8. Держави – основні суб’єкти міжнародного права. (Особливості міжнародної правосуб’єктності держав в залежності від їхнього виду).

Держава — це та¬кий суб'єкт міжнародного права, якому властиві: населен¬ня, територія, уряд і можливість вступати у відносини з іншими державами.

В сис¬темі суб'єктів сучасного міжнародного права первинною, основною, типовою, го¬ловною і загальновизнаною правосуб'єктністю володіють держави. Для держави як суб'єкта міжнародного права харак¬терним є не те, чи володіє вона всіма суб'єктними права¬ми, а наскільки вона забезпечена основними правами і здатна виконувати обов'язки. Саме тому основні права іноді називають невід'ємними правами держави як су-б'єкта міжнародного права. Коли йдеться про державу як суб'єкт міжнародного права, то мається на увазі саме держава, а не її органи та посадові особи. Держави можуть також в односторонньому порядку визначати свій правовий статус таким, що поступається в частині реалізації міжнародної правосуб'єктності іншим державам. Прикладом цьому може бути проголошення статусу нейтральної держави або прийняття рішення про неприєднання.

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування.

Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені.

Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.

До елементів суверенітету держави належать:

а) територіальна цілісність, котра означає, що ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу;

б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки тієї держави;

в) нероздільність державної влади, що включає визнання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, що формує систему органів держави і визначає їхні повноваження;

т) незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так і зовні, на міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій.

Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжнародної правосуб'єктності.

9. Нації і народи, що борються за незалежність.

У другій половині ХХ ст. було прийнято низку міжнародно-правових документів, які закріпили право народів на рівноправність та самовизначення1.

Кожен народ (нація) незалежно від рівня його політичного, економічного та культурного розвитку, а також чисельності має рівні права з усіма іншими народами (націями)2.

Насамперед міжнародна правосуб’єктність народів пов’язана зі звільненням від колоніалізму. Одним із засобів реалізації залежними народами права на самовизначення було створення органів національно_визвольних рухів, які репрезентували на міжнародній арені свої народи. Відтак поставала проблема визнання, поперше, конкретного народу, що виборює свою незалежність, у якості суб’єкта міжнародного права, а по-друге, визнання органів національно-визвольного руху, які дійсно представляють свій народ (націю) у процесі боротьби за незалежну державу.Значну роль відігравали резолюції ООН, у яких визнавалося право конкретних органів національно_визвольних рухів представляти свої народи в міжнародно-правових відносинах. Незважаючи на те що внутрішнє право метрополій розглядало збройну боротьбу народів, що боролися проти колоніалізму, як кримінальний злочин, міжнародне право віднесло це питання не до внутрішньої компетенції держав,а до сфери міжнародно-правового регулювання.

Міжнародно-правовий статус народів, що виборюють свою незалежність, обмежений саме питаннями визвольної боротьби та не дорівнює міжнародно-правовому статусу держав (так, за відсутності держави органи національно-визвольного руху не мають можливості укладати міжнародні договори про державні кордони). Але на учасників національно-визвольної боротьби поширюються принципи та норми міжнародного гуманітарного права1, орган національно_визвольного руху може набувати статус спостерігача при міжнародних організаціях, відкривати свої представництва на території іноземних держав, укладати певні міжнародні договори, брати участь у міжнародних конференціях та інше.

Після розпаду колоніальної системи проблема міжнародної правосуб’єктності народів (націй) набула дещо іншого значення. Постало питання, чи зникає міжнародна право_суб’єктність народу (нації), після того як утворено незалежну державу. Уявляється, що набуття незалежності та створення своєї держави не тільки не веде до знищення міжнародної правосуб’єктності народу (нації), але, навпаки, дозволяє повніше реалізувати та найкраще гарантувати відповідну правосуб’єктність народу (нації). Інша справа, що в науці та практиці міжнародного права досі немає загальноприйнятого визначення народу (нації) як суб’єкта права на самовизначення. Особливо ця проблема актуальна для держав, у яких гостро стоїть проблема міжнаціональних відносин.