43. Національна економіка як об’єкт світової економічної системи.

Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути вираженою через економічний потенціал, який означає сукупну спроможність галузей народного господарства1 виробляти продукцію та здійснювати послуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і рівня їх кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і ґрунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продуктивні сили країни.

Потужність економіки країни значною мірою залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва - ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основні фактори:

§ капітал - накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній формах;

§ праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів чи послуг);

§ технологія - наукові методи організації виробництва із застосуванням новітніх процесів виробництва;

§ природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності [ 19, с. 7].

Країн, що повністю забезпечені всіма факторами виробництва, небагато. Але виокремлюються країни, в яких один з факторів є провідним, і тоді їх економіка орієнтується на ефективне використання цього фактора. Так, природний фактор відіграє чималу роль в економіці Росії, Канади, Австралії, Казахстану, нафтодобуваючих країн Перської затоки. Трудовий фактор є провідним для багатьох країн, що розвиваються, особливо регіону Південної та Південно-Східної Азії; в цих країнах дешева і чисельна робоча сила багато де в чому сприяла досягненню конкурентоспроможності своїх товарів на світових ринках. Фактор технології і фактор капіталу зумовлюють спрямованість економічного розвитку розвинутих країн, насамперед, країн Західної Європи і Японії. Китай спирається на фактори природних ресурсів і трудовий; США практично забезпечені всіма факторами повною мірою, хоча все ж таки визначальними є капітал і технологи.

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Основними галузями народного господарства є:§ промисловість;§ сільське господарство;

§ будівництво;§ транспорт і зв'язок;§ торгівля і громадське харчування;§ житлово-комунальне господарство;§ охорона здоров'я;§ освіта, наука, культура;§ фінансування, кредит, страхування;§ апарат управління.

Роль кожної галузі неоднакова 3 точки зору .прогресивного розвитку економіки на пенному етапі. Основою економічної могутності країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна техніка, енергетика, нафтохімія. Останнім часом на гребені науково-технічного прогресу передові позиції завойовують біоінженерія, фармацевтика, лазерна техніка і особливо інформатика.

. Гранично узагальнюючи галузеву структуру народного господарства, часто розподіляють її на три блоки: сільське, лісове господарство й рибальство; промисловість; послуги. До останньої групи належать, зокрема, кредит, інформатика, торгівля, туризм, освіта тощо. Залежно від рівня розвитку країни провідним є один з цих блоків. Ще на початку XX ст. в багатьох країнах світу переважна частина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві. Зараз тільки в незначній кількості країну.найменш розвинутих, частка зайнятих у сільському господарстві перевищує 50%. Проте вона досить значна в країнах, шо розвиваються. Навіть у таких країнах з динамічною економікою, як Туреччина, Філіппіни, Таїланд ця частка становить близько 40%. У розвинутих країнах Європи вона як правило, не перевищує, 5%, а в США вона трохи більша ніж 1%.

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектору) належить сільське і лісове господарство, рибальство, видобувна промисловість. До вторинного - обробна промисловість й будівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертинний - інформаційний сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третинного блоку.

Відповідно до переважання кожного із секторів виокремлюються такі стадії економічного розвитку країни (групи країн): аграрний, індустріальний і постіндустріа-льний.

Кожна країна характеризується домінуючим соціально-екоиомічиим укладом і системою управління народним господарством. Переважній більшості країн світу притаманна ринкова економіка, що передбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають у регулюванні економічного механізму з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. Уряд не зловживає адміністративним тиском, підприємці мають досить широкий спектр свободи дії. Але у виключні, кризові для держави моменти уряд може тимчасово обмежити цю свободу. Так було в часи "великої депресії" в США (1929-1933), в післявоєнній Європі та Японії. Тоді найважливіші галузі економіки (зокрема енергетика) націоналізуються, уряд перерозподіляє бюджетні кошти, для того щоб підтримати певну групу підприємств чи банків, шо знаходяться у тяжкому становищі тощо. Після того, як скрутні часи минають, уряд знову повертається до "лібералізації" політики з мінімальним втручанням у процес виробництва. Така політика притаманна найрозвиненішим країнам.

У соціалістичних країнах роль держави занадто велика; вона грунтується на пануванні державної власності. Ринкові відносини тут придушені, економічна політика здійснюється через механізм адміністративного керування. Найтиповішими зразками і цієї моделі є економіка Куби й Корейської Народно-Демократичної Республіки.

Із системою управління тісно пов'язана економічна політика уряду. В розвинутих країнах економіка регулюється опосередковано, непрямими методами втручання держави. Звичайно вони полягають у регулюванні дисконтних ставок національним банком, у встановленні певного розміру податків, норми бюджетних витрат на соціальні потреби тощо. Уряд може формувати спеціальні фонди для підтримки окремих груп підприємств, галузей, регіонів або для регулювання екологічної ситуації. Шляхом замовлень на оснащення армії уряд звичайно надає перевагу окремим великим фірмам, транснаціональним корпораціям, для яких такі замовлення держави дуже вигідні. Правда, звичайно це можливо за згодом парламенту.

У політиці лібералізації міжнародної торгівлі зацікавлені, насамперед, розвинуті країни, конкурентоспроможність товарів та послуг яких дуже висока. Країни, шо розвиваються, а також країни з перехідною економікою намагаються захистити свою економіку шляхом застосування протекціоністських заходів (підвищення тарифів на імпортовані товари, встановлення квот на імпорт, надання спеціальних пільг вітчизняним експортерам та ін.). Проте протекціоністська політика зазнає рішучої протидії з боку розвинутих держав, тому застосовується обмежено.