42 .Охарактеризуйте роль практики в процесі пізнання.

Практика – це свідома матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людини, спрямована на освоєння і перетворення природних та соц. об’єктів. Можна видилити такі функції практики: практика є основою пізнання; джерелом рушійною силою процесу пізнання; кінцевою метою пізнання; критерієм істини. Практика є основою пізнання тому, що пізнання формується на грунті предметно-практичної діяльності сусп. з перетворенням природи і спочатку виступає одним із моментів цієї діяльності. Функція практики як основи пізнання означає, що всі сторони, форми і моменти пізнання обумовлені самим розвитком практики. З розвитком практичної діяльності розвивається і сама людина, її чуттєве сприйняття, розширюється сфера відтворених властивостей за рахунок відображення соц. функцій предметів. Практика виступає джерелом і рушійною силою розвитку пізнання, бо пізнання розвивалось і розвивається відповідно до того, як людина навчається змінювати дійсність. Потреби практичної діяльності породжують конкретні наукові напрямки. Практика є одночасно і кінцевою метою пізнання, оскільки мета пізнання, зрештою обумовлюється практичними потребами суспільства. Пізнання відбувається не заради самого пізнання, воно виконує роль необхідної умови революційно-практичної зміни суспільства.

Практика виконує також функцію критерію істинності наших знань. Практика як критерій істини діалектична за своїм характером: вона є єдністю абсолютною і відносною. Якщо її розглядати як історичний процес, то вона є абсолютним критерієм істини, якщо ж її взяти як окрему практичну дію – відносним критеріємістини. Абсолютність практики як критерію істини полягає в тому, що вона є єдиним засобом, здатним виявити об’єктивно історичний зміст наших знань. Але розвиток практики обмежений рівнем розвитку сусп. на певному конкретному етапі історичного поступу. В цих умовах, практика не може повністю підтвердити або заперечити те чи інше теоритичне положення і в цьому плані вона є відносним критерієм істини.

43. Людина як проблема філософії. Людське існування завжди є “буття-у-світі” і в той же час “спів-буття”, тобто людина не відділена “китайською стіною” від навколишніх речей і процесів, а тим більше від інших людей. “Буття-у-світі” тлумачиться як “закинутість” у світі, а “спів-буття” – як формальний колектив. У процесі “спів-буття” окремі людські існування ніби взаємно “гасять” унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди перетворюються на “безликі” одиниці, “натовп”. Взаємонівелюючий вплив людських існувань призводить, зрештою, до виникнення анонімної, безособової влади “іншого” над кожним, яка “вирівнює будь-які відмінності” і спричиняє “втрату власного існування”. Сутність людського існування виражає не смерть, а свобода. Протиставляється “речове буття”, природі людського буття. Матеріальний світ розглядається як “постійна загроза нашому життю”. Проте людина, повсякчас намагається подолати ворожість матеріального світу, уподібнюючи своє буття “буттю речей”, щоб “злитися” зі світом у стійку, “гармонійну” цілісність. Проте. подібні спроби виявляються для людини марними, й навіть трагічними, що призводять до втрати нею своєї специфічності та перетворення її на “річ серед інших речей”. Людина цілком подібна до інших людей щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних характеристик. Особливість людини розкривається в неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє. Таким чином, специфічність людини пов’язана з її постійною “націленістю” на майбутнє. Проте, майбутнє завжди має багато можливостей, отже людина постійно перебуває в ситуації вибору, що є власне єдиною справді людською ситуацією. Навіть якщо людина відмовляється вибирати, це теж своєрідний вибір – вибір не вибирати. Отже, свобода є універсальною характеристикою людського існування.