуру починають розуміти як царину ствердження й нарощування свободи, а разом і як механізм акумуляції свободи. Сполучена з культурою свобода виявляє себе не тільки як самовияв і самоствердження суб'єкта, не тільки як розгортання його можливостей, але й як вільно здійснюване самообмеження. Якщо свободу витлумачувати як "дихання культури", то тоді самовияв суб'єкта – вдих, а самообмеження - видих. Але у самому здійсненні свободи – в акті вибору – активність суб'єкта та її обмеження не чергуються у часі, а безпосередньо збігаються: вибір для реалізації якоїсь можливості означає разом з тим відмову від реалізації всіх інших. Але є така царина життєдіяльності людини, де її здатність до обмеження власною волею свого самовияву й своїх претензій до світу виявляється якнайповніше. Це – мораль. Вона немовби спеціалізує здатність людини до самообмеження, точніше, до свободи у самообмеженні. Тому мораль і моральність сприймаються як смислове ядро культури. Тому й принцип "антикультури" формулюється так: "Приємного повинно бути якнайбільше". Справді, нестриманість у бажаннях та їх задоволенні, нездатність покладати собі межу завжди у всіх народів розглядались як вияви некультурності[2.198с.]

Філософія не просто запозичує о значені риси тих чи інших царин культури. Вона злютовує їх у собі, постійно здійснюючи в культурі смисловий синтез. Від філософії надходять імпульси до цілісного єднання й подальшого нарощування культурних надбань людства, її з повним правом можна назвати смислотворчим ядром культури.

Отже, філософія зародившись у надрах стародавнього суспільства, що досягло відповідного соціально-економічного стану, рівня освіти й демократії, продовжувала функціонувати на всіх етапах історичного розвитку. Вона задавала вищі духовно-культурні орієнтири, до яких прагнуло людство й кожна окрема людина у здійсненні свого життєвого покликання й універсально-світового призначення.